На Закарпатті відбулася виставка мистецької династії Федора, Івана та Вікторії Манайлів. Твори дідуся, сина й онуки об’єднали у вернісаж із символічною назвою «У трьох вимірах», продемонструвавши вагомий сукупний внесок цієї родини в українське мистецтво.

«Живемо вічно в голосах поколінь»

На відкритті виставки наймолодша представниця родинної династії художників Вікторія Манайло­Приходько зізналася, що планувала влаштувати персональну виставку, але одразу все пішло інакше.

«Подумалося, що часу, аби її влаштувати до свого ювілею, ще маю достатньо. Запропонувала зробити виставку одразу трьох — дідуся, батька і мою, щоб глядач міг побачити мистецтво родини Манайлів у трьох поколіннях. Адже кожен із нас вирізняється, немає такого, щоб усі одне одного повторювали, були однаковими в темах і жанрах».

А й справді! Кожне з них у творчості й житті — особистість. Про виставку, розгорнуту в павільйонах посеред мальовничих ландшафтів оздоровниці «Деренівська купіль» під Ужгородом, можна коротко сказати, що це зріз творчості художників з різних епох. Творчість кожного з них іде в ногу із часом чи й випереджає його.

Варто згадати слова критика артменеджера Павла Гудімова: «Художник завжди має встигнути бути своєчасним. Манайло — один з небагатьох прикладів, коли художник був саме таким. Коли він не просто без запізнення на 20—30 років відповідав якимось тенденціям у світі, а сам був частиною цих тенденцій». Так висловився він про родоначальника династії Федора Манайла.

На відкритті з пієтетом про вчителя говорив народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Володимир Микита. Йому випало щастя бути учнем Федора Манайла, який працював викладачем Ужгородського училища прикладного мистецтва у другій половині 1940-­х.

Федір Манайло на етюдах у Криму на березі Чорного моря (1962 рік). Фото автора

Нонконформістський Іван

Тривимірна виставка зобов’язує оцінити внесок кожного представника династії. Іван, син Федора, народився 1942 року, а завершив земний шлях 2010­го. Навчаючись у Київському державному художньому інституті, після того як одружився на другому курсі, майже рік разом із дружиною жив на квартирі в Сергія Параджанова. Це був період, коли кінорежисер готувався знімати «Тіні забутих предків» і потоваришував із Федором Манайлом.

Як же було непросто витримувати навалу людей, які постійно ходили в гості до Параджанова! «У нього було лише дві кімнати і відчинені для всіх двері», — згадував про той час Манайло­син.

«Столичне середовище сформувало в Івана вишукані смаки. Його роботи 1960­х років нонконформістські. У нього є кубістичні твори аж ніяк не в дусі соцреалізму. У творах наступного періоду теж простежуються формалістичні тенденції», — аналізує Вікторія Манайло­Приходько.

Іван Манайло був директором і викладачем училища прикладного мистецтва в Ужгороді, одним із засновників Спілки професійних художників Закарпаття. Прагнув творити сучасне національне мистецтво, вільне від шаблонів заідеологізованого уніфікованого радянського мистецтва соціалістичного реалізму. На виставці представлено десять робіт митця, які дають уявлення про його творчість.

Музей як оберіг творчості

Завжди цікаво споглядати предмети, що оточували художника за життя. Це диво, що зберігся дім митця і весь антураж у ньому. Власний будинок Федора Федоровича на вулиці Другетів в Ужгороді, який родина передала державі, 1981 року став музеєм. Це філія обласного художнього музею імені Й. Бокшая, і завідувачкою тут працює Вікторія Манайло­Приходько.

Про її дідуся нагадують особисті речі, рукописний архів, книжки, палітра з нашаруванням фарб. Звичайно ж, і полотна. В експозиції їх понад 80 — різних мистецьких напрямів, технік і жанрів. Ще багато у фондах.

Довоєнні роботи художника, який навчався у Вищій художньо­промисловій школі у Празі, — майже завжди чистий експресіонізм. Манайла вважають одним з фундаторів традицій закарпатської живописної школи. Його засади — завжди експеримент, повна свобода і вільне самовиявлення. Це входило в суперечність із методом соціалістичного реалізму. І лише величезний успіх персональної виставки Манайла 1962 року виборов йому право малювати відповідно до творчого кредо — так, як він звик.

Нагороджений званням «Народний художник України» (1976), Манайло був не лише живописцем, а й графіком, працював у царині монументального та декоративно­прикладного мистецтва. Він був художником театру: впродовж 27 років виготовив декорації для 21 вистави.

«Попри товариську і відкриту вдачу дідусь, коли писав полотна, віддавав перевагу усамітненню, — розповідала пані Вікторія. — У такі години зачинявся, відмежовувався від усіх, насвистував улюблених пісень і максимально сконцентровувався. Саме тому його полотна щирі й динамічні, містять переосмислені художником історії життя, побуту, традицій закарпатців. Його вважають літописцем краю».

Завдяки Манайлові не вмерло унікальне стародавнє народне мистецтво — декорування гарбузів. Свого часу він був єдиним художником, який займався цим декоративно­вжитковим видом народної творчості. Вирощував спеціальний вид цієї рослини, прикрашав плоди різноманітним різьбленням, етнографічними малюнками, тонував і перетворював на унікальні твори мистецтва. Цікаво, що починав працювати і прикрашати гарбуза ще в період його росту на городі. І тепер у музеї можна побачити 40 гарбузиків з Манайловою орнаментикою.

