На старий Новий рік хлопці нашого села чекали з особливим нетерпінням. Тому що для нас це були своєрідні зимові жнива, він асоціювався з дармовими цукерками і грошима, яких можна було назбирати на місяць наперед. Отож готуватися до нього ми починали відразу після Різдва. Розробляли маршрути, визначалися з тим, до кого зайти насамперед, а хто й почекає. Щодо мене, то я посипати починав із краю села, в чужих людей, залишаючи родичів на закуску. Бо напевне знав, що вони розщедряться на три або п’ять карбованців навіть якщо зайду до них посеред білого дня. Особливо материні батьки — дідусь Антон і бабуся Ганна. До хрещеного з хрещеною я посипати не ходив, тому що боявся їх: хрещений у мене був головою колгоспу, а хрещена — вчителькою.

У нашому селі зазвичай посипали пшеницею або ячменем, а якщо її не мали — вівсом, горохом.

— Шурко! Завтра щоб обов’язково прийшов до мене. Прийдеш першим, гарно засієш, отримаєш карбованця, — попередила бабуся Харитя.

Не тільки вона хотіла на старий Новий рік бачити у своїй хаті посипальників, чи, як у нас казали, засівальників, бо вони приносять щастя.

Нарешті наставала та довгождана мить, коли вранці йти посипати. Була ця мить дуже радісною й тривожною водночас, бо 14 числа закінчувалися зимові канікули, і після засівання треба було йти до школи. Саме це й непокоїло. Бо до школи треба було встигнути оббігати всеньке село і не спізнитися на урок, бо тоді доводилося мати неприємні розмови з учителями, які забороняли нам, жовтенятам і піонерам, посипати, вважаючи цей звичай пережитком минулого. А в мене по сусідству жили відразу дві вчительки: Тетяна Герасимівна та Галина Іванівна.

Звечора кладу торбинку із зерном на видному місці, прошу батьків, щоб розбудили мене о пів на четверту ранку, і напіводягнений вкладаюся спати. Точніше, дрімати, бо цілу ніч мені верзеться казна-що, і я дослухаюся до найменшого шурхоту за вікном. Готовий до того, щоб як тільки на нашій вулиці завалують собаки, пружиною підхопитися на рівні й, убгавши торбину із зерном у кишеню пальта, притьмом вискочити на вулицю.

Не встигаю притулитися щокою до подушки, а вухо, наче радар, уже вловило несамовитий гавкіт на віддаленому кутку Любовці. Пора! Миттю одягаюся, завантажуюсь пашницею і, ще слабкий зі сну, виходжу на мороз.

Третя ночі. Ніде в хатах іще не світиться жодне вікно, а собаки аж захлинаються, аж казяться. А попід дворами уздовж вулиці тільки сніг час від часу порипує. Посипальники ходять мовчки, щоб не сполохати удачу і не привернути увагу конкурентів. О такій порі не всі відчиняли двері посипальникам, але ті не відступали від поставленої мети: спіймавши облизня на одному обійсті, майже бігли на друге, третє і таки добивалися свого. Не витримавши тривалого стукоту у вікно та грюкоту в двері, хтось з односельців обов’язково здавався і відчиняв. І тоді цей хтось та його родина були просто приречені не спати до ранку, бо за цими посипальниками на хатнє світло, як метелики на багаття, з ночі вигулькували інші, ще завзятіші. І так тривало кілька годин поспіль. Тільки встигай насипати їм у торби гостинці та дрібні гроші — по п’ять, десять, двадцять копійок. Полтинник уже вважався великою монетою, а карбованця могли дати лише самотні жінки, члени правління колгоспу та батьки однокласників.

У хаті бабусі Хариті не світиться, та я впевнено завернув до її двору. Вона ж сама просила про посипання. Просити просила, та стукати у темне вікно лячно. Бабуся Харитя строга, хтозна, як вона на мій стукіт відреагує. Мабуть, краще постукати у двері. Повернувся до дверей і боковим зором помітив у хаті рух: бабуся не спала.

— То заходь, Шурко, засівай. Чого зупинився? — сказала вона й відступила у сіни. А світла в хаті не ввімкнула. Мабуть, не хотіла приймати інших посипальників.

Запустив поспіхом руку в кишеню, де зерно, а торба шурх на долівку, і якась частина зерна з неї висипалася. От халепа! Загріб навпомацки п’ятірнею зерно, яке зумів, а бабуся руки на грудях схрестила, чекає.

«Сію, вію, повіваю, на полицю поглядаю, на полиці стоїть дуб, дайте, бабо, цілий руб!» — протарабанив я і замовк. Бабуся Харитя й не поворухнулася.

— Де це ти, Шурко, бачив, щоб дуб та стояв на полиці? — вдала сердиту бабуся. — Розкажи щось путнє.

«Можу й путнє, — відповідаю і починаю голосно, дзвінко: — Сію, вію, повіваю, з Новим роком вас вітаю! На щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб родило краще, ніж торік. Коноплі — під стелю, льон — по коліна, щоб у вас, бабусю Харитю, ніколи голова не боліла! З празником вас, із Василем!»

— О! Бач, як гарно вмієш засіяти, якщо захочеш! — зауважила бабуся Харитя і зникла в хаті. А коли за мить повернулася, в руці у неї було аж три карбованці! — Візьми, Шурко, ми ж з тобою друзі, — сказала вже лагідно і потім ще стояла в сінях і дивилася, як я вийду з двору і зачиню хвіртку.

Х-хух! Почин є. Після бабусі Хариті хоч би до кого заходив (а заходив я до десятків людей) про дуб на полиці більше не згадував. Та й без нього через кілька годин моя торба з пундиками і грошима істотно поважчала. Уже ледве ноги в мокрих валянках тягав. А якийсь черв’ячок сидів у мені й спокушав: «Побігай ще. Зараз у тебе в торбі лежать 40 карбованців, а до школи ти ще можеш майже стільки само назасівати».

Назасіваєш, як зерно закінчилося. Та й час до кілка не прив’язаний. Обзасівав тільки півсела, а надворі вже розвиднилося, треба поспішати до школи.

Удома поспіхом висипав на підлогу рештки зерна і за це отримав від матері аж 10 карбованців.

«Ти б хоч поснідав, а то летиш голодний», — усміхнулась мама, спостерігаючи за моїми зборами. Добре, що від нас до школи п’ять хвилин ходи.

Заскочив у клас перед самим носом Тетяни Герасимівни. Проте мені пощастило, вчителька відразу взялася пісочити Петю Костенка, який сидів на останній парті. Усе допитувалася, чого він такий червоний і чому в нього під партою пшениця.

«Я більш ніж упевнена, — зробила висновок, — що наш Петрик сьогодні ходив посипати по людях».

Не дочекавшись від Петі зізнання у скоєному, вчителька сказала йому, щоб завтра прийшов у школу з батьками, і взялася за решту хлопців. Ми клятвено обіцяли Тетяні Герасимівні, що більше ніколи не ходитимемо по людях посипати, а самим не терпілося дочекатися перерви. Щоб дізнатися, хто ж із нас назасівав грошей найбільше.

Шкода, що посипати можна тільки раз на рік.