Три київські дні минулого тижня у нобелівського лауреата письменниці Світлани Алексієвич були заповнені зустрічами з читачами і шанувальниками, зокрема й щодо видання українською мовою її «Чорнобильської молитви» у перекладі Оксани Забужко напередодні 30-ї річниці Чорнобильської трагедії. Спілкувалася письменниця зі студентами і викладачами у двох провідних вишах країни: університеті ім.Т.Шевченка і Києво-Могилянській академії. Всюди її вітали аплодисментами і стоячи, відзначили званням почесного доктора НаУКМА, дарували квіти і проголошували схвильовані слова пошани. Навіть їхали до Києва «на Алексієвич» з-за кордону, як зізнався молодий польський режисер.

Таке захоплення і піднесення, що його відчула й я під час одного із заходів, було викликане, здавалося, зовсім не модними нині речами — точно висловленою сміливою думкою, влучним спостереженням, гарною фразою, за якою — неприховане емоційне переживання і небайдужість до життя без прикрас й ідеологічного нашарування. Присутнім цікаво було слухати про нас самих і нами пережите, бо Світлана Алексієвич тим і вирізняється, що у своїй творчості (а всі її книжки документальні) уважна до звичайної людини в екстремальних умовах, розуміє і відчуває глибину страждань людини радянських часів, які вона називає червоною імперією через ріки пролитої людської крові.

Як найкраще представити письменницю? Можна переказати її книжки, але їх ліпше прочитати. Можна навести цифри накладів і додати, що видано їх 53 мовами світу, бо переживання на межі смерті не залишать байдужою людину, хоч де б вона жила. Але доречніше просто надати їй слово, адже Світлана Алексієвич багато говорила про Україну і наше з вами життя.

«Сумно приїжджати в Україну, де вже немає моєї бабусі»

На жаль, відчуття дитинства і щастя не повернеш. Мій світ в юності був книжковим, але ще за студентства мені не вистачало життя. Працювала в газеті, де не було потрібне те, що мені цікаве в людині.

Мені допомогло, що мала саме таку бабусю. Пам’ятаю, як бідно вона жила, як ми разом пололи буряки. Дідусь загинув в Угорщині під час війни. Білоруський дідусь був живий, а от бабуся загинула у партизанах. Я багато чула, як жінки розповідали про війну — або про смерть, або про любов. Це тривалий час не відпускало. А потім мене вельми вразив Адамович, його книга спогадів людей, які вижили у страшних ситуаціях під час війни. Так виникла ідея написати про жінок війни, адже ті страшні роки ще довго згадували. Одна книжка народила іншу — про дітей війни. А потім була ще війна — афганська, згодом — Чорнобиль.

Іноді мені закидають, що мої герої говорять красиво. Але сильно вражена людина, коли вона у життєвій ситуації ніби піднімається навшпиньках, завжди говорить красиво. Це буває перед загрозою смерті чи в коханні. Порівняйте, як говорили про Чорнобиль тоді й нині. Письменнику важливо ухопити момент вразливості співрозмовника. Це не буває в інтерв’ю, а лише в розмові. Якось мені довелося розпитувати жінку, яка, ніби в чоловічому образі, казала правильні речі. Коли ж я її запитала, як це — бути красивою на війні, вона наче вийшла з чоловічої оболонки і згадала, як їй було ніяково одягати армійські чоловічі труси і страшно думати, що її побачать мертву саме в тих трусах…

«Книга має випереджати масову свідомість»

Коли ти обганяєш час, влада не може тобі цього пробачити. Мою книжку тривалий час не видавали, її частинами друкували в журналах. А потім вона сподобалася Горбачову, він її процитував. І надрукували. Але жінки образилися, що не схожі у ній на героїв, хоч суспільство запевняло їх, що вони справжні героїні.

Для написання книжки я поїхала на афганську війну, до мене приставили супроводжуючого, який дуже сумнівався: що вона тут зрозуміє? Він запропонував подивитися зброю, що була різного виробництва. Мене здивувало і водночас збентежило, що вона така красива! Краса несла смерть. А потім запропонували подивитися, що залишається після зіткнення в тими красивими мінами. Я не могла відмовитися. І коли побачила, як солдати майже ложками зішкрібали залишки ДНК своїх побратимів, щоб було що доправити у труні матері, я просто знепритомніла.

Учорашні школярі, яких туди закинули помирати, не розуміли, чому і навіщо. Я їх записувала. А коли вийшла книжка «Цинкові хлопчики», матері загиблих солдатів подали на мене в суд, і був той суд. Навіть погрожували вбити за ту книжку.

Мої книжки — не колекція жахів, я письменник «червоної імперії». Чорнобиль примусив подивитися на світ інакше, я відчула себе представником біологічного виду, що в один момент може зникнути. Я відчула спорідненість з птахами і тваринами.

«Треба вбивати ідеї, а не людей»

За радянських часів ми всі були військовими людьми, а росіяни ними і лишилися. Мій батько був військовослужбовцем, комуністом. Він сперечався зі мною, що на початку 90-х минулого століття не треба було руйнувати усю суспільну будівлю, а звести соціалізм з людським обличчям. У Швеції я побачила втілення цієї ідеї, коли прагнуть справедливо розділити все, що належить усім. Навіть король там орендує частину одного зі своїх палаців. Під час нашого спілкування сказав: «Який я король? У нас демократія».

