Днями тихо й малопомітно минула ще одна річниця пам’яті Бориса Гмирі. За два роки настануть і ювілейні 110. От лише трохи щемно, що згадуємо ми цього видатного українця, котрий своїм абсолютним басом переспівав і Федора Шаляпіна, й Енріко Карузо, як мовиться, упівголоса.

Чому ж так? Адже нашого талановитого співвітчизника, котрий перейшов у вічність у серпні 1969-го, допоки в світі ніхто не лише не перевершив, а й не повторив. За 30 років свого творчого життя він виконав 600 пісень та романсів, 44 оперні арії, дав 1047 концертів, кожен з яких був подією. Вокальна спадщина Бориса Романовича записана на 200 платівках, що перевидавалися понад 120 разів тиражем від 100 до 600 тис. примірників.

Тарас у опері «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, Кривонос («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Сусанін, Сальєрі, Борис Годунов, Мефістофель, Рущак у «Мілані» Георгія Майбороди — ці партії принесли всесвітню славу не лише співакові, а й країні, котру він любив безмежною синівською любов’ю.

Тією відданістю, яка не продається за дзвінку монету і вишуканий заморський добробут. Мало хто з його сучасників, а надто  нинішніх сценічних зірок і зірочок відмовився б, як  свого часу Гмиря, від запрошень на роботу в «Ковент-Гарден» чи «Метрополітен», московський Великий театр чи санкт-петербурзьку Маріїнку. Маємо бути уклінно вдячні співакові за його «Шевченкіану», сольний концерт, який він підготував ще тоді, коли радянські ідеологи всіляко замовчували Великого Кобзаря. І бути гордими від того, що ім’я нашого земляка стоїть в одному ряду з такими всесвітньо відомими співаками, як Марія Каллас, Кетлін Феррієр, Дітріх Фішер Діскау, Енріко Карузо та Федір Шаляпін.

От лишень нічим, окрім хіба що виданих на позичені кошти «Щоденників Гмирі», зустрічати й нинішню річницю, й наступний ювілей. Як і 10 років тому, перед 100-річчям Бориса Романовича, розмови довкола встановлення йому гідного пам’ятника в столиці так і залишаються розмовами. А очікування належної в таких випадках постанови невмотивовано розтягнулося на десятиліття.

Змінюються міністри від культури, з’являються і складають повноваження віце-прем’єри, покликані опікуватися духовними українськими скарбами, а  безкомпромісна державницька позиція, як та невловима багатьма навіть народними артистами муза вокалу Мельпопена, вперто обходить високі кабінети.

Цьогоріч  вдячні шанувальники уславленого українського співака вкотре підготували проект указу глави держави про спорудження пам’ятника Борису Гмирі. Його з’ява поклала б початок справі, котра хоча й дещо запізнилася в часі, та від цього значення її ні на йоту не зменшилося.

Кажуть, що саме класика робить державу цивілізованою. В сусідній нам країні, приміром, громадськість навіть дискусію започаткувала, мовляв, тридцять років тому невпинний наступ шансону завдав нищівного удару російській культурі, його треба припиняти, бо сьогодні він нахабно звучить вже й у холах тамтешньої Думи.

Може, час і нам замислитися над цією проблемою. Принаймні припинити масову «пам’ятизацію»  безголосих бардів, кіногероїв, що не гребують матюками, не чистих на руку літературних персонажів на кшталт Паніковського… Це інколи буває смішно, та навряд чи завжди розумно.