Авторитетний сучасний турецький драматург лауреат 17 літературних премій, дві з яких йому присуджено за межами Туреччини, — це про Тунджера Джюдженоглу. В Європі його називають турецьким Чеховим, якого турбує не тільки доля окремої людини або родини, а й людства загалом. Драматичні твори письменника перекладено багатьма мовами і поставлено в понад 40 країнах.

 В Україні найвідомішу п’єсу Тунджера Джюдженоглу  «Лавина»  вже поставили у трьох театрах, серед яких евакуйований з Луганська обласний академічний музично-драматичний український. У цій виставі театр у формі іронічної притчі досліджує знайомі історичні ситуації, коли диктатура тиші (з безліччю заборон) породжує надмірну покірність. За словами головного режисера театру Володимира Московченка, він узявся за спектакль, бо прочитав у п’єсі відповідь, чому люди перестають мовчати. На його думку, «цю п’єсу  написано саме для України». Чи це саме так — розмова з Тунджером Джюдженоглу.

— Пане Джюдженоглу, на скількох прем’єрах «Лавини» вже побували?

— Намагаюся відвідувати кожну, хоч би в якій би країні її ставили. Уже  не можу контролювати свої п’єси — вони як дорослі діти живуть власним життям. Не встановлюю зв’язків з театрами — за мене це  робить зокрема сама «Лавина». У неї цікава доля: в Україні її ставлять утретє, а в Чернівцях не те що поставили без узгодження — навіть не запросили автора на прем’єру. Така ситуація і в Грузії, де її ставлять шість театрів. У Росії  — 23. Сподіваюся, що «Лавина» йтиме в багатьох містах України,  судячи з того, як її сприймають. Здається, вона торкнула в людях якісь потаємні струни.

— Але ця притча має першооснову?

— Тему п’єси я взяв з життя східної Анатолії, де є село, яке живе  з небезпекою сходження лавини і місцеві жителі не можуть на повний голос говорити. Зрозуміло, це переосмислив і перетворив на метафору. 

Коли ставили «Лавину» в Польщі, критики запитали: «Звідки ви так добре знаєте особливості нашого польського життя, що так їх описали»?  У  Баку за лаштунки прийшов поет і сказав: «Звідки знаєте, як у нас це все відбувається»?  

Тим часом я не описував ні тих, ані інших — просто взяв сюжет зі своєї батьківщини.

Приїзд автора додав акторам під час вистави особливого натхнення. Фото надала прес-служба Луганського обласного академічного музично-драматичного українського театру

— «Лавину» ставлять у всьому світі. Які особливості у різних театрах помітили? 

— Мав змогу подивитися виставу в багатьох варіантах. Майже всі вдалі. У Румунії, в Національному бухарестському театрі (один з найвідоміших у Європі) режисура  була фантастичною. Але режисер за поглядами пацифіст. Я теж не люблю зброї. Але якщо треба взяти її в руки, щоб щось змінити? Тут нікуди не подінешся.  Та румунський режисер прибрав із п’єси зброю, і поставив замість неї… молоко. Я спитав: яке молоко? Тут гвинтівка мала бути! А він каже, що ненавидить зброю. 

На жаль, коли хочеш щось змінити, мусиш озброїтися. Не треба боятися, треба підніматися. Хоч сподіваюся і, мабуть, усі ми хочемо, щоб як у румунського режисера — молоко замінило зброю.

— Чи ви вперше в нашій країні й зокрема на сході, де тривають бойові дії?

— Ні. Це мій четвертий приїзд в Україну. Мушу щиро зізнатися: я в Україну закоханий. Українці — освічена і культурна нація, яка любить мистецтво. Зі Стамбула привіз вам привіт від турецького народу. Ви для нас, турків, дуже близькі.  Для мене велика честь, що у країні, яка дала світові таких письменників, як Гоголь і Булгаков, ставлять мої п’єси. Сподіваюся, що надалі наша співпраця розвиватиметься, і «Лавину»  поставлять ще в багатьох містах України. 

Один театральний критик напророчив «Лавині» велику популярність саме у XXI столітті. Але, до слова,  я автор не однієї п’єси. 

