Учений і громадський діяч 
Петро ВOЛЬВAЧ

Левко Симиренко - видатний український помолог та вчений-садівник зі світовим іменем. Цю людину прославляли і знищували, а зараз намагаються відродити пам'ять про нього і повернути його достойне ім'я в українську історію та науку.

Ініціатором цього є Петро Вольвач - учений, громадський діяч, журналіст, симиренкознавець.

- Петре Васильовичу, як довго ви вивчаєте феномен Симиренка? Що стало причиною знищення великого науковця?

- Із 1958 року. У Левка Платоновича та його сина Володимира, видатного вченого, дуже трагічні долі. У радянських працях із садівництва про них не згадується упродовж десятиліть - це була закрита та небезпечна для життя тема. Його син Володимир на одній з академічних нарад у 1932 році засудив шарлатанські методи Мічуріна, які не мали жодної цінності для розвитку садівництва, та запропонував застосовувати світовий досвід і досягнення свого батька.

З Володимира зробили "ворога народу", інкримінуючи антирадянську діяльність та шкідництво в сільському господарстві. Засуджений до страти, він майже рік у Лук'янівській в'язниці очікував на виконання вироку. Його справу переглянули і, не знайшовши складу злочину, відправили в Херсонську виправну колонію. У 1937 році після відбуття покарання, шукаючи захисту, Володимир їде в Москву до академіка Вавилова. На Курському вокзалі його знову заарештовують, але предмета злочину не знаходять і відправляють професора, ученого зі світовим іменем, колишнього директора Всесоюзного інституту рядовим агрономом у Курську область, де саме закладали Обоянський сад-гігант. У 1938 році він підпадає ще під один каток репресій, його вже вкотре заарештовують, направляють до Курської в'язниці і у вересні 1938 року розстрілюють під Курськом в урочищі Солянка.

Коли закривали Симиренківський інститут у Києві, все унікальне обладнання вивезли в Росію в Мічурінський інститут, де нічого, крім мікроскопа та лупи, не було. А наукових співробітників та лаборантів по етапу відправили в Козлов (ще за життя Мічуріна перейменований у Мічурінськ). Туди перевозять і весь науковий архів Симиренка. По суті, російська садівнича наука побудована на кістках Симиренка та української науки.

У 1930-х роках здійнялася хвиля викорінення "симиренківщини". Постраждали всі, хто оточував Володимира, а також наукові праці батька, Левка Платоновича. Дісталися і до назв сортів. Добре знаний нами сорт яблук Ренет Симиренка в 1937 році перейменували в Зеленку Вуде. Але в народі ця назва не прижилася.

Симиренківський архів та наукові праці почали знищувати у 1920 році, саме тоді його у власному будинку вбили чекісти. Потім упродовж 1930-1950-х років спалювали книги. Особливо затято з його інтелектуальною спадщиною воювали в 1944 році - це пов'язано з кримськими татарами, оскільки в книжці "Кримське промислове плодівництво" учений писав про їхній вагомий внесок у розвиток кримського садівництва. Усе його надбання знищувалося до 60-х років.

- Розкажіть про історію перевидання праці Симиренка "Кримське промислове плодівництво". Чим вона унікальна?

 

 

 

 

- Якось, працюючи в бібліотеці Кримського сільськогосподарського інституту, в каталозі натрапив на книжку "Кримське промислове садівництво", перший том, автор Л. П. Симиренко. Замовив з архіву, але співробітник бібліотеки повідомив, що книжка під забороною і мені її не дадуть. Я умовив дівчат-бібліотекарок видати мені її. Як потім дізнався, в 1930-1950-х роках на кожну бібліотеку надходили циркуляри від цензорів на знищення книжок, у тому числі і "Кримського промислового плодівництва". Дещо пізніше один примірник цієї книги я відшукав у бібліотеці ім. Франка, два примірники - у бібліотеці Таврійського університету. Бібліотечні працівники зберегли їх, ризикуючи власним життям.

Після вивчення цієї фундаментальної праці облишив читати радянські підручники із садівництва. Ви тільки уявіть, 25 років поспіль Симиренко приїздив до Ялти, а звідти здійснював експедиції по всьому Криму. Він дослідив кожен його куточок від верхів'я до самого моря. Обстежив долини річок Бельбек, Кача, Альма, Чорна, Карасу тощо. Обстежив усі сади півострова. У себе на Черкащині протягом життя зібрав колекцію плодово-ягідних культур, яка нараховувала понад 3000 сортів. Він сам вивів кілька нових сортів. Його багатолітній досвід довів, що в Україні можна і потрібно вирощувати європейські сорти.

Книжка "Кримське промислове плодівництво" ще у дореволюційній Росії стала величезною подією в науковому світі. 10000 примірників розповсюджувалися шаленим темпом. У 1912 році цар Микола Другий у Сімферополі зустрічався з громадою Криму. Місцеві садівники та виноградарі подарували йому величезний кошик з фруктами, виноградом та вином, а також книжку Левка Симиренка. Після ознайомлення з цією працею імператор підписує указ про організацію першої в Російській імперії дослідної станції садівництва - "Салгирської помолого-садівничої станції". Хоча проект такої дослідної установи існував давно, але блокувався чиновниками імператорського Департаменту землеробів. Директором станції став кращий друг та однодумець Симиренка - Сигізмунд Мокржецький. Книгу мали намір перевидати та перекласти французи, італійці, німці, але на заваді стала Перша світова війна.

- Як почалося повернення Симиренка в українську історію?

