ІСТОРІ

Біографія винахідника електронного телебачення, як захоплюючий роман
 

Тривалий час вважалося, що батьківщина неодмінного атрибута сучасної цивілізації — «голубого екрана» — США. Пріоритет цього винаходу приписували російському емігранту Володимиру Зворикіну, який у 1929 році виготовив кінескоп, а ще через два роки — електронно-променеву передавальну трубку, завдяки яким у 1933 році вдалося передати телезображення. Та створена з ініціативи ЮНЕСКО спеціальна міжнародна комісія дійшла висновку, що «перша у світі телевізійна передача за допомогою електронних телевізійних пристроїв відбулася 28 липня 1928 року». Місцем цієї епохальної події став Ташкент, а творцем винаходу — син видатного українського поета Павла Грабовського Борис, якому 8 червня — 110 років з дня народження.

Як «запал» — чотири лінії

Двадцять із 38-ми років свого короткого життя батько майбутнього винахідника телебачення провів у тюрмах і на засланні. Причому, парадоксально, але завести сім’ю і нащадка політкаторжанину допомогли… царські сатрапи. У Тобольськ, де Павло Грабовський відбував заслання, направили на поселення молоду революціонерку Анастасію Гутовську. До неї став недвозначно залицятися одружений жандармський чин, погрожуючи у випадку відмови відправити непокірну туди, де «козам роги правлять». Фіктивне одруження з уже немолодим поетом-українцем мало лише захистити дівчину від хтивих домагань, а натомість… принесло сімейне щастя і сина Бориса.

На жаль, ідилія виявилася недовгою і вже за рік після народження малюка його батько помер. З п’ятирічного віку хлопчик жив у бабусі в Харкові, а після її смерті 14-річний підліток переїжджає до киргизького міста Токмак, в якому мешкали мати з вітчимом. Як виявиться згодом, Схід стане для нащадка українського поета новою батьківщиною. Та поки що юнак закінчує парт?школу, добровольцем вступає до Червоної армії.

У 1922 році здібного хлопця-артилериста направляють на підготовчі курси нещодавно відкритого в Ташкенті університету. Тут до рук студента випадково потрапляють публікації про здійснені ще в травні 1911 року професором Петербурзького технологічного інституту Борисом Розінгом досліди із передачі зображення на відстань — «електричну телескопію». Вченому вдалося створити першу в світі електронно-променеву приймальну трубку — прообраз сучасного кінескопа. От лише телезображенням на ньому стали всього-на-всього… чотири паралельні лінії. Та навіть цього вистачило, щоб Борис Грабовський загорівся ідеєю створення приладу для передачі по радіо рухомого зображення.

Батько — каторжанин, дружина — мільйонерка

Хлопцю вже не до навчання. Він працює лаборантом у місцевій обсерваторії, влаштовується обмотувальником динамо-машин у Ташгестрамі, а вільний час віддає роботі над винаходом. Та невдовзі розуміє, що його знань замало. На запрошення рідної тітки 24-річний юнак переїжджає до Саратова, де спільно з викладачем математики та фізики Миколою Піскуновим та інженером-електриком Віктором Поповим продовжує працювати над «радіотелефотом».

У листопаді 1925 року винахідники зустрічаються з визнаним світилом у цій царині — професором Борисом Розінгом. Його висновок однозначний: «Це — відкриття! Слід негайно подати заявку на патент!»

Ленінградський завод «Світлана» отримує завдання на виготовлення діючого макета телевізійної установки. Однак відведених на практичне втілення ідеї трьох місяців виявилося замало: апарат не запрацював, і комісія маститих учених ухвалює рішення про припинення робіт.

Чи не єдиною радістю у цей важкий для Бориса Грабовського період стає знайомство з майбутньою дружиною — Лідою Жигуновою. Її професор Розінг запросив як друкарку для підготовки заявки на патент. Ліда — старша донька відомого петербурзького архітектора, колишнього мільйонера Олексія Жигунова. Втім, на час знайомства з винахідником дівчина вже кругла сирота, на утриманні якої молодші брати і сестра. Більше того, наречена Бориса Грабовського хвора на сухоти — невиліковну на той час недугу.

Вже невдовзі після переїзду молодят до Саратова стає зрозумілим: тут Ліді не вижити. Причому йдеться як про клімат, так і про особливу увагу «недремних спецорганів» до вже злиденної «мільйонерки». Отож родина Грабовських разом із дітлахами, як він називає молодших братів і сестру дружини, перебирається до сонячного і привітного Ташкента.

