Багато хто переконаний, що за останні три постреволюційні буремні роки українці значно стрімкіше й ефективніше почали позбуватися соціальної амнезії, ніж це їм вдавалося впродовж понад двох десятиліть Незалежності. І справді, частина наших громадян нарешті усвідомила себе окремішнім і самодостатнім народом, зацікавилася своїм минулим, у деяких людей з’явилася тяга до автентичного, національного.

Сам термін «соціальна амнезія» Вікіпедія трактує як «відсутність або спотворення знань у громадян країни про свою історію, культуру, пращурів». Це явище вражає, як правило, «представників малих та середніх етнічних груп, що довгий час перебували під культурним тиском більшої групи». Українці начебто й не зовсім дрібна етнічна спільнота, однак під тиском якої саме «більшої групи» ми перебували, навряд чи треба пояснювати. І досі та «група» на нас тисне, і вже не стільки культурними, скільки антикультурними і відверто завойовницькими методами. Але це окрема тема.

Найяскравіший приклад соціальної чи навіть національної амнезії для мене — епізод із земляком, який колись написав з армії батькам лист, слізно попросивши вислати йому «шматок свинячого тіла». І пояснив, що, мовляв, я так далеко від дому, що вже й забув, як насправді ця смакота називається. Мабуть, хлопчина, який служив у радянському війську за тисячі кілометрів від рідної хати, просто пожартував (бо що ж таке з українцем могло трапитися, щоб з його пам’яті стерлося слово «сало»?), і ця анекдотична історія тішить односельців не одне десятиліття.

Або ще такий випадок втрати родової пам’яті, бажання видати себе не за того, хто ти насправді. Він пов’язаний із чужим, не характерним для нас словом «господа», яке в 1990-х роках представники української псевдоеліти, мов ті папуги, підхопили у вже згадуваної «більшої групи» і досі з ним носяться, як дурні з писаною торбою.

Так зверталися одне до одного члени однієї, на перший погляд, респектабельної організації, яка виявилася банальною фінансовою пірамідою. Вони, напевне, свято були переконані, що чужоземне старорежимне словечко — той фіговий листок, який прикриватиме їхні не аристократичні прізвища. І тому доходило до іронії, сарказму і маразму, коли «гаспадін Піліпчук рєкомєндовал гаспадам Тяглєнку і Штуцю гаспадіна Півня». А вчорашній голова колгоспу «гаспадін Півєнь», лисуватий дядько з черевцем, простодушним сільським лицем й «окаючою» російською мовою, і не здогадувався, бідолаха, що називати його «гаспадіном» — усе одно, що сусідського цапа вважати мустангом.

Вияви комплексу меншовартості нікуди не поділися, хоч би як ми били себе в груди, що нарешті пізнали себе і ворогам нас уже не збити з пантелику. Бо хто був патріотом, той ним і залишився, а хто себе таким не вважав, той став у кращому разі попутником, який за потреби без найменших докорів сумління зійде на зупинці «рускій мір». «Гаспод із хахлов» достатньо в усіх сферах життя і суспільних нішах, вони ладні повіситися, ніж заговорити рідною українською, бо досі щиро вважають, що «по рускі оно как-то і образованнєє, і соліднєє, і прістойнєє».

Тому вияви патріотичного ентузіазму — фарбування перил мостів і зупинок громадського транспорту в жовто-блакитні кольори, одягання вишиванок навіть на немовлят, колективне виконання на футболі чи концерті державного гімну — викликали у мене подвійні почуття. З одного боку, радів спробам самоідентифікації співвітчизників, а з іншого — розумів, що йдеться про певну моду, а вона явище тимчасове: сьогодні є, а завтра вже й слід прохолов.

З’явиться щось цікавіше і креативніше, і юрба поженеться за ним, гублячи прапорці. І тільки вітер ганятиме зі сміттям по землі стрічки, як у день останніх виборів здерту зі стовпів агітацію, якою так щедро, пам’ятаємо, загидили столичні тротуари. І мало це вигляд зовсім не європейський, бо соціальна амнезія у нас не тільки в головах, а й під ногами. Скидалося, що наші предки начебто ніколи й не дотримувалися чистоти, а наша земля не народжувала авторитетних і достойних людей.

Український письменник Улас Самчук, який більшу частину життя провів в еміграції, у спогадах «На білому коні» зауважив: «Коли б ми в минулому мали Терещенків, Симиренків, Чикаленків хоч так багато, як поетів, щоб ми заповнили ними наші міста, наші Донбаси, Криві Роги, щоб трамвайова компанія в Києві була не бельгійська, а наша, щоб пшеницю, вугіль, залізо видобували і продавали не французи чи німці, а Терещенки та Семиренки — ми були б такою ж нацією, як і німці, французи чи англійці. І не треба було б нам так багато сваритися з «проклятими» ляхами чи москалями за мову та інші наші святощі».

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»