- Офіційно Симиренків реабілітували після 1956 року під тиском громадськості, особливо діаспори, бо частина родичів виїхала за кордон. У 1960-ті роки я відвідав Черкащину - батьківщину Симиренків - там перед адміністративним корпусом Садстанції стояв пам'ятник Мічуріну і жодної згадки про Левка Платоновича. Тому спільно з донькою вченого, Тетяною Левківною, вирішили відновити пам'ять про цю особистість, повернути його в українську науку та історію. Написав звернення, яке підписали ленінградські та кримські науковці, де порушили питання про організацію хоча б кімнати на батьківщині Симиренка. Кімнатку організували в будинку, де жив і був убитий Левко Платонович (за радянських часів у будинку розміщувався гуртожиток). Отак маленькими наполегливими поступовими кроками було створено музей родини Симиренків, названа його іменем дослідна станція, що нині стала інститутом помології. Музей взято під державну опіку - тепер це філія Черкаського державного краєзнавчого музею. Це був перший прорив Симиренка у 1980-ті роки.

Після проголошення незалежності до України з Канади приїхала онука Левка Платоновича - Тетяна Володимирівна. Ми почали з нею співпрацювати і поставили перед собою завдання відновити родинну церкву і цвинтар: церкву закрили ще у 1930-х роках після арешту Володимира, а цвинтар знесли. До церкви прибудували будинок культури, облаштували дискотеку, де в 1970-х витанцьовували на симиренківських могилах. Наприкінці 2006 року ми знесли прибудову, почалась ідентифікація останків з могил - це величезна робота. Цвинтар відновили за схемою, яка дивом збереглася на малюнку сестри Левка. У 2008 році відзначили 150-річчя від дня заснування цієї церкви, відбулося урочисте відкриття. У 2009 році за моєї ініціативи була відряджена делегація до Курської області на місце розстрілу Володимира Симиренка. Знайшли братську могилу, взяли землю та саджанець горобини, який сам мені попросився до рук. На родинному цвинтарі біля церкви Симиренків провели офіційне перепоховання Володимира.

- Ваші плани на майбутнє?

- Ті книжки і праці, що видані, - це крапля в морі.

Ми видали лишень перший том "Кримського промислового плодівництва", репринтне видання побачило світ 2000 року, але Симиренко задумав це видання як тритомне. Другий том був підготовлений до друку, але - революція, війна - він зник. Московські архівісти під час презентації у Культурному центрі України поставили собі за мету відшукати рукопис другого тому, бо саме там Левко Платонович планував його друкувати.

Другий том, який вийшов у світ 2008 року, відновлювали за публікаціями Володимира та залишками архіву, що зберігся в Канаді. Частину вдалося вберегти й онуці Тетяні Симиренко. Ще 15-річною дівчиною у 1944 році вона разом із матір'ю емігрувала до Країни Кленового Листа. У своєму рюкзаку через усю Україну, Німеччину пронесла рукописи батьківської праці. Після 1991 року знана і шанована в Канаді людина повертається в Україну і привозить цей рукопис на 2000 сторінок. Видає у нас книжку "Часткове сортознавство плодових культур", як дань поваги до батька. На жаль, немає монографії про Володимира Симиренка, а її обов'язково треба написати.

- Чим ще відома родина Симиренків?

- Це потужний, патріотичний рід, основоположники цукрової промисловості, вітчизняного машинобудування та суднобудування, українського та російського садівництва, піонери економічної розбудови Одеси. Відомі меценати і благодійники. Батько Левка Платоновича Платон Платонович фінансував видання "Кобзаря", а його дядька, Василя Федоровича, називали великим Хорсом (богом Сонця). На жаль, проблема з цією постаттю на державному рівні не вирішена. Ця людина залишила найглибший слід в українській культурі. Треба обов'язково відроджувати його садибу, повертати пам'ять про нього в українську історію та культуру. На часі запровадити премію Василя Симиренка для українських меценатів, на честь цього видатного мецената і патріота України, який упродовж 50 років утримував на свої кошти всю українську культуру: хор Лисенка, етнографічні дослідження Чубинського тощо. Коли почалися утиски української мови, він фінансував видання газет та журналів. Виділив 100 тис. рублів золотом для купівлі будинку Науковому товариству ім. Шевченка у Львові. Перед смертю у 1915 році все своє майно, а також 10 мільйонів рублів золотом заповів на українські справи, в тому числі і на відкриття Українського політехнічного університету. В заповіті була вимога, щоб усі предмети в ньому читалися українською мовою. Умова, на жаль, не була виконана.

- Що скажете про сучасний стан українського садівництва?

- Це дуже болюча проблема. Достатньо зайти на будь-який ринок і подивитися, що продають і все стане зрозумілим. А колись до нас приїжджав учитися весь світ. Те, що розвивав і про що говорив видатний учений, в Україні знищили, а закордонне садівництво взяло його праці на озброєння, на жаль, не цінуємо те, що маємо. А у наших руках колосальна безцінна наукова спадщина.

Людмила ЩЕКУН
для "Урядового кур'єра"

ДOСЬЄ "УК"

Петро ВОЛЬВАЧ. Народився 15 грудня 1938 року. У 1963 році закінчив з відзнакою Кримський с-г інститут, потім аспірантуру НДІ рослинництва ім. академіка М. І. Вавилова у Санкт-Петербурзі. Кандидат біологічних наук. З 1999 року -академік Української екологічної академії наук. Зробив вагомий внесок у вивчення біології та імунітету плодових культур до інфекційних захворювань, та у справу вивчення і популяризації наукової спадщини родини Симиренків. Лауреат премії кримського відділення НАН України, нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.