ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Що спонукає наших співвітчизників ставати вуличними музикантами, дізнавалася кореспондент "Урядового кур'єра"

Кожен із нас зустрічав на вулиці скрипалів, баяністів, гітаристів. Вони різного віку, мають неоднакове соціальне становище. А об'єднує їх те, що місця для виступів обирають незвичні і часто непристосовані для цього: підземні переходи, площі, парки, навіть станції метро. Одні грають, аби заробити копійчину на життя. Інші на вулиці відпочивають душею.

Майбутній музичний лауреат?

Нещодавно біля станції столичного метро ще здалеку почула... звуки скрипки. А коли спустилася ескалатором до поїздів, побачила й "джерело" тієї музики. Недорого, проте охайно вдягнений хлопчина з любов'ю тримав інструмент. Очі заплющені, а руки пурхали, наче пташки. Здавалося, йому байдуже, чи подобається та мелодія випадковим перехожим. Грає не зовсім професійно, але й не так, як початківець, який вивчив одну-дві простенькі мелодії. Поруч - відкритий футляр для скрипки, в якому, попри ранню годину, вже "оселилися" кілька десятків гривень. Довелося зачекати, доки юнак зробить перерву. Нарешті він розплющив очі...

- Привіт, можна з тобою поговорити? Не лякайся, я - журналістка. Пишу матеріал про вуличних музикантів. Чи вважаєш себе таким? - запитала трохи ошелешеного хлопця.

- Ну, якщо хочеш, нехай буде так. Сам я над цим не замислювався. Але тоді, можливо, не вуличним, а... "метрошним"? - щиро усміхнувся.

Мій новий знайомий Сергій розповів, що йому 21 рік. До Києва приїхав з Білої Церкви. Любов до музики взагалі та до скрипки зокрема прищепила йому мама. Коли Сергієві виповнилося вісім років, вона відвела його до музичної школи. Хлопець згадує, що спочатку було трохи важко змусити себе вечорами грати, тоді як однолітки ганяли м'яч у дворі. Але втягнувся, та зрештою... закохався у скрипку. За кілька місяців уже сам не міг витримати й доби, аби не взяти інструмент до рук.

Нині другий рік Сергій учиться в музичному училищі за спеціальністю "оркестрові струнні інструменти". Живе в гуртожитку, отримує стипендію. Та й батьки, коли можуть, допомагають матеріально. Загалом на прожиття вистачає. Але... Молодість є молодість. Хочеться і погуляти, й дівчину до кафе запросити. І якщо до футляра скрипаля потрапляють копійки та гривні від шанувальників, хлопчина, звісно, не заперечує.

- Тут я відточую свою майстерність! Чуєш, яка луна у цьому переході метро? Акустика на рівні світових стандартів! Думаю, так звучить скрипка у великих музичних залах десь за кордоном. Коли граю, заплющую очі і... уявляю, що мені вже, можливо, за сорок років і я довів широкій публіці свій талант. Мене визнали відомі музиканти світу. Я став лауреатом багатьох музичних конкурсів та фестивалів. А може, вже й з'явилася премія мого імені. І ось великий концерт, в якому я - соліст. Відбувається він у відомій концертній музичній залі. Батьки і дружина мною пишаються, молоді музиканти (такі, як я зараз) та шанувальники мого таланту дивляться і слухають із захопленням...

Сергій знову взяв скрипку, заплющив очі і мрійливо заграв... Ще трохи послухала музику, а потім спитала дозволу сфотографувати майбутнього музичного лауреата для статті.

- Я тобі навіть примірник газети подарую. Будеш потім онукам показувати, як їхній дідусь починав сходження на музичний Олімп, - пообіцяла хлопчині.

- Вибач, але я змушений відмовити. Річ у тому, що мої батьки не знають, що я так підробляю. Сам не вважаю, що чиню погано. А от мама... Це їй може не сподобатися. Ти краще якось приходь мене послухати, - відповів Сергій.

Тож мені не залишилося іншого, як побажати хлопцеві, аби всі його мрії здійснилися.

Сумна мелодія сопілки

...Продавці на ринку, що недалеко від мого будинку, називають його не інакше, як дід Славко. Чоловік невизначеного віку, з кількаденною щетиною та в брудному подертому одязі сидів на дерев'яному ящику збоку від торгових рядів і... грав на сопілці. Поряд - картонна коробка, в якій лише кілька монет. Похмуре обличчя давало зрозуміти, що розговорити цю людину буде нелегко. Але... Кілька гривень і пляшка пива як гонор змусили чоловіка дещо про себе розповісти. За обов'язкової умови - не називати його справжнього імені.

