Ці дорожні нотатки написано, звичайно, коли вже опинився на українській землі. Після новорічних канікул, які провів у колись рідному домі, в колі друзів і родичів, які змушені жити в самопроголошеній республіці. Отже, ситі та п’янкі святкові дні  минули  у суцільних відвертих дискусіях щодо болючого для усіх  нинішнього і майбутнього життя. А на деякі запитання відповіді я  шукаю  і нині.

Мовчання англійських танків

Чи треба тягти через блокпост валізу з продуктами вагою  75 (за новими правилами перетину лінії розмежування) кілограмів? Це кожен вирішує сам. У магазинах окупованого Луганська достатньо продуктів. Більшість — російського виробництва, але чимало й українських товарів. Є навіть «Київський» торт. Були б гроші!

Багато пунктів обміну валюти, тож без проблем можна обміняти гривні на російські рублі. Однак краще це робити одразу, бо так зручніше розраховуватися за товари. Хоча ходять рублі, гривні візьмуть  на касі в будь-якому магазині (діє мультивалютна система), але тут порахують ціну товару за курсом 1: 2. Тож в обміннику  вигідніше.

У гості легко і приємно приходити таким собі Дідом Морозом. Щоправда, в першій же компанії, де є люди старшого віку, можуть  запропонувати  подивитися ілюстровані альбоми «Ворошиловград» або фотографії різних років. «Було місто троянд, — згадував мій візаві. — Тепловози поставляли в десятки країн світу! Їхали до нас сюди вчитися звідусіль. Як у такому місті не бути інтернаціоналістом? Нас тепер в Україні звинувачують, що влітку 2014 року жінки зустрічали російські танки з квітами. Але ж тоді влітку в місті був справжній розгул злочинності! Люди вірили, що до нас йдуть миротворці!  Збоку у танків було намальовано білі смуги. Вони прийшли — і з’явилися вода та світло, життя налагодилося. А щодо того, що жодна війна не обходиться без участі іноземців, то в Луганську біля пам’ятника Борцям революції й досі стоять стопудові  англійські танки  Мк.V! І раніше так було, і  тепер. Хіба ні?»

Що тут скажеш у відповідь? Луганчани щодня бачать британські бойові машини Мк.V, які брали участь у громадянській війні 1918—1920 років, уряд Об’єднаного Королівства разом з іншим озброєнням та обмундируванням забезпечував ними захисників старої Росії. Історики встановили, що кожен танк Мк.V мав своє ім’я, один з них називався «Дерзкий». У 1938 році нарком  СРСР Климент Ворошилов наказав використовувати ці машини  як пам’ятники. Машин марки Мк.V в світі залишилося лише п’ять, дві з них встановлено в Луганську. А до війни 2014 року містом ходили чутки, ніби британці готові викупити їх за великі гроші, бо це пам’ятка інженерної думки.

Комісійні магазини заполонили місто

У Луганську  нині справжній бум комісійної торгівлі, розширюється мережа магазинів уживаних речей. «Дивіться, яку гарну сумку я вчора купила в нашому комісійному «Барсетка», — хвалилася одна з жінок на вечірці у друзів. — Справжня шкіра. І всього за двісті російських рублів. Головне — нова. Всередині навіть бирка була. А то, знаєте, тепер усяке буває. Один мій знайомий зайшов у комісійний на вулиці Радянській і побачив власну річ, яку вкрали в його квартирі. То був якийсь прилад  для фотосправи. Він «сплив» через  кілька місяців після пограбування його квартири. Не  хотілося  б, щоб отак купити щось, а потім до тебе людина підійде і скаже, що річ ту у неї вкрадено».

Комісійних магазинів  стає дедалі більше, а замість колишніх бутиків одягу модних брендів з’являються численні магазини хлібно-пиріжкового профілю. У них смачні назви, а навколо — аромат свіжої випічки. Різноманітні вироби з тіста печуть у присутності покупця.

