У донецькій квартирі скульптора Олександра Скориха є унікальний живий пам’ятник… шлюбу. В день весілля у березні 1960 року разом із дружиною купили собі на згадку пальму в інститутській теплиці. І відтоді після кількох переїздів вічнозелене деревце понад півстоліття є своєрідним оберегом їхнього сімейного затишку. Тим часом також багато років монументи, бюсти та меморіальні дошки — творіння рук скульптора — стійко вписалися у міські пейзажі Донеччини і стали частиною історії деяких населених пунктів краю.
— Олександре Митрофановичу, кажуть, до пальми, яка багато років зеленіє у вашій квартирі, ви ставитеся як до повноправного члена родини, іноді навіть розмовляєте з нею. А чи спілкуєтеся, бодай подумки, із пам’ятниками, які завдяки вам встановлено у Донецьку та в інших містах області?
— З нашою пальмою спілкуємося не тільки ми з дружиною, а й наші діти та внуки. Принаймні коли приходять у гості, обов’язково вітаються з деревцем-довгожителем. А щодо своїх робіт, встановлених на вулицях Донецька, справді іноді важко пройти й не привітатися, запитати про те-се…
— А про що, якщо не секрет, ведете балачки із монументом Анатолієві Солов’яненку, встановленому біля театру опери і балету, який названо ім’ям українського соловейка?
— Правду кажучи, нам є що сказати одне одному (усміхається). Відразу зазначу: як автор я не в захваті від цієї роботи загалом, оскільки попередньо задуманий дуже цікавий проект втілено в життя тільки частково.
Звісно, втішає те, що вдалося реалізувати задум запропонувати донеччанам і гостям міста пам’ятник Анатолієві Солов’яненку в ролі Ріголетто. Не секрет, партія у відомій опері стала однією із творчих родзинок відомого тенора, якого навіть почали звати «шахтарським герцогом».
А ось інші мої пропозиції, на жаль, так і залишилися тільки на папері. Що я планував зробити? Окрім фігури видатного тенора, брався створити цілу композицію: арку, сцену, оточення з героїв твору. Саме цей проект переміг тоді в оголошеному конкурсі, проте його так і не було виконано у повному вигляді. Причина банальна: нестача коштів. Та досі не втрачаю надії, що задумана композиція рано чи пізно таки прикрасить скверик біля театру.
— Одним із пам’ятних місць шахтарської столиці справедливо вважають і монумент Джонові Юзу. Як працювалося над пам’ятником батькові робітничої Юзівки, із коротких штанців якої й виріс Донецьк?
— Взірцевим тоді стало навіть саме проведення конкурсу на кращий проект пам’ятника, а тому працювати в таких умовах було — саме задоволення. Участь у конкурсі взяли десятеро скульпторів, які запропонували свої варіанти, і членам журі було з чого вибирати.
Приємно, звичайно, що свій вибір зупинили на моїй роботі, але далі виникали певні нюанси. Скульптуру Джона Юза в центрі Донецька вирішив встановлювати без постаменту і спершу мав намір виконувати в натуральну величину — без збільшення. Але згодом, уже в процесі роботи, я наполіг на тому, щоб фігуру виконали більшою — 2 метри 30 сантиметрів. На мою думку, пам’ятник від цього тільки виграв. Та й відгуки жителів і гостей міста за останні тринадцять років свідчать, що це рішенням було правильним.
— Ми згадуємо пам’ятники — зразки вашої творчості, без яких важко уявити ту чи ту територію обласного центру. Чи мріяли ви про щось схоже в той час, коли тільки ступили на творчий шлях? Вірили у свої сили?
— Ні, навіть не мріяв, оскільки про захоплення скульптурою спершу не йшлося. Інша річ — малювання, яке полонило мене змалку.
У нашій сім’ї до творчості ніхто не мав прямого стосунку. А наше прізвище, мабуть, дісталося від предків: скорих — так звався ремісник, який працював зі шкірою. Змалку я так захоплювався малюванням, що й білого дня було мало для улюбленого заняття: сидів з олівцями над папером ще й уночі. Батько і мама відпочивали, а я накривав лампу газетою чи чимось іншим, аби світло падало на стіл, і відводив хлоп’ячу душу. Нерідко і вранці схоплювався, як кажуть, ні світ, ні зоря — таким сильним було бажання малювати.
— А що тоді найбільше любили мережити на папері?
— Найчастіше перемальовував ілюстрації з книжок чи газет. Іноді виводив портрети Сталіна, Леніна чи інших відомих персон. Звичайно, любив малювати танки, літаки й кораблі, а також пейзажі. А ще обмалював усю свою школу: по-перше, працював для стінної газети, а, по-друге, оформлював шкільні наочні посібники з географії, історії та інших предметів.
