Шість інфарктів опального кінокласика

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ЧУХРАЯ

СОВІСТЬ. За СРСР тема Великої Вітчизняної війни була однією з найважливіших у репертуарі радянських ідеологів, що не заважало старанно замовчувати найбільшу в її історії Дніпровську операцію повітрянодесантних військ. Офіційно вважається, що результатом провального десантування у вересні 1943 року стала втрата 3,5 тисячі воїнів. Однак безпосередній учасник тих подій Григорій Чухрай стверджував, що у ворожий тил відправили 14 тисяч бійців, із яких вціліли кілька сотень.

Воїн-фронтовик, якому судилося вижити після чотирьох поранень і стати видатним кінорежисером, напрочуд скептично ставився до спроб лакування історії війни й був серед підписантів так званого Листа 13 у березні 1966 року з вимогою не допустити реабілітації Сталіна. Не дивно, що біографія талановитого митця, фільми якого — класика вітчизняного та світового кінематографа, складалася вкрай непросто.

Тим гіркіше чути, як уродженця українського Мелітополя іменують виключно російським режисером, хоч насправді його виховав вітчим Павло Литвиненко. У Маріуполі Григорій Чухрай ще перед війною проходив строкову службу, а під Харковом отримав перше бойове хрещення. Навіть кінематографічна біографія випускника московського ВДІКу розпочалась на Київській кіностудії ім. О. Довженка.

Хоч як прикро це визнавати, рідна земля, за яку воїн-десантник Григорій Чухрай у роки війни пролив кров, була не вельми прихильною до талановитого сина. На пропозицію режисера-початківця зняти нині легендарний фільм «Сорок перший», який здобув відзнаку Каннського фестивалю, у Києві відповіли, що «нам верблюди не потрібні».

Тож кінокартину, події якої розгортаються у Приараллі, було створено на студії «Мосфільм», де, однак, вкрай скептично поставились до чергового проекту Чухрая з незвичним на той час поглядом на події минулої війни. На «Баладу про солдата» відпустили вп’ятеро менше коштів, ніж планували за початковим кошторисом, через що фільм зробили чорно-білим. Уже готову кінокартину оголосили «пасквілем на Червону армію», в якому ні героїзму, ні батальних сцен, ні «керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії». За це Чухрай ледь не поплатився партбілетом, що було рівнозначним забороні на професію.

Порятунком стало заступництво Хрущова, якому фільм настільки сподобався, що «Баладу про солдата» відправили на Каннський фестиваль. Там «пасквіль», який ввійшов до золотого фонду радянського кінематографа, здобув аж дві відзнаки.

Однак на ставленні до Чухрая це не позначилось, а його наступний фільм «Чисте небо» фактично потрапив на полицю вилучених із прокату кінокартин. Верхом знущання з митця став ганебний момент, коли один із заступників міністра культури СРСР перед очима режисера використовував як попільничку відзнаку «Срібне сомбреро», здобуту «Баладою про солдата» на міжнародному кінофестивалі в Мексиці.

Мало хто знає, що саме заступництво Григорія Чухрая захистило видатного сценариста Валентина Єжова, прізвище якого викреслили зі списку творців «Балади…», поданих на відзначення Ленінською премію. Саме цей літератор згодом написав сюжети знаменитих «Білого сонця пустелі» та «Сибіріади».

Платою за чесність для Григорія Чухрая стали аж шість інфарктів. Не менш відверті й гіркі його слова про сучасну Росію та її чеченські війни: «У нинішній армії не впізнаю російську армію. Мені здається, що живу в чужій країні. Чуже життя, чужий народ».

445 РОКІВ ВІД СПАЛЕННЯ МОСКВИ ДЕВЛЕТ-ГЕРЕЄМ

Велике приниження Івана Грозного

ПРАВДА. Завдяки міфотворцям російської історії «великий цар і государ» Іван Грозний постає грізним володарем та збирачем земель руських, до яких потрапили Казанське ханство і Астрахань та свободолюбний православний Новгород. Не зайве нагадати, що його фактична окупація «христолюбивим» московським воїнством ознаменувалась такою кривавою вакханалією та винищенням новгородців, якої не чинили навіть нелюбі серцю росіян бусурмани.

Утім, сказано давно, що бере вовк, та й вовка візьмуть. Отож у 1571 році на Москву рушив кримський хан Девлет-Герей, розгніваний експансіоністською політикою московського князя, який сам себе проголосив царем. На оборону краю мали виступити опричники. Однак вони фактично розбіглися, адже звикли до каральних акцій, а не бойових дій з дужим ворогом, якого, на відміну від нещасних новгородців, не можна було закликати «не проливати братської християнської крові». Вслід за своїм воїнством із Москви чкурнув цар, залишивши москвичів на поталу татарам.

24 травня 1571 року ханське військо майже безперешкодно ввійшло у Москву, яка запалала. Загони ополченців, що вціліли у страшній тисняві, коли разом із цивільним населенням втікали до Кремля, зачинилися за кам’яними мурами. За оцінками істориків, зі стотисячного населення Москви вижило менше третини, а переляканий Іван Грозний, щоб задобрити хана, навіть пообіцяв повернути «невірним» Астрахань.

