У таку саму, як нині, осінню пору, 29 років тому ми готували до виходу у світ перший номер «Урядового кур’єра». Звісно, намагалися представити в ньому найзлободенніші теми, підібрати найцікавіші матеріали. Тоді й виникла в мене думка зателефонувати у Варшаву до друга Станіслава Прокопчука. Він тоді працював у Польщі власним кореспондентом «Труда» — однієї з найбільш тиражних (понад 20 мільйонів примірників) газет не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Тоді наша сусідка Польща відчалювала від соціалістичного берега і переживала складний трансформаційний період, що ввійшов у її новітню історію, як шокова терапія Лешека Бальцеровича. Я запитав у Станіслава Федоровича, чи не міг би він викроїти час і підготувати про ці процеси статтю для «Урядового кур’єра» — польський досвід, безсумнівно, мав би зацікавити перших читачів української урядової газети. Він погодився без жодних зайвих слів і підготував велику ґрунтовну аналітичну статтю про польські реформи. Настільки велику, що закінчення її перейшло у другий номер нашої газети. Стаття не могла не привернути до себе уваги, адже Україна вже теж готувалася стати на ринковий шлях розвитку.

Через подолання сумнівів

Нещодавно я мав приємну змогу не тільки згадати цю публікацію, а й перечитати її. Вона увійшла до книжки Станіслава Прокопчука «На перехресті століть. У пошуках прозріння». Зізнаюся, що був одним із тих, хто переконував Станіслава Федоровича в необхідності зібрати із сотень його газетних публікацій найвагоміші матеріали і видати окремою книжкою. На моє переконання, це мало бути унікальне видання. І не лише тому, що за плечима його автора — великий шлях у сучасній журналістиці (лише 30 років у «Труді» та 15 в «Урядовому кур’єрі» чого варті), а й те, як пройшов він цей шлях: майже кожна його публікація була, як кажуть газетярі, з розряду «фітільних», тих, які привертають увагу читацького загалу, запам’ятовуються, порушують гострі проблеми економіки, суспільного і духовного життя. І що головне: вони не втратили актуальності в нинішній час, у нашому непростому українському сьогоденні.

Відкриває книжку стаття, зміст якої випливає з її заголовка: «Інформаційну війну програно. Коли ж зробимо практичні висновки?» Автор починає її з болючого висновку: «Одна з головних причин, яка дозволила Російській Федерації окупувати на початку 2014 року Крим, а згодом і значну частину Донбасу, — драматичний наслідок провальної державної політики України щодо протистояння російському медіа-тероризму та захисту власних інтересів у телерадіомовній сфері. Про це я разом з колегою по газеті «Урядовий кур’єр» Леонідом Самсоненком попереджали нашу владу і українське суспільство. Причому задовго до тих драматичних подій, що забрали і продовжують забирати життя тисяч наших співвітчизників».

І далі автор досліджує, як було програно в цій війні один зі стратегічних боїв — ліквідовано під Броварами унікальний, найпотужніший український радіопередавальний центр «Борей», який спроможний був радіосигналом на довгих та середніх хвилях накривати не лише територію всіх областей України, а й забезпечувати передачу програм Національної радіокомпанії України на десятки країн. Після цього НРКУ позбулася таких можливостей. Назавжди. Є припущення, йдеться у статті С. Прокопчука, що останніми роками процес повного банкрутства «Борея» прискорювався штучно.

Як прорватися із зачарованого кола?

Мало хто в нашій журналістиці володіє таким талантом вдумливого і глибокого дослідника сучасних соціально-економічних проблем, як Станіслав Прокопчук. У книжці це виразно видно. Зокрема з публікацій розділу «Коли позбудемося олігархічної економіки?» У ньому не може не привернути увагу гостро актуальне інтерв’ю з визначним українським політиком академіком Володимиром Горбуліним. Інтерв’ю багатоаспектне, але в ньому наскрізно звучить головна теза: ніхто, крім нас. Сьогодні, стверджує В. Горбулін, ми нарешті зрозуміли, що не можна і далі жити ілюзіями й надіями на доброго дядька. Гібридна війна відкрила нам очі на реальність. Слабка держава — запрошення для будь-якого агресора. Маємо постійно пам’ятати, що проблема виживання Української держави — це не проблема наших союзників, партнерів чи ще когось — це наша проблема.

Зі сторінок «Урядового кур’єра», а тепер і з виданої книжки чітко простежується намагання автора порушити й дослідити найболючіші для виживання й розвитку української економіки теми. Передусім — енергонезалежність. Як забезпечити реактори на українських АЕС ядерним паливом? Коли вирвемося з обіймів Росії? Хто компенсує нам вартість «вишок Бойка»? Чому ведуть до банкрутства «Енергоатом»? Ці й багато інших проблем української енергетики, насамперед атомної, на яку припадає майже половина вироблюваної в Україні електроенергії, Станіслав Прокопчук не тільки порушує, а й докладно, з консультаціями з авторитетними фахівцями цієї галузі аналізує, привертаючи до них увагу влади, всього нашого суспільства.

