100 РОКІВ ЗАКОНУ ПРО АРМІЮ УНР

ПОГЛЯД. Українськомовна «Вікіпедія» інформує, що «закон про утворення Українського народного війська (народної міліції)», ухвалений Малою Радою УНР 16 січня 1918 року, на 12 днів випередив ленінський декрет про створення робітничо-селянської червоної армії.

Формально це правда, хоч за аналогічною логікою можна стверджувати, що не червона Росія, а Україна спровокувала російсько-українську війну, бо відхилила завідомо неприйнятний ультиматум, висунутий Леніним 17 грудня 1917 року Центральній Раді. У ньому заявлялось, що в разі відмови «Раднарком буде вважати Раду в стані війни проти радянської влади в Росії». Тобто формально начебто не червона Росія оголосила війну Україні й розпочала проти неї збройну агресію, а саме «незговірлива» влада Києва примусила сусідню країну «опинитись у стані війни».

Причому так само, як нині, іноземну агресію видавали за «внутрішньоукраїнський конфлікт». Для цього 25 грудня в уже окупованому російськими червоногвардійцями Харкові більшовики провели так званий І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів, як його офіційно іменували. Однак навіть історики чомусь скорочують цю назву, викидаючи слова «за участі частини», ігноруючи беззаперечний факт, що проленінські сепаратисти не змогли залучити на своє збіговисько представників наймасовішої в аграрній Україні частини населення.

31 грудня 1917 року прапорщик-більшовик Василь Шахрай, призначений на посаду народного секретаря з військових справ Української Народної Республіки совітів, звернувся із закликом: «Всі, хто хоче боротися проти буржуазії і контрреволюції, хто почуває себе вільним сином вільного народу Української Народної Республіки (без уточнення, що йдеться про УНР совітів. — Авт.) — записуйтесь у полки Червоного козацтва!»

Однак охочих виявилось лише кілька сотень, що змусило терміново телеграфувати до Одеси та інших південно-східних міст із закликом присилати «добровольців», на оплату переїзду яких до Харкова обіцяли надати кошти. Втім, російський експедиційний корпус під командуванням колишнього царського підполковника Муравйова не став чекати на формування «української червоної армії» та рушив на Київ. Багатотисячна банда грабіжників і ґвалтівників була впевнена в перемозі, доки студенти у бою під Крутами, що відбувся 29 січня 1918 року, не остудили войовничий запал росіян-червоногвардійців.

Не меншим головним болем для більшовицьких «асвабадітєлєй» стали мирні переговори з німцями у Бресті-Литовську. Туди представляти маріонеткову УНР совітів поїхав Василь Шахрай, залишивши замість себе командувати ще не існуючою червоною армією України 22-річного Юрія Коцюбинського. Саме необхідність сформувати хоч якісь війська спонукала харківський псевдоуряд ухвалити 2 лютого 1918 року декрет про організацію «народної революційно-соціалістичної армії України», вже офіційно названої «червоним козацтвом». Однак на відміну від ленінського декрету від 28 січня 1918 року про створення «робітничо-селянської червоної армії», в якій навіть рядовому бійцю обіцяли платити по 50 рублів на місяць, «червоний козак» мав задовольнятись удвічі меншою сумою.

Стосовно ухваленого Малою Радою закону про українське народне військо (міліцію), це була швидше заява про наміри, ніж спроба організувати реальну армію, бо в документі йшлося лише про набір інструкторів, які мали навчати військової справи потенційних вояків-добровольців. Дивуватись цьому не доводиться, бо ні Грушевський, ні Винниченко не вірили, що доведеться воювати проти Росії. Тим більше, що в ній після жовтневого перевороту прийшли до влади «брати по класу», як вважали соціалісти-ідеалісти з Центральної Ради.

«Не своєї нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба армії, а знищення всяких постійних армій, — словом і ділом переконував українців Винниченко. — Є гарячі голови — проти штиків ми поставимо наші штики. Тільки військо, тільки багнети врятують неньку Україну. Яка поверхова думка! Не своєї армії нам треба — а знищення всякої постійної армії взагалі!»

Прозріння до Винниченка прийшло лише після того, як він опинився в еміграції, а Україна — під більшовицькою окупацією. «Як усяка здорова жива істота, якій загрожує поневолення і смерть, ми будемо з усією жагою люті битись ножами, револьверами, кулеметами, гарматами, бомбами», — волав у розпачі колишній пацифіст, який нарешті усвідомив, що війна — не місце для диспутів, а поле бою. 

 

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА РІЗНИЧА

Океанський похід героя-підводника

Здолати понад 5 тисяч миль п’ятьма морями двох океанів на ще примітивному підводному човні непросто навіть у мирний час, а Різнич зробив це в умовах світової війни.

ГОРДІСТЬ. Перший в історії Російського флоту океанський перехід підводного човна здійснено під командуванням уродженця села Гопчиця Погребищенського району Вінниччини Івана Різнича. Побудований в Італії бойовий корабель, названий «Святий Георгій», вийшов у похід 18 червня 1917 року і, оминувши воюючу Європу із заходу, прибув у порт Архангельськ 9 вересня. 