90 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Справа про криваве забруднення тротуару

ПАРАЛЕЛІ. Вбивство скромно одягненого перехожого, в якого на тихій паризькій вулиці випустили аж сім куль, стало випробуванням на порядність не лише для тодішнього французького суспільства. Ця трагедія набула світового резонансу, адже загиблим виявився емігрант Симон Петлюра, вбивцю якого затримали на місці злочину.

Слідство тривало майже рік. Воно звелося до збирання свідчень проти вбитого, а не до перевірки правдивості заяв стрільця, який, з його слів, діяв один і прагнув помститися колишньому главі Української держави за вчинені в ній масові єврейські погроми. Як наслідок, суд виніс безпрецедентний вирок: виправдати вбивцю, стягнувши з нього штраф 1 франк «за забруднення тротуару» кров’ю жертви, а оплату судових витрат здійснити коштом вдови убитого.

Це було рівнозначним оголошенню УНР антисемітською державою, хоч навіть виданий у радянській Росії невдовзі після завершення громадянської війни «Скорбний лист погромів» наводить іншу статистику. Згідно з нею, на території України 226 єврейських погромів здійснили білогвардійці, 834 — різні повстанські отамани, 139 — петлюрівці та 29 — польські війська. Зі зрозумілих причин у цьому переліку не згадували звірства червоних, чим особливо уславились будьонівці. Вони були «інтернаціоналістами», що красномовно засвідчують розсекречені документи про погроми у Ростові, Житомирі, Прилуках тощо. Тут місцевий люд грабували і вбивали без поділу на національності, а жінок ∂валтували привселюдно просто на вулицях, забираючи найкрасивіших «для роботи в обозі».

Натомість білогвардійсько-чорносотенна газета «Киевлянин», вихід якої відновився у захопленому денікінцями Києві, зберегла для історії напрочуд промовисті свідчення про те, як, побачивши «купку озброєних людей з багнетами» на нічній вулиці, «величезні п’ятиповерхові будинки починають вити від жаху. Це кричать жиди. Кричать від страху. Чи навчаться євреї чого-небудь у ці жахливі ночі? Чи зрозуміють вони, що значить руйнувати держави, яких не вони створювали?» — зі зловтіхою запитував автор публікації.

Матеріали розслідування ще одного кривавого єврейського погрому, вчиненого денікінцями у Кривому Озері, теж не для слабкодухих: «Кількість трупів похованих — майже 400. Поховано окремих черепів — 36; останків, з’їдених собаками, — приблизно 100. Точної кількості вбитих не з’ясовано. 90% дівчат від 12 до 16 років з∂валтували денікінці», яких, до речі, озброювали й екіпірували коштом країн Антанти із Францією включно.

Ішлося про цілеспрямовану політику «білого воїнства», що засвідчує звіт від грудня 1919 року про результати перемовин представника харківської єврейської общини Супраскіна з денікінським генералом Шкуром: «Він пояснив, що євреїв щадити не будуть, бо всі вони більшовики. Тоді Супраскін запитав, чому не було погромів у місцевостях, зайнятих адміралом Колчаком. Генерал Шкуро відповів, що Колчак змушений рахуватися з американськими євреями, які керують тепер усім».

На відміну від кривавих погромників-білогвардійців, возведених у сучасній Росії мало не в ранг святих, Петлюру ще під час навчання прозвали «жидівським батьком» за захист євреїв від злих кпинів однокурсників. Ще один відомий український політик Володимир Винниченко був одружений з єврейкою. Навіть ідеолог сіонізму Володимир Жаботинський свідчив, що «ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто із провідних діячів українського уряду не був погромником. Я разом з ними боровся проти антисемітів і русифікаторів: ніхто і ніколи не зможе переконати жодного сіоніста з Південної Росії (прикро, однак він вважав Україну лише «півднем» імперії. — Авт.), що такі люди були антисемітами».

Однак те, що видавалось неможливим ідеологові сіонізму, вдалося здійснити більшовицьким емісарам. Усупереч фактам і документам на користь Петлюри, чиї накази, розпорядження і затверджені смертні вироки погромникам свідчили про активну протидію антисемітським проявам, деякі свідки на процесі в Парижі договорились до того, що нарукавна пов’язка з написом «Бий жидів — рятуй Україну» була обов’язковим атрибутом уніформи петлюрівців.

Промовистий факт, що Петлюру вбили за лічені тижні після повернення до влади в Польщі його друга Пілсудського. В СРСР злякалися відновлення українсько-польського союзу, а заодно спільними зусиллями більшовицьких спецслужб і білоемігрантів очорнили українців, переклавши на них відповідальність за власні злочини, як роблять це нині великодержавні шовіністи вже стосовно подій на Донбасі.

20-РІЧЧЯ ВІДНОВЛЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА ОЛЬЗІ У КИЄВІ

Святе місце абичим не займають

ПОГЛЯД. Комуністи, закликаючи не воювати з пам’ятниками, не згадують, як колись самі руйнували ненависні монументи «старого режиму» включно з мистецькими витворами на релігійну тематику. Зокрема в Києві жертвою більшовицької вакханалії стала нині відновлена скульптурна композиція зі святою Ольгою, апостолом Андрієм та просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Повернення цієї святині на її законне місце стало торжеством справедливості, чого не скажеш про відновлення в Одесі пам’ятника Катерині ІІ, яка ввійшла в історію як гнобителька України і розпусниця.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)