Як ніколи актуальні ікони святих воїнів, написані подружжям київських художників Софією Атлантовою та Олександром Клименком. Вони експонуватимуться в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва до 25 травня. А на відкритті цієї виставки, присвяченої всім українським воїнам — захисникам Вітчизни, доктор мистецтвознавства Михайло Cелівачов згадав, як колись «заплакав, заридав, умив сльозами свого ворога-неприятеля» уродженець Македонії королевич Марко, убивши його. «Бо це був лицар значно сильніший і достойніший, ніж він сам». І наголосив: «Лицарство і воїнство завжди було пов’язане з благородством, зі своєрідною військовою чесністю. Ці якості втрачені в ХХ столітті».

Та Софія Атлантова саме тому й зініціювала таку виставку, що, на її думку, «тепер відроджуються поняття, які були або в підручниках, і не зверталося на них уваги, або в пригодницьких фільмах, під які найкраще поглинався поп-корн. А нині це наша реальність. Нам потрібні честь, доблесть, мужність. І все це немов дістається із якоїсь шухляди: ага, та воно ж є, те, що потрібне».

Для Олександра Клименка нинішня виставка — насамперед осмислення, що таке справжній воїн,?воїн за християнськими традиціями і святий у православ’ї. Є ієрархія заповідей, каже іконописець, іноді зустрічаючись, вони починають сперечатися: наприклад, заповіді «Не убий» і «Люби ближнього свого». Ці слова Олександра викликали на діалог одного з відвідувачів виставки, який не має права оприлюднювати своє ім’я й місце служби. Ось яку розмову-експромт я записала.

— Як бути із заповіддю «Не убий» нам, військовим? Якщо ми присягаємо Батьківщині захищати її, то настане момент, коли треба виконати цей обов’язок — і вбити.

— Заповідь «Не убий» перекреслюється тоді, коли цей обов’язок є любов’ю до ближнього.

— Але ближній — ворог.

— Ні, ближній — це передусім моя Батьківщина. Я українець. Мене Господь поставив воїном, і я захищаю рідну землю, свій народ, а задля цього можна використати зброю.

— Тобто порушити канони?

— А вони не порушуються, тому що «любов до ближнього» — важливіша заповідь. Найбільша цінність — це любов до ближнього і до Бога. Є також ієрархія ближнього. Моя дитина, наприклад, мені значно ближча, аніж відморозок з биткою, який може її вбити. І потім, через те, що хтось не зміг встрелити одного такого, можуть загинути сто побратимів за ним. Тому церква дозволяє вбити, захищаючи, щоб менше зло не принесло більше. Я за жодним зі святих мучеників, римських легіонерів, які загинули за Христа, не спостерігав ситуації, щоб вони відмовилися виконувати наказ. Наказ є наказ. А ось Христа я не зраджу. Інакше яким же буду воїном легіону?

Ось із Горлівки телефонують і кажуть: у нас 90% людей не хочуть війни і хочуть бути в Україні. І лише кілька сотень бігають з автоматами.

— Це трохи не так. Там же супроти нас і російські спецпризначенці, цілий полк. Вони дуже фахові, пройшли війну, бачили, що таке вбита людина і вивернута від жахливих ран. Наші солдати до такого не підготовлені. Це треба виховувати в них, щоб розуміли, що таке смерть.

— Тут ще й відбувається маніпуляція релігійною свідомістю. З одного боку, для багатьох із нас росіяни — братній народ. І водночас він на нас наступає. Маємо право проти братнього народу використовувати зброю? Гадаю, можемо, якщо він щодо нас агресор. Для мене ж як для українця це час неймовірної любові. Я не думав, що так люблю нашу українську армію.

«Мене вражають людські долі»

Художниця
Софія АТЛАНТОВА

А я в свою чергу звернулася з кількома запитаннями до художниці Софії Атлантової.

— Пані Софіє, з тих святих, ікони яких ви писали, чиє житіє полонило вас найбільше?

— Найперше Максима Антиохійського. Його іконка така маленька, він святий не дуже знаний. Коли був воїном римського загону, командир наказав накидати в джерело, де люди пили воду, м’ясо, яке готували в жертву ідолам. І святий Максим та ще двоє воїнів, що були з ним, через це запечалились. І згодом на якомусь бенкеті скаржились один одному, що вони, християни, змушені таке робити. Хтось почув це і на них доніс. Їх стратили, так вони стали мучениками. Історія ніби й не дуже помітна, але за цим стоять люди, жертва, трагедія.

— Розкажіть ще про когось із найменш знаних святих, зображених на іконах цієї виставки.

— Ось тут Андрій Стратилат, він жив у 300 році до нашої ери, був римським воєначальником. Воював, виконував професійні обов’язки і водночас навертав солдатів до християнської віри. З Божою допомогою він з невеличким загоном розгромив військо персів, яке перевищувало його за чисельністю в багато разів. А потім імператор з’ясував, що він християнин. Спочатку Андрія Стратилата і його воїнів схопили і піддали тортурам, але не вбили, бо побоялися невдоволення війська. Їх відпустили й дали наказ вбити потаємно по одному.

Мене вражає людська доля. Чоловік переміг, ним пишаються солдати. Він може сподіватися на підвищення по службі, на вдячність, а замість цього йде на смерть, не чинячи опору.

— А що вас вразило із сьогодення нашого українського воїнства?

— Те, що я дізналася про міліціонерів і беркутівців, які допомагали зберегти життя тим, хто стояв проти них на Майдані. Не пам’ятаю, який це був день, але назрівала атака. Силовики підказали моїй знайомій, куди втекти. І так її врятували. Ще мені розповідали, як вони зупиняли своїх же, котрі били майданівців кийками: мовляв, ми ж люди і не маємо цього чинити. Гадаю, що в цьому середовищі такі ситуації — героїзм, і про нього люди мають знати.

— Тобто навіть за злочинного наказу можна залишатися людиною.

— Так. І люди, які змогли це зробити, дуже мене вразили.

— Чи виникають у вас внутрішні історії, пов’язані з написанням ікон?

— Помічаю таку цікаву закономірність: якщо працюєш над іконою не за гроші — буває, бідна людина замовить — або за невеличку плату, то вона так легко пишеться, дуже до душі…

— А чи траплялося, що ви написали якусь ікону — і щось у вашому житті змінилося на краще?

— Можливо, було, але я з цим не пов’язую. Мені здається, що мене Господь дуже любить і допомагає.

Гадаю, Господь дуже любить і Україну. Тож молімося і до ікон святих воїнів, написаних Софією Атлантовою та Олександром Клименком: ці воїни захищають нас із небес.