— У 2016 році в Харкові організовували театральні сценічні читання на базі театру «Арабески». Там читали уривками чотири п’єси сучасних авторів, а Харківський ТЮГ зробив фактично ескіз-виставу (з усім реквізитом!) вашої п’єси «Візитер». Які ще ваші твори ставлять в Україні? 

— «Візитер» — твір для мене особливий, бо загалом він про те, що мир на землі в руках жінок. Тому що жінки народжують. Хто дає життя, той потім зможе це життя підтримати. 

Сюжет п’єси двома словами: лікар-психотерапевт, трохи за сорок, переносить інсульт і потрапляє в таку ситуацію, з якої сам витягав людей. Тобто він лежить, не може рухатися. У лікарні біля нього чергує дружина. І тут приходить янгол смерті. Але в них там теж «демократичні зміни», і їх зобов’язали отримувати добровільну згоду рідних та близьких на те, щоб забрати душу. Він мусить якось так викрутити, щоб дружина погодилася. І врешті-решт це йому вдається. Але потім підмінити дружину, щоб та відпочила, прийшла мати того лікаря.  І в янгола смерті нове завдання: йому треба вмовити матір. Та матері він умовити не зміг.

Велику увагу звертаю на жіночу тему. Тому що фактично у всьому світі жінки — це люди другого сорту. Наприклад, на моїй батьківщині, в Туреччині,  чоловіки, коханці вбивають 25—30 жінок на місяць. Це дуже серйозно. На жаль, і в інших країнах, навіть в Америці чи Швейцарії жінки не змогли досягти рівності, яку декларують. І якби жінки мали більший вплив у суспільстві, не було б ні воєн, ні конфліктів. На жаль, чоловіки спробували, але в них не вийшло побудувати безконфліктний світ.

— Чи маєте досвід праці в кіно?

— Так, один фільм зняли за моїм сценарієм: «Кизил Ірмак». Це назва річки в Туреччині, перекладається як Червона річка.

Коли був без роботи, грошей бракувало, запропонували зняти фільм. У нас, як і в інших країнах, представників інтелігенції, які перебувають в опозиції, тримають напівголодними. На них тиснуть, бо  вони  мають власну точку зору. Мені запропонували написати сценарій, спираючись на турецьку легенду. Режисер зняв фільм. А я сказав, що краще б я помер з голоду.

— Чому так?

— Режисер абсолютно не зрозумів того, що я хотів сказати. За легендою, є отара, чабан. Чабан закоханий у дівчину, а її мачуха закохана у нього. Родина дівчини влаштовує йому  пастку, щоб не віддавати її  за нього. Кажуть: умієш керувати своєю отарою? Тоді хай вівці всю ніч лижуть сіль, а на ранок ти повинен, граючи на ріжку, перевести отару через річку і щоб жодна вівця не пила води. А ще за кілька днів до того вони змусили його зарізати кількох овець на свято, щоб отара образилася на чабана. 

Але все одно він зміг порозумітися з вівцями і перевести їх через річку так, що жодна не напилася води. Тоді родичі дівчини спробували його застрелити. І в цей момент вівці стали людьми і виступили за відновлення справедливості. Сказали: ми народ. Ми за кохання, за те, щоб його зберегти.

Режисер не зрозумів метафори. Тоді я переписав сценарій, зробив з нього п’єсу. А відомий азербайджанський композитор написав музику. І я створив лібрето.

— Тобто подарували твору нове життя. А ось щодо «Лавини», як вважаєте,  з якими думками люди мають виходити з вистави?

— Усе дуже просто: не мовчіть! Якщо мовчати — нічого не буде, нічого не зміниться. Мовчанка не розв’язує проблем.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Головний режисер Луганського театру Володимир Московченко, турецький драматург Тунджер Джюдженоглу (зліва направо)

ДОСЬЄ «УК»

Тунджер ДЖЮДЖЕНОГЛУ. Народився 1944 року в Стамбулі. Перший драматургічний твір «Боротьба наосліп» написав  1972-го, завершуючи навчання на факультеті лінгвістики, історії та географії університету Анкари. Член правління Спілки турецьких письменників, належить до кількох інших спілок і фондів турецьких письменників. Викладає в консерваторії драматичне мистецтво і пише статті в газету «Джумхуриет». Крім основної роботи, веде найбільший у Туреччині театральний сайт, організовує театральний фестиваль.