155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СЕРАФИМОВИЧА

Олександр Серафимович змалював російську агресію задовго до нинішніх часів.Сувора правда «Залізного потоку»

КЛАСИК. Письменник Олександр Серафимович має важливу перевагу над численною раттю оспівувачів «романтики» війни, яку в Росії продовжують називати громадянською. Під пером уродженця українськомовної Кубані постає реальна картина тих подій, коли сюди «налетіли робітники з міст, матроси із потоплених кораблів» та спровокували братовбивчу бійню.

У його фактично документальному романі «Залізний потік» більшість персонажів спілкуються «украинским говором», переданим автором у російській транскрипції: «Та нэма края найкращого, як наш край». Без жодних прикрас і замовчувань зображає письменник побут Червоної армії, яка грабує чужих і своїх. Одна із вражаючих сцен у «Залізному потоці» — рубання шаблями дітей і дружини станичного отамана у захопленому червоноармійцями козачому селі.

На жаль, поза романом залишилась «братська допомога» Росії Кубані, що палала у спровокованих ззовні міжусобицях. Спочатку прийшлі окупанти «допомогли» упень винищити родини «гнобителів-козаків», а потім узялись за своїх недавніх союзників. Прототипа головного героя «Залізного потоку», яким є тричі кавалер ордена Червоного прапора Єпіфан Ковтюх, розстріляли аж у 1938 році, хоч більшість його сподвижників, одурманених ідеєю «руского міра по-більшовицьки», винищили ще на початку 1920-х. 

40 РОКІВ САМОСПАЛЕННЯ ОЛЕКСИ ГІРНИКА

Чи варті ми Прометеїв?

БІЛЬ. Пізнього вечора 21 січня 1978 року на Чернечій горі під Каневом, де поховано Тараса Шевченка, сталася подія, про яку люди наважувались переповідати одне одному лише пошепки, та й то — надійним друзям. Мовляв, якийсь чоловік облив себе бензином і спалив на знак протесту проти русифікації України. Перед тим він розкидав тисячі рукописних листівок, які розніс зимовий вітер. Отож сотні міліціонерів і кедебістів виловлюють тепер це полум’яне звернення до українців на закритій для відвідувачів території Шевченківського заповідника.

Нині вже знаємо, що на відчайдушний крок наважився житель Калуша Олекса Гірник, який у часи Польщі поплатився за свої українські переконання п’ятьма роками ув’язнення. Після приєднання Західної України до СРСР уже радянські «асвабадітєлі» за той самий «гріх» запроторили хлопця на вісім років до ГУЛАГу.

Восени 1948 року Олекса Гірник нарешті повернувся на рідну землю, де не застав у живих нікого з рідних. Заробляв на шматок хліба спочатку на важких некваліфікованих роботах, одружився, виховав двох синів і з часом навіть став бухгалтером.

Олекса Гірник віддав життя за те, щоб в Україні спілкувались українською, а його співвітчизники не мали потреби їхати по заробітчанську «горбушку» в далекі краї.

Жив як усі, але ніколи не забував, що він українець. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Олекси Гірника, стали урочистості з нагоди 60-річчя проголошення радянської влади на Україні. Прикарпатця до глибини душі обурило, що на ювілейному засіданні, яке транслювали на всю територію УРСР, українська мова прозвучала із трибуни лише двічі — коли виступали гості з Канади і США.

Олекса Гірник виїхав до Києва 19 січня 1978 року, сказавши дружині, що має навідатись до Львова. То була перша і остання неправда в їхньому подружньому житті. Ще більшим гріхом для щирого християнина мав стати злочин самовбивства, на який свідомо наважився Олекса Гірник. Ми ніколи не дізнаємось, про що він молив Бога, відвідавши святу Софію і Києво-Печерську лавру, де відвідувачів учили атеїзму.

Найімовірніше, просив розцінити його вчинок як самопожертву воїна, що з останньою гранатою кидається під ворожий танк, але ціною власного життя прагне врятувати інших. В Олекси Гірника не було жодного шансу на порятунок, бо замість людної вулиці він обрав для самоспалення пустельну в нічний зимовий час Чернечу гору. Він не обмежився вилитими на себе трьома з половиною літрами бензину, бо, як засвідчила експертиза, в останньому ривку свідомості розпоров собі живота ножем.

Нині полюбляють цитувати листівку Олекси Гірника, в якій він протестує проти русифікації України. Насправді різних текстів було аж сім. Зокрема в них ішлося, що «людина в Радянському Союзі — найдешевша істота», а українців масово гонять «на Сибір по цілій Росії розбудовувати за «горбушку» нове царство».

У незалежній Україні Олексу Гірника посмертно удостоєно звання Героя, однак ми знову не звертаємо уваги на повідомлення, що «на Конгресі ділових кіл України єдиним промовцем, який користувався українською мовою, став посол Великої Британії». Ми розфарбовуємо стовпи і мости у кольори національного прапора, але ігноруємо те, що чисельність населення у нашій країні, судячи з кількості спожитого хліба, скоротилась до 35 мільйонів осіб! Середня зарплата українців менш як 200 євро, тимчасом як середньостатистичний росіянин отримує 474 євро, а білоруси, не маючи ні родючої землі, ні багатих корисних копалин, аж 320 євро у перерахунку з національних валют.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»),
ілюстрації надав автор