- То вони звуть мене дідом (махнув рукою в бік продавців). А насправді мені трохи за п'ятдесят...

Станіслав Іванович (нехай буде так!) розповів, що приїхав до Києва з Харківщини майже 20 років тому. Із собою привіз дружину та маленького сина. У пошуках роботи тоді йому поталанило практично відразу: влаштувався водієм таксі. Заробляв непогано, знімав квартиру для родини. І все в них було добре років п'ять поспіль. Дружина навіть хотіла народити другу дитину. Але...

Знайшлися "добрі друзі", які почали запрошувати на пляшечку пива після важкого робочого дня. Думав: ну що тут такого? Справді, чому б не відпочити з хорошими людьми, не розслабитися? Так і пішло: де одна пляшка пива, там і дві, три. А згодом лише пива стало замало. На роботу вранці виходив з "важкою" головою. Кілька разів потрапив у ДТП, слава Богу, без трагічних наслідків. Але керівництво на роботі помітило червоні очі та тремтячі руки. Спочатку робили попередження, потім на певний час відсторонювали від роботи. Дружина сварила, син плакав. А він обіцяв виправитися, запевняв, що все буде добре, і на деякий час це йому вдавалося. Та потім... знову зривався.

Врешті з роботи чоловіка звільнили. А згодом від нього пішла й дружина, забравши сина. Знімати квартиру вже не міг - не було грошей. Жив у друзів або де прийдеться. Доки ще були сили і здоров'я - працював вантажником на цьому ж ринку. Та нині вже піднімати 20-кілограмові ящики йому заважко. А жити якось треба. Ті ж "добрі друзі" порадили... просити милостиню. Але він просто не зміг змусити себе стояти з простягнутою рукою. Саме тоді згадав, як в дитинстві дідусь учив його грати на сопілці. На диво й інструмент відшукався у старих речах. Ось так він тепер заробляє собі на шматок хліба.

Дивлячись на діда Славка, я розуміла, що ця людина сама зламала собі життя. І не тільки собі, а ще дружині й сину. Але... На якусь мить мені стало його дуже шкода. Напевно, спричинилася до того... сумна мелодія його сопілки.

Закоханий у гітару

З киянами Ігорем та Зоєю познайомилася випадково у парку. До мене долинула пісня під гітару, і як чимало інших перехожих, підійшла послухати. На гітарі грав та співав басом велетень-бородань, а підспівувала йому високим красивим голосом маленька тендітна білявка. Обом на вигляд років по 40. Пісні в їхньому репертуарі в основному бардівські. Люди, які підходили спочатку просто послухати, за деякий час починали завзято підспівувати. Зізнаюсь, не втрималася і я. На диво, біля них не побачила жодної ємкості для збирання грошей.

Коли трохи розговорилися, Ігор розповів, що вони із Зоєю - подружжя. Разом співають понад 15 років. Але роблять це... тільки задля власного задоволення, без жодного комерційного підтексту.

- Грати на гітарі Ігор почав ще в інституті. Я вподобала його на одній зі студентських вечірок у КПІ, де ми вперше заспівали разом. Друзі сказали тоді, що з нас вийшов чудовий дует. А зрештою ми склади дует і в житті, - вела далі Зоя. - Відтоді гітара - друга, після мене, звичайно, чоловікова любов.

Нині Зоя вчителює у школі, Ігор працює системним адміністратором. І майже щороку під час відпустки вони їздять у гори. Намет, вечірнє вогнище та пісні під гітару - невід'ємні атрибути цих подорожей. Але повертаючись додому, не полишають музику і співи. Рідні та друзі часто запрошують їх разом з гітарою на свята й вечірки.

- А ще ми інколи, ось так, як сьогодні, просто беремо гітару, термос із кавою і йдемо до цього парку. Граємо та співаємо заради власної втіхи. Якщо люди підходять, слухають та ще й підспівують - тільки радіємо. Так зав'язали багато цікавих знайомств. Буває, до нас приєднується молодь зі своїми гітарами. Тоді виходить справжній великий концерт, - сміється Ігор.

Я побажала музичному подружжю щастя. Адже роблять добру справу - звеселяють власну душу та дарують добрий настрій випадковим слухачам. А ще дуже пошкодувала, що під час цієї випадкової зустрічі не мала із собою фотоапарата.

Отже, вуличні музики - то різні люди із різними долями: є й щасливі, і досить трагічні. З різних причин беруть вони до рук музичні інструменти: одні лише в такий спосіб можуть заробити на життя. Інші, як кажуть, "на людях" тренуються та відточують свою музичну майстерність. А ще хтось - просто грає для душі...