— Як же сталося, що сенсом творчого та й усього життя стала скульптура?
— Вступаючи до художнього училища, мріяв стати живописцем. Однак потім перейшов спершу на керамічне, а згодом на скульптурне відділення. Мій хист (а про нього я тоді й не здогадувався) розгледіли досвідчені педагоги, яких досі згадую із вдячністю. Насамперед це Лідія Трегубова, Іван Чумак, Василь Фенченко, Микола Щербаков, Григорій Слєпцов. Саме завдяки їм повірив у власні сили і вже з другого курсу здобував практичні навички на художньо-виробничому комбінаті. Тому закономірно, що невдовзі почав працювати саме в скульптурному цеху художнього фонду.
— Пам’ятаєте свою найпершу роботу?
— Звичайно! Це була популярна тоді скульптурна композиція — піонер з піонеркою. Майстерня була у вологому підвальному приміщенні, тому тут стояло із п’ятнадцять електроплиток, які нагрівали ескізи. Працював майже без перепочинку три доби.
Згодом був бюст Абакумова, який встановили на донецькій шахті, названій його іменем. До речі, цей бюст стоїть там і досі.
— А тепер запитання на засипку: чому на місці пам’ятного каменя, що бовваніє в центрі Донецька, досі не встановили, як давно обіцяли, пам’ятник жінкам-гірничкам?
— Історія ця, образно кажучи, з бородою. Ідею ось так вшанувати жінок-шахтарок і досі підтримують на всіх рівнях, а результату катма. Я особисто свого часу років із шість працював над цим цікавим проектом і неодноразово перемагав у конкурсах. Чому справа не просувалася? Одна з причин — спочатку ті чи ті політики хотіли допомогти його реалізувати, а потім політична ситуація змінювалася, і бажання зникало…
— А в Донецьку буде пам’ятник нашому землякові Сергію Прокоф’єву?
— Ще чотири роки тому я виграв відповідний конкурс, і скульптурну композицію – композитор за роялем у момент написання останнього акорду симфонії — готували до Євро-2012. Спочатку виношували варіант встановити пам’ятник біля недавно збудованого міжнародного аеропорту ім. Сергія Прокоф’єва. Називали й інші місця, де була б доречною ця композиція, — біля Опери чи філармонії тощо.
Так само невідомо, де і чи буде встановлено в Красноармійську пам’ятник Тарасові Шевченку. Я запропонував не зовсім звичний образ поета і художника, тобто не у відомому всім баранячому кожусі та шапці, а зовсім юного Кобзаря. До 200-річчя з дня його народження не встигли. Окрім того, навколо місця встановлення монумента відбувається щось незрозуміле.
— Із чого починається робота скульптора?
— Насамперед потрібно завантажити ось цей персональний комп’ютер (усміхаючись, показує на голову). Обмірковую майбутню композицію, аж доки її не побачу. Затим беруся виконувати її в ескізному варіанті: виліплюю з пластиліну. Саме тут починають виникати певні нюанси: щось треба змінювати, а від чогось і відмовлятися. Тобто триває творчий процес у всій його красі.
Цікаво, що, як і в дитинстві, звик працювати вночі, коли тихо і ніхто не відволікає твою увагу. Може здатися дивним, але під час підготовчого процесу недостатньо тільки фотографій персони, яка постане у бронзі, доводиться переглянути багато документальної чи художньої літератури. А найкраще, якщо є змога побачити героя особисто.
Приміром, ідея майбутнього пам’ятника видатному хірургові-онкологу Григорієві Бондарю, світла йому пам’ять, з’явилася ще кілька років тому. Зустрічався з ним не тільки в кабінеті, а й бачив під час роботи в операційній. Приїжджав і казав з порога: «Мені треба на вас іще раз подивитися». Тобто я прохав його не позувати, а бути самим собою.
— Чи є серед багатьох згаданих нюансів, які обов’язково супроводжують творчу роботу скульптора, найголовніший?
— У кожного, мабуть, власний. Вважаю, що скульптура повинна йти від душі, частинку якої потрібно залишити у роботі. Холодні камінь, глину, гіпс чи бронзу треба зігріти теплом не тільки своїх рук, а й душі. Тоді отой неживий матеріал обов’язково допоможе авторові створити повноцінний і живий художній образ.
Павло КУЩ,
Олександр СКОРИХ. Народився 1939 року в м. Дружківка Донецької
Працює у галузі станкової і монументальної скульптури. Член Національної спілки художників України, голова правління Донецької організації НСХУ. Автор кількох персональних виставок, неодноразовий лауреат конкурсу «Донецьк і донеччани». Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради, заслужений діяч мистецтв України.
Ми в Google+