Різьблені гарбузики — особлива фішка творчості Федора Манайла. Фото з сайту ukrinform.ua

Жив автентикою та зберігав старожитності

Про Федора Манайла можна говорити і як про проєктанта, а також зберігача старожитностей. Меблі у власному будинку спроєктував сам, після чого їх виготовили на місцевій фабриці. У музеї зберігаються креслення й малюнки ресторанів­колиб. Розробляв для них інтер’єри, продумував меню з автентичними закарпатськими стравами. Шкода, що колиби так і не втілили в життя: завадила фінансова неспроможність держзамовника.

Зате Манайлові вдалося від початку до кінця реалізувати інший задум: перевезти до Закарпатського музею архітектури і побуту, який в Ужгороді просто неба відкрили одним із перших в Україні, три стародавні хатини із глибинки.

На підтвердження цього пані Вікторія принесла товстелезну теку: на десятках сторінок ретельно, до найдрібніших деталей рукою майстра описано й пронумеровано всі елементи старих будівель. Їх розібрали на місцях і в такому самому порядку зібрали в Ужгороді. По завершенні цієї роботи він особисто стежив і затверджував інтер’єр хатин, щоб у скансені їхню ідентичність було збережено. Манайло робив усе це без грошових винагород як активіст Республіканського добровільного товариства охорони пам’ятників історії і культури Української РСР.

Консультант у «Тінях забутих предків»

Художник Федір Манайло вписав своє ім’я в творення стрічки «Тіні забутих предків». Революційний ефект його виставки в Києві 1962 року спричинився до підвищеного інтересу українських художників до етнографічних елементів, народної архаїки, декоративної живописної мови і символів. Творчість Манайла вплинула тоді й на режисера Сергія Параджанова.

«Ми належали до тих, хто бажав зануритися і черпати з народної традиції, але досвіду такого не було, було тільки бажання,— згадував український графік Георгій Якутович, художник фільму «Тіні забутих предків». — Ми шукали десь приклад, якщо можна так сказати, вчителя, наставника. Коли відбулася виставка Манайла, ми зрозуміли, що це була революція. Сергій Параджанов, який хотів зануритися в народні традиції, був також вражений виставкою, збитий майже з ніг. І виникло в нього бажання щось подібне зробити у кіно, і йому підказали «Тіні забутих предків».

Ми приїхали в Ужгород, занурилися в цей світ Манайла, його дім, його родину. Дві ночі сиділи, передивлялися роботи, розмовляли. Це дало поштовх тому напряму, тому стилю, в якому створювали. Якби не Манайло, Параджанов, можливо, так і не знайшов би того напряму, стилю».

Сценарій написав закарпатський письменник Іван Чендей, у якого Параджанов жив удома майже місяць. 31 серпня 1963 року кіностудія ім. О. Довженка уклала з Манайлом трудову угоду про участь у стрічці «Тіні забутих предків» як консультанта. У його обов’язки входило «надавати консультації режисерові, операторові, художникам по декораціях і костюмах у павільйонах, на натурі, в експедиціях». Консультант повинен бути присутнім на знімальному майданчику, брати участь у перегляді та обговоренні матеріалу на художніх радах, здачі фільму. У договорі окремо зазначено, що консультант «несе відповідальність за достовірність наданих консультацій щодо гуцульського побуту».

Своїм мистецтвом Манайло запалив геній Параджанова, наповнив «Тіні забутих предків» неповторним карпатським автентичним духом, спонукав шукати новаторські підходи в його відображенні. Фільм став кінокласикою. Гарвардський університет додав його до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Картина займає першу позицію в переліку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Продовжувачі традицій

В онуки Федора Вікторії Манайло­Приходько, яка народилася 1964­го, першим професійним вибором стала історія. Закінчила істфак Ужгородського державного університету. Коли ж зрозуміла, що мистецтво перестає бути захопленням на дозвіллі, а стає частиною життя й устремлінь, вступила до Закарпатського художнього інституту (спеціальність образотворче мистецтво), який закінчила з відзнакою. Наступний узятий рубіж — аспірантура Львівської національної академії мистецтв (теорія, історія мистецтва).

Протягом останніх десяти років пані Вікторія — викладачка Закарпатської академії мистецтв. Аналіз творчого шляху Федора Манайла — тема її дисертації на звання кандидата мистецтвознавства. Із 2016­го — ще й завідувачка меморіального будинку­музею Ф. Манайла. Член Національної спілки художників України. І все це поєднується з місією української жінки, адже пані Вікторія — мати чотирьох дітей.

Початок власного шляху в мистецтві припав на 2010­ті, коли Вікторія Манайло­Приходько нетривалий період захоплювалася декоративним живописом. Його мотиви перегукувалися з тематикою і стилістикою гравійованих манайлівських гарбузів (дідусів уплив). Згодом її темами стали абстрактні, переважно квіткові композиції, які супроводжувалися експериментами в техніці рідкий акрил. Художниця пише академічні портрети, натюрморти та пейзажі у формальному декоративному стилі.

Насамкінець. Кожне покоління династії Манайлів по­різному реагувало на сучасність, мистецькі тенденції, ставило перед собою різні завдання. Але завжди міцним підґрунтям у творчості були і є завзятість, сміливість, любов до декоративної яскравої палітри. Усе це започаткував Федір Манайло, і, мабуть, це закладено в генах, бо виявилося і в двох наступних поколіннях митців.

Плідні пошуки і здобутки художників Манайлів у трьох генераціях ні в кого не викликають сумнівів, внесок родини в загальнонаціональну мистецьку скарбницю особливо цінний і витримав перевірку часом.