Справді, в цій ідеї є багато світлого і чистого. Мрія про справедливе суспільство надихала людей у різні часи. Однак ще Плеханов попереджав Леніна, що у феодальному суспільстві ця ідея призведе до потоків пролитої крові. Так і сталося. Комуністи здійснювали масові вбивства у величезних масштабах. Я запитувала тих, хто вбивав, чому заради ідеї можна вбити людину?

Ідея не може бути безвідповідальною. Мені близькі ∂андизм і пацифізм. Але іноді нас примушують жити в умовах, які вам запропонував «великий сусід». У Путіні сфокусувалися мільйони людей. На початку 1990-х мали сподівання, що переможемо комуністів і настане свято, але воно не справдилося. Ми побачили, що жити доводиться з такими пацюками, з людей раптом таке полізло. На Заході не можуть зрозуміти, як ми могли отримати свободу і відмовитися від неї. Так, ми виявилися не готовими до нового часу. Це був програш.

Лукашенко зупинив час у Білорусі. Тоталітаризм у нас оксамитовий, але робиться усе, щоб люди не мали змоги об’єднатися. Та Білорусь, якою ми можемо пишатися, мешкає за кордоном. Коли повіє вітер змін, саме їм робити вибір. Білоруси кажуть, якщо прийде Путін, ми підемо в ліси. Ми не довіряємо сусідам. Ми ще не живемо у ХХІ столітті. Втім, ніхто й не давав гарантії, що світ буде красивим.

Свого часу я поїхала з Білорусі. Причина полягала в тому, що я була на барикадах, а в таких небезпечних місцях псується слух і зір, ти вже не бачиш, що кат і жертва — люди. Мені треба було повернути нормальний зір. А потім батьки померли без мене, онука телефоном запитує: коли ти приїдеш? Це ж моє єдине життя, і тому я повернулася. Я прагну бути чесною, можу дозволити більше за інших, мені не загрожує втрата роботи. Я повернулася жити…

«Я — людина вуха, завжди прислухаюся»

В американській традиції письменництво і журналістика перетікають одне в одне, а в європейській між ними скляна стіна. Шведська академія порушила традицію і визнала документальну прозу літературою. Останнім часом ця ідея витала у повітрі, бо всі шукають нові форми. Сучасне мистецтво — в інсталяціях. У літературі теж триває пошук нових форм для великого обсягу інформації, що постійно змінюється. Але в центрі уваги залишається людина.

Я — людина вуха, я прислухаюся, що говорять. Завжди маю при собі диктофон і записую. Так я збираю образ часу, який потім втілюється в книжку. Складаю її, як симфонію. Я довго пишу одну книжку — 7 —10 років. Накопичую різні розповіді, а потім у цьому хаосі виникають осьові лінії, за якими вже вибудовується матеріал. Кожен кричить свою правду, але я обираю температуру болю, тоді виникає ефект довіри. Я роблю вибір і надаю форму. Про жінок на війні було сотні книжок, а я написала іншу.

Ми перебуваємо у цій реальності, але існують часові ями, інші реальності, в які заглядають екстрасенси. Все життя треба накопичувати кількість антен, щоб якомога більше охопити. Я зараз пишу книжку про любов. Це для мене спосіб зжити в собі попередні тяжкі книги. І в мене виникли проблеми з чоловіками: їхні розповіді про кохання не такі сильні, як жіночі. Вони перебувають в іншій реальності й про багато речей я не здогадуюсь їх розпитати, але маю «увійти в їхню шкіру». Ти завжди обмежений у своїх можливостях.

«Серед вас є герої»

Ми не були готові до нових часів. Нам у Білорусі і Росії не вдалося, ви ж, українці, вирвалися у нове життя. У вас був перший Майдан, який породив дітей, які вийшли на другий Майдан. Ви йдете в Європу — повільно, але йдете. Вам можна позаздрити!

Я була на Майдані, де загинули хлопці. Де ж українські письменники? Я не розумію, чому досі у вас не написано книгу про Голодомор? Змалечку пам’ятаю, як мені бабуся показувала, що там живе жінка, яка з’їла своїх дітей. Треба було їх розпитати про ті переживання і написати. Знаю, що в українській літературі достатньо сил для цього.

Коли я писала книжку про жінок на війні, думала, що такого більше ніколи не повториться. І раптом сьогодні наче з того страшного часу виникає Надія Савченко. Це в ті часи було, що людська гідність вища за життя і вища за смерть. Це велика рідкість. Серед вас є герої! Вам запропоновані варварські умови, і потрібні зусилля світу, щоб урятувати українських синів і матерів.

Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур'єр»

ДОСЬЄ «УК»

Світлана АЛЕКСІЄВИЧ — білоруська письменниця, публіцист, журналіст, сценарист. Народилася в Івано-Франківську в родині військового, батько — білорус, мати — українка. Закінчила факультет журналістики Білоруського університету в Мінську. Працювала у районній газеті, республіканській «Сільській газеті», журналі «Неман» Спілки письменників Білорусі.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року, багатьох інших міжнародних літературних премій. Пише російською мовою. Найбільш відомі її книжки «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва», «Час секонд-хенд: кінець червоної людини», які утворили цикл «Голос утопії». Всього написала сім книжок, які видано у 19 країнах. Автор сценаріїв 21 документального фільму, трьох п’єс за власними книжками. Три твори перекладено українською.