ШАНА

Вона передбачила своє безсмертя

За століття, що минуло після скорботної події у грузинському Сурамі, слава хворої жінки, дитинство якої минуло на Волині, назавжди утвердилася на літературному Олімпі. А саме життя її стало не лише об’єктом незліченної кількості досліджень, а й взірцем наслідування.

Сказати, що на Волині нині шанують усе, пов’язане із геніальною поетесою, — не сказати майже нічого.

Десятки років її непересічну творчу спадщину і тернистий життєвий шлях досліджують науковці, краєзнавці, письменники. У місцевому краєзнавстві навіть міцно утвердився і набув сили напрям пошукової роботи — лесезнавство.

Про це нагадує величезна добірка оригінальних матеріалів, представлена в літературному музеї-садибі родини Косачів у селі Колодяжне. Майже все своє свідоме життя віддала творенню експозиції про автора безсмертної «Лісової пісні» його завідувачка Віра Комзюк. Розповіді цього лауреата Всеукраїнської премії ім. академіка Петра Тронька можна слухати годинами. Адже її улюблена справа — пошуки нових матеріалів, пов’язаних із долею поетеси, і пропаганда її творчої спадщини.

Віра Комзюк завжди має підтримку голови облдержадміністрації Бориса Клімчука.

Лукаш і Мавка. Сцена з вистави «Лісова пісня» у виконанні акторів Волинського академічного обласного театру ляльок. Фото Валерія МЕЛЬНИКА

— Дід мій Архип у 1940-х володів землею і обійстям Косачів. Тут — так вже сталося — останні свої роки доживав Микола Косач, наймолодший брат Лесі Українки, — розповів якось Борис Петрович. — Коли у 1944-му волинян вкотре «визволили», діда Архипа засудили на чверть століття у Воркуті. Хоч він просто був господарем і українцем. А його старшого сина «послали» пішки в Караганду.

Не втомлюється вишукувати крупинки розсіяних часом по світу фактів із життя Лесі та її родини і головний хранитель Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар. Її (зокрема й за цю за майже півстолітню дослідницьку роботу) теж недавно вшанували премією імені академіка Петра Тронька.

Майстер-клас для знаного письменника

— Нещодавно наш музей збагатився на «Вибрані твори» поетеси, видані 1940 року в Кракові, в окупованій німцями Польщі, — поділилася радістю про останню знахідку Наталія Юхимівна. — А волинський колекціонер Віктор Літевчук подарував державі кілька прижиттєвих поштових листівок, які могла бачити поетеса. Він допоміг придбати перше видання творів Олени Пчілки «П’ять віршів-перекладів українським дітям».

Зрозуміло, величезну увагу щоразу викликають традиційні літературно-мистецькі свята в урочищі Нечимному. Їх періодично організовує обласна організація Національної спілки письменників та місцева влада.

Як вважають лесезнавці, саме поїздка до дядька Лева, який жив на березі тутешнього озера, глибше знайомство з первозданною природою Полісся, розповіді поліщуків про мавок, водяників, перелесників та іншу нечисту силу й надихнула генія української поезії влітку 1911 року в Кутаїсі за 10—12 днів «творчого безумства» написати драму-феєрію «Лісова пісня». Її вперше поставили восени 1918-го в Київському драматичному театрі. Уже без Лесі…

На одному з таких свят вдалося почути розповідь про те, як під час приїзду наприкінці 1890-х до Києва письменника Григорія Мачтета він пожартував з приводу того, що вона пише вірші лише українською мовою. На що буквально за лічені хвилини отримав від Лесі аркуш паперу з її першим і останнім російським віршем:

Когда цветет никотиана
И точно светит из тумана,
Как будто падшая звезда,
Вся бледная от тайной страсти,
Все вкруг становится тогда
Покорно непонятной власти.
И если вы тогда вдвоем
И возле вас сияют очи,
— Горя таинственным огнем,
Как отраженье звездной ночи,
И голос милый вам звучит,
Как будто в тишине журчит
Струя волшебного фонтана,
Бегите прочь от этих чар,
Они зажгут в душе пожар…

Прекрасну музику на ці слова написав композитор П. Вайсбург, а через століття на телепередачі «Театральні зустрічі» романс проникливо виконала Ада Роговцева. Так укотре історія показала, що справжні цінності мають властивість жити довго.

Лесезнавство, яке нині міцно утвердилося на Волині, подібне до глибокого колодязя, з якого що більше вибирають воду, то чистішою і цілющішою вона стає.

«Ні, я жива, я вічно буду жити, Я маю в серці те, що не вмирає!..» — ще із шкільних років врізалися у пам’ять слова поетеси. Який же секрет хворої тілом, але незламної духом жінки, яка передбачила своє безсмертя? — думаю нині. Відповідей — безліч. Але в основі кожної із них — любов поетеси до рідної землі й свого народу. А ще — бажання зробити його кращим, духовно багатшим і вільнішим.