А ось кількість аптек зменшується. Друзі розповідають, що навіть у найтяжчі часи торгівля медичними препаратами  згортається. Попит є, але пропозицій мало. Можливо, поставки ліків з Росії не так легко налагодити, як продуктові.

Музей козацької слави живе

Один мій знайомий сказав: «Щоб жити в Луганську, потрібно мати силу духу». І повів мене у Свято-Троїцький храм української православної церкви Київського патріархату, який і нині працює в Луганську. А при храмі — музей козацької слави.

«Я думаю, ми все це переживемо, — розповідав мій співрозмовник. — Тепер у Луганську на кожному кроці можна  бачити людей у формі, яких ми називаємо «ополчеченцями». Свого часу в місті стояв батальйон чеченців, які захопили Веселу Гору і поливали навколо «градами» так щільно, що все продірявлено, наче решето. Коли розривається «град», малесенькі дрібні осколки прошивають усе  довкола, від  чого виникає пронизливий свист.

Якось один із таких ополчеченців заговорив зі мною у маршрутці.  Чую, що в нього говірка специфічна, запитую: «Что-то у тебя говор такой русский. Я объездил всю Россию, знаю. Откуда ты?» «Я из Санкт-Петербурга», — відповідає.  Думаю, і чого тебе принесло до нас із самого Санкт-Петербурга? А потім твоя влада відхрещується від таких, як ти, ніби «там немає наших». Немовби то місцеві б’ються. Чи ось останнім часом правитель Росії заявляє, що «ми мали захистити тут, на Донбасі, російськомовне населення». Та хто його переслідує? Хто заважає говорити російською мовою?» — гарячкував мій знайомий.

 Я запитав: невже до нього не чіпляються тут за такі  слова?

«Іноді приходять. До отця Анатолія у Свято-Троїцький храм приходили. Доводилося вступати у дискусію з місцевим майором, який кричав про «хунту та бандерів», — зізнався мій луганський товариш. — Але музей козацької слави, що ми створили при церкві, таки живе. Та й люди змінюються. Я бачу, як з аншлагом йдуть вистави в українському театрі.  Розумію, чому приходять люди: їм хоча б почути рідне слово. Вони ж не можуть вільно спілкуватися українською у маршрутці. Ось був випадок. Знайома вчителька їхала в маршрутці та розмовляла телефоном з матір’ю українською. Водій б’є по гальмах: «Ану, прекращайте бандеровщину. А то выброшу к чертовой матери!» Вона розгубилася, в сльозах прийшла до церкви. 

 Та загалом усі  поводяться вже інакше, і народ загалом, і ті, хто у формі. Побачив на центральній вулиці на паркані напис «Идем на Киев!» з трьома знаками оклику. А нижче фарбою з балончиків додано: «Не отбросьте копыта». Або на зупинці на лаві лежить примірник газети «Республика». Це місцеве видання з великим накладом, яке розповсюджують безкоштовно. В ній розповідають про бойові дії,  міжнародні  відносини, зрозуміло, з «потойбічного» погляду. Дивлюся, хтось авторучкою біля назви «Республика» приписав «Дырка от бублика». І залишив. Значить, є люди, які  розуміють, що оголосити окремою республікою половину території Луганської області — це смішно. І таких випадків незгоди дуже багато».

PS Зрозуміло, що ніхто не проводить соціологічних досліджень настроїв мешканців Луганська. Та й чи готові були б люди сказати таким  дослідникам правду? Але вести діалог потрібно! Інтернет на непідконтрольній території працює, українські телеканали   люди дивляться, зокрема всі наші політичні ток-шоу. Інша річ, що  думки цих слухачів і глядачів не враховують наші політики. І ніколи не виступають зі зверненнями до людей, які змушені були через різні обставини залишитися жити на окупованій території. Ніхто не дбає про те, аби дати цим людям надію, або, як тепер говорять, донести туди смисли. Якщо ви маєте намір  поїхати за лінію розмежування, будьте готові відповідати на найрізноманітніші запитання.

Володимир ЧЕРКАШИН
для «Урядового кур’єра»