Не лише Схід справа тонка

Важко навіть уявити, як Борису Грабовському вдавалося поєднувати турботу про утримання численної родини із роботою над винаходом, який навіть маститі вчені назвали безперспективним. Лабораторією слугувала стара стайня на винайнятому сім’єю обійсті у старій частині міста, а незамінним помічником — лаборант науково-технічної станції радіоустановок Іван Бєлянський.

Уже невдовзі друзям-однодумцям вдалося переконати в реальності своєї ідеї як голову Центрального виконавчого комітету Узбекистану Юлдаша Ахунбабаєва, так і керівників багатьох місцевих підприємств,  які допомагали виготовляти окремі вузли й деталі телефота. На вже згадуваному ленінградському заводі «Світлана» за сприяння професора Розінга втілюють у метал і скло «серце» винаходу Грабовського — першу в світі електронну передавальну трубку, що стала прототипом сучасних телекамер.

За два роки напруженої роботи справа нарешті увінчалась успіхом: на маленькому екранчику розміром усього 12 квадратних сантиметрів вперше з’явилося рухоме зображення, яким стала… рука Ліди Грабовської та її силует. За родинними переказами, дружина і соратниця винахідника підійшла до передавача щось підправити і з її легкої руки (у прямому і переносному значенні слова) телефот запрацював.

26 липня 1928 року членам очолюваної професором Златоврацьким комісії була офіційно продемонстрована робота приладу. А 4 серпня 1928 року вже всі охочі могли ознайомитися з цим дивом, встановленим для загального огляду біля кінотеатру «Хіва». На мініатюрному екрані чітко відображалось усе, що потрапляло в об’єктив розміщеної за кілька десятків метрів передавальної  камери — від перехожих до трамвая, що проїжджав вулицею.

Здавалось би, повний тріумф, який, на жаль, невдовзі обернувся катастрофою. Окрилені успіхом, Грабовський і Бєлянський відправили дбайливо упакований телефот до Москви, а на залізничній станції столиці отримали лише уламки битого скла і металу від нього. Відтак роботу над унікальним апаратом довелося розпочинати з самого початку.

Підозрілі «випадковості»

Загибель першого робочого зразка телефота прийнято вважати випадковістю, що сталася через необережність когось із вантажників. От лише мало хто знає, що доля «доброго ангела» винаходу Бориса Грабовського — професора Бориса Розінга — теж виявилась нещасливою. Вченого заарештували 8 лютого 1931 року і, звинувативши у наданні матеріальної допомоги другу юності — колишньому царському офіцеру, засудили до трьох років таборів. «Смішний» за сталінськими мірками термін покарання, але, за офіційними даними, професор помер на лісоповалі від «крововиливу в мозок».

У самого Бориса Грабовського начебто стався серйозний нервовий розлад, що завадив подальшій роботі над телефотом. Та нині рідні винахідника свідчать, що насправді його викликали до Москви, де, вилучивши всі креслення й робочі записи, «порадили» назавжди забути про винахід. Після цього Борис Грабовський вимушений був не лише симулювати божевілля, а терміново тікати з Ташкента.

На сьогодні це ще не підтверджені документами слова. Та навіть те, що виготовлена в Ленінграді передавальна трубка благополучно «доїхала» аж до Середньої Азії, а от для дбайливо упакованого винахідником апарата ця дорога у зворотному напрямку стала непосильною, спонукає до певних припущень. Як і маловідомий факт, що єдиний вцілілий екземпляр передавальної електронно-променевої трубки, створеної за кресленнями Грабовського у 1927 році на заводі «Світлана», аж до січня 1965 року перебував в експозиції Центрального музею зв’язку ім. О. Попова в Ленінграді. А потім цей безцінний експонат, який благополучно пережив блокаду, якимсь дивом… загубився. Відтак усі нині представлені у музеях «оригінали» цієї трубки — насправді копії, виготовлені у післявоєнний час.

Не менш промовистий факт, що неприємності з уже реально діючим радіотелефотом у Бориса Грабовського розпочалися після того, як військові дійшли висновку, що армії потрібна не електронна, а простіша для розуміння фахівців невисокого рівня і стійкіша до «фізичних впливів» механічна телевізійна система. Цілком ймовірно, що винахід українця, оцінений як перспективний лише для використання у мирних цілях, міг потрапити на Захід не без сприяння радянських спецслужб. Варто нагадати, що вони активно працювали над створенням бізнесових структур, здатних служити легальним прикриттям для розвідувальної діяльності. Та це лише припущення. А ось те, що винахідником сучасного електронного телебачення є українець Борис Грабовський, — безсумнівний факт, підтверджений ЮНЕСКО.