У свої три рочки він ще не зовсім розумів, що таке війна. Тільки й знав: цього лиха треба боятися. Так казали вдома мама і тато. Те саме повторювали виховательки у дитячому садочку. А ось хлопці із старшої групи були іншої думки. Вони весело гралися у війну, ховалися під столиком від «бомбьожки» і голосно сміялися. Тому це було ні краплиночки не лячно. А потім…

Потім стало дуже страшно і боляче. Від вибухів, які змушували здригатися навіть будинки і землю під ногами. Від різкого нестерпного болю поранених рук та ніг. І найдужче після того, коли мама, яка накрила його своїм тілом, жодним словом не обізвалася на його стогін і крик про допомогу.

Одна з ракет, влучивши в центр міста, на щастя, не вибухнула. Фото з сайту diena.lt

Бий по військових, щоб цивільні ховалися!

Посеред білого дня 10 лю­того 2015 року саме в ті хвилини, коли нажахані жителі Краматорська натрапляли на вулицях міста на тіла загиблих і надавали першу допомогу пораненим, по той бік лінії розмежування не приховували втіхи. На одному із сайтів самопроголошеної «ДНР» з’явилось оперативне повідомлення: «По м. Краматорську було відпрацювання в район аеропорту, багато посіченого укропу, швидкі». Щоправда, невдовзі цю інформацію вилучили, бо з’ясувалося: здебільшого жертвами потужного обстрілу стали цивільні жителі міста. Тобто ті, яких «рускій мір» обіцяв захищати від «бендер» і «фашистів». А те, що головною ціллю проросійських незаконних збройних формувань був аеропорт, таки правда.

Цими днями п’ять років тому саме тривали запеклі бої біля Дебальцевого, де російські «іхтамнєт» відкрито воювали проти українських бійців, намагаючись взяти їх в оточення. Наші підрозділи тривалий час успішно тримали оборону, і тому військові «куратори» вирішили деморалізувати чи знищити штаб АТО, який перебував на аеродромі Краматорська. Щоб дістати цей об’єкт на значній відстані від лінії зіткнення, «з місцевої шахти витягли» важку російську батарею 300-міліметрових реактивних систем залпового вогню БМ-30 «Смерч», здатну влучити в ціль аж з околиць окупованої Горлівки. Тих, хто керував операцією, не зупинило навіть те, що аеродром розташований майже в межах міста, а тому в зоні ризику опинилися його мирні жителі. Два потужні ракетні удари з інтервалом 30 хвилин накрили Краматорськ з 11.50.

«Буквально за кілька хвилин по місту й аеродрому випустили десятки 800-кілограмових ракет. Згодом знайшли місця падіння 32 ракет, однак з огляду на те, що кожна пускова установка «смерчу» має 12 боєприпасів для пуску, можна припустити: відстрілялися три машини і було випущено 36 снарядів касетного типу», — згадує військовий журналіст Михайло Жирохов.

Унаслідок варварського обстрілу (а ракети падали навіть у центрі міста) загинули 17 людей, ще понад 60 зазнали різноманітних поранень. Серед потерпілих було п’ятеро дітей. Один із них — трирічний Климко, якого загибла мама встигла прикрити власним тілом. А потім хлопчика лікували медики Краматорська, Харкова, Києва. Він перебував на лікуванні навіть у Німеччині, однак наслідки травм залишаться в нього на все життя. І фізичні, і моральні.

П’яті роковини: ніхто не забутий... Фото з сайту kramatorskpost.com

Хвилина мовчання тривалістю п’ять років

Понеділок у Краматорську розпорядженням міського голови було оголошено днем ушанування пам’яті жертв обстрілу п’ятирічної давності. На всіх приміщеннях органів місцевого самоврядування із самого ранку приспустити державні прапори. А об 11.53 розпочалася загальноміська хвилина мовчання.

Не зайве нагадати, що Краматорськ — саме те донбаське місто, жителі якого ще навесні 2014 року змогли пересвідчитися: серед головних організаторів і учасників «громадянської війни» аж ніяк не місцеві «ополченці». Саме тут під час штурму одного з адмінбудинків озброєні російські зайди вперше вживали звичне для себе і не вживане на Донбасі слово «парєбрік». Тому дуже прикро, що навіть після пережитої окупації й визволення міста залишилося чимало прихильників «рускава міра». І навіть «Смерч» з-за «парєбріка» не змінив таких симпатій.

Знайшлися «патріоти Донбасу», які запевняли: місто обстріляли українські військові із сусідньої гори Карачун. Щоправда, таких було менше. Адже фахівці спеціальної моніторингової місії ОБСЄ гарячим слідом визначили: обстрілювали місто з південного — південно-східного напрямку, з боку підконтрольної «ДНР» Горлівки. Спостерігачі навіть стали свідками приземлення однієї з ракет, яка впала за 30 метрів від будинку на бульварі Краматорському, де вони саме перебували, проте не вибухнула.

Головна військова прокуратура кваліфікувала обстріл Краматорська як терористичний акт, однак, на жаль, причетних до вбивства українських військових і мирних людей притягнути не вдалося.

І ще один важливий факт. Того самого трагічного 10 лютого 2015 року в Мінську засідала група переговірників, які запевнили, що досягли домовленостей про припинення вогню на Донбасі, відведення важкого озброєння і контроль виконання цього. Але попри те, що про жахливий обстріл Краматорська вже встигли повідомити майже всі світові ЗМІ, у Мінську про це чомусь… голосно промовчали.

Прикро, та вже тоді складалося надзвичайно гнітюче враження, що цивілізований світ просто змирився з обстрілами російськими «градами» та «смерчами» українських міст Маріуполя в січні й Краматорська в лютому. Змирився ще тоді. А тому болюче і доречне запитання українською й англійською мовами, написане на пам’ятному знаку загиблим, встановленому в місті 10 лютого

2018-го: «Скільки ще людей має загинути?» залишається без відповіді й досі. Може тому, що тут немає напису російською, а за «парєбріком» не розуміють української й англійської? Хтозна.