Чи може Україна здійснити прорив із цих «ходінь по муках», з цього зачарованого кола? Автор ствердно відповідає на ці запитання. І посилається на приклад країн, які успішно здійснили такий прорив і досвід яких йому довелося вивчати. Про «шокову терапію» в Польщі на рубежі вісімдесятих — дев’яностих років минулого століття ми вже говорили на початку. Але цією публікацією в перших номерах «Урядового кур’єра» Станіслав Прокопчук не обмежився. Принаймні в книжці польському досвіду присвячено ще три статті. Одну з них автор назвав промовисто: «Зніміть рожеві окуляри», — кажуть нам поляки, не радячи повторювати їхніх помилок».

Його поїздки в Польщу, як і мандрівки в інші країни теж завершувалися аналітичними публікаціями в газетах. Але на цьому фоні особливо виокремлюються Прокопчукові відрядження до Китаю. Там він залишається вірним собі: не шукає вражень і фактів для дорожніх нотаток журналіста-туриста, а намагається заглибитися в повчальний і корисний досвід китайських реформ в економіці, приборкання «тигрів», тобто тамтешніх корупціонерів, стрімке перетворення Піднебесної з відсталої країни на світову інноваційну державу-лідера. «Схід потрібен нам, а ми сходу», — наголошує Прокопчук в одній із публікацій, підтримуючи зокрема китайську ідею відродження «шовкового шляху» минулих віків, який пройде в наші дні і через Україну. Піднебесна, зазначає автор, маючи значні фінансові можливості, пропонує нам довгострокове стратегічне партнерство і більш активну, ніж Захід, співпрацю в галузях науки, техніки, космосу й авіабудування, свою безпосередню участь у модернізації нашої економіки та інфраструктури.

Рана, що довго не загоїться

Для України ця рана — Чорнобиль. Станіславу Прокопчуку добре відомі величезні масштаби цього горя і гострий від нього біль. Він був одним з перших журналістів, які побували в зоні ЧАЕС відразу після катастрофи на четвертому енергоблоці. І самої зони тоді ще не було. Вона з’явилася в середині травня 1986-го.

Відтоді чорнобильська тема стала однією із провідних у журналістських дослідженнях Прокопчука. І це переконливо видно з розділу про Чорнобиль. Автор для нього обрав лише деякі свої публікації з цієї тематики, почавши з рідкісного для наших ЗМІ інтерв’ю з першим директором ЧАЕС Віктором Брюхановим — начебто  «головним злочинцем» чорнобильської аварії, а точніше, цапом-відбувайлом за неї. «Якби ви знали, — зізнався він, — скільки за роки свого директорства я написав листів і прохань з приводу безпеки станції, особливо після аварії на першому блоці в 1982 році. На Заході директор АЕС відповідає тільки за експлуатацію станції, її безпеку, а в наших директорів для цього нерідко просто не вистачає фізичних можливостей».

Певною ілюстрацією до цих слів може бути кричущий випадок, про який розповів у цій розмові Брюханов. Коли другого дня після аварії на станцію приїхав міністр енергетики та електрифікації СРСР Майорець (цьому міністерству була підпорядкована ЧАЕС), він, зібравши нараду керівників будівельних, проєктних і монтажних організацій, змусив їх розробляти план і графік відновлення зруйнованого четвертого енергоблока і його пуску до 7 листопада 1986 року, тобто до чергової річниці жовтневої революції. «Смішно? Дико? Та ідіотизм. І ми, чортихаючись, сіли і зайнялися підготовкою такого графіка», — додає Віктор Брюханов.

Наслідки Чорнобильської катастрофи долатиме ще не одне покоління, стверджує Станіслав Прокопчук у завершальному матеріалі цього розділу. За попередніми даними, тільки на демонтаж нестабільних конструкцій старого саркофага, який планували розпочати торік, може знадобитися до 50 років. А щодо високоактивних відходів з об’єкта «Укриття» (зі зруйнованим 26 квітня 1986 року четвертим енергоблоком ЧАЕС), яких закрила від наших очей «Арка», ніхто офіційно навіть не згадує. Станіслав Прокопчук своїми публікаціями не тільки про них згадує, а й загострює до них увагу, закликає всіх, хто причетний до проблем Чорнобиля — і в Україні, і в міжнародному співтоваристві, — не відкладати їх розв’язання і не перекладати це на наших нащадків.

Устами неповторних особистостей

Не може не привернути читацької уваги ще один розділ книжки, який склали розмови С. Прокопчука з непересічними