Історія вчить, що нічого не вчить. Цей вислів, на жаль, дуже доречний і актуальний стосовно трагічних подій сивого минулого України й кількарічної давності. Пам’ятні в нашій історії битви, яким більше пасує назва побоїща, відбулися свого часу на території Донбасу. Перша — майже 800 років тому на берегах степової річки Калка, сліди якої губляться в межах Нікольського та Волноваського районів Донеччини. Дружини князів Київської Русі, оточені загонами монголо-татар, кілька днів успішно тримали оборону на кам’янистому березі й відбивали атаки загарбників. Тоді віроломний і підступний ворог вдався до перемовин: пообіцяв відпустити князів і дружинників, якщо ті перестануть чинити опір.

«І збрехав окаянний: а город взяли і людей посікли і тут кістьми пали», — свідчить літописець.

За схожим сценарієм відбулося жахливе побоїще і наприкінці серпня 2014 року біля Іловайська. Озброєні до зубів «іхтамнєт» з РФ, керівник якої досі заперечує військову присутність на Донбасі, гарантували підрозділам ЗСУ і добровольців вільний вихід з оточення, а тоді стали розстрілювати впритул з усіх видів зброї колони на похідному марші. Тільки за офіційними даними, жертвами підлої жорстокості росіян — вбито, поранено та зникло безвісти — стала понад 1000 захисників України. Це найбільше за весь час гібридної війни.

Саме один із тих кривавих днів 29 серпня нарешті на вищому державному рівні офіційно затверджено Днем пам’яті полеглих захисників України в російсько-українській війні.

Тільки за офіційними даними, жертвами підлої жорстокості росіян під Іловайськом стала понад 1000 захисників України. Фото з сайту radiosvoboda.org

Народну ініціативу узаконено

Іловайська трагедія тоді продемонструвала всьому цивілізованому світові, що на Донбасі триває не громадянська війна, про яку торочить російська пропаганда, а військова агресія з боку Російської Федерації. «Ані патруліровалі граніцу і заблуділісь», — цинічно брехав кремлівський геополітик, пояснюючи факти взяття у полон російських десантників з елітних підрозділів, які далеко від кордону брали участь у побоїщі. Насправді регулярні війська Росії відкрито вторглися на нашу територію і влаштували криваву бійню захисникам України.

Шкода тільки, що підтвердження великої військової присутності сусідів на землі незалежної держави далося дуже дорогою ціною. А вшановувати загиблих бійців розпочали трагічного 2014 року. Із такою ініціативою виступила Українська православна церква Київського патріархату, священники якої взялися служити у Михайлівському Золотоверхому соборі та біля меморіалу «Стіна народної пам’яті» панахиду по полеглих воїнах-захисниках. Цього дня представники родин загиблих та ветеранів АТО з фотографіями бійців стали збиратися у Києві.

У 2017-му одночасно з акцією у столиці такі самі заходи відбувалися у всій Україні: Львові, Чернігові, Кривому Розі, Херсоні, Бахмуті. І вже тоді місцева влада  Кривого Рогу та Чернігова своїми рішеннями офіційно визнала на територіях регіонів День пам’яті. Родичі українських бійців, які загинули не тільки в іловайському котлі, а й у донецькому аеропорту, біля Авдіївки, Дебальцевого чи на Савур-Могилі, всіляко підтримували пропозицію-ініціативу вшановувати на державному рівні полеглих захисників. Українська православна церква Київського патріархату визнала 29 серпня Народним Днем пам’яті, й 2018 року вперше було проведено всеукраїнську поминальну молитву у  храмах за всіма загиблими бійцями. А на рік 2019-й цю дату занесли у календар ПЦУ як Народний День пам’яті полеглих у російсько-українській війні захисників України.

Саме представники родин бійців, які загинули під час гібридної війни, вийшли з ініціативою затвердити День пам’яті на законодавчому рівні. Це питання порушували під час зустрічей ініціативної групи з народними депутатами з різних фракцій та Президентом України Петром Порошенком. Два роки поспіль родичі полеглих бійців, волонтери, громадські діячі й активісти записували на Михайлівській площі відеозвернення до глави держави і представників усіх гілок влади й розповсюджували їх у соціальних мережах. Однак бажаної реакції тоді з різних причин так і не отримали. Аж тепер, до п’ятої річниці Іловайської трагедії, що стала трагічним символом  віроломної війни за участю російських «іхтамнєт», побажання про офіційне вшанування полеглих героїв нарешті отримало логічне завершення.

Біля меморіалу загиблим бійцям поблизу Авдіївки. Фото пресслужби 92-ї ОМБр ЗСУ

Ніколи  не забували полеглих бойових побратимів

«Підписання Президентом України указу про визнання 29 серпня Днем пам’яті полеглих захисників України, звичайно, позитивне. Шкода тільки, що раніше ця народна ініціатива на певний час зависла у коридорах чиновників, хоч це слід вирішувати значно оперативніше, ніж аж тепер, на п’ятому році гібридної війни. Таке вшанування співвітчизників, які зі зброєю в руках стали на захист держави, має величезне значення для виховання патріотизму на прикладі наших побратимів, оскільки вони за Україну віддали найдорожче — життя. На мою думку, тепер найважливіше, щоб після підписання указу його виконання на всіх рівнях влади не перетворилося на звичайну формальність. Тобто потрібно і державі вшановувати бійців, і тим, хто пліч-о-пліч воював із загиблими, волонтерам, громадським активістам, родичам чи друзям», — каже ветеран АТО, учасник бойових дій на Донбасі Віталій Овчаренко.

Дуже важливо, що відповідну роботу для збереження пам’яті про військовослужбовців і добровольців, які загинули за Україну, проводили з ініціативи знизу задовго до того, як у календарі з’явився День пам’яті полеглих захисників. Вона триватиме й надалі. Приміром, за кілька днів до підписання указу біля авдіївської промислової зони на Донеччині на меморіалі захисників відкрили нову частину експозиції — дві плити з іменами загиблих тут бійців. Ушанували пам’ять полеглих з ініціативи капелана отця Григорія і за підтримки командування 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, волонтерів благодійного фонду «Зірки надії». А сам пам’ятник-інсталяцію встановили ще два роки тому, і періодично тут з’являються нові прізвища як трагічне нагадування про війну, що досі триває, попри багато разів оголошені примарні перемир’я.

Ще один приклад. Цими днями у Покровську Донецької області на фасаді Донецького національного технічного університету відкрили пам’ятну дошку з іменем місцевого жителя Андрія Чирви — колишнього студента вишу, який загинув рік тому в День Державного прапора. У річницю загибелі земляка Покровсько-Ясинуватський об’єднаний міський військовий комісаріат організував ушанування бійця біля його могили на центральному кладовищі, на його честь провели патріотичну ходу з державним прапором, у якій взяли участь військовослужбовці, місцеві активісти та пересічні жителі.

«Військове братерство, що витримало перевірку складними бойовими випробуваннями, — назавжди. Тому ми, хто вцілів у важких боях, свято зберігаємо пам’ять про побратимів, яких, на жаль, втратили.

Уже стало традицією вшановувати загиблих друзів: в окремі трагічні дні відвідуємо їхні могили, зустрічаємося з батьками чи родичами, щоб підтримати їх не тільки теплим словом, а й надати певну допомогу. Тому, сподіваюся, підписання указу про офіційний День пам’яті полеглих захисників України значно пожвавить і посилить таку роботу на всіх рівнях. Це дуже потрібно і родинам військовослужбовців та добровольців, які не повернулися з війни, і нам, ветеранам АТО, і  представникам майбутніх поколінь захисників України, які прийдуть на зміну тим, хто став на захист держави у 2014 році», — переконаний ще один ветеран АТО учасник бойовий дій Олександр Жилак.

А тим часом.  З початку «хлібного перемир’я» — чергової домовленості в Мінську про припинення вогню, що стала чинною  21 липня, в зоні проведення ООС внаслідок обстрілів із позицій проросійських незаконних збройних формувань загинули вісім захисників України, а ще 17 бійців зазнали поранень різного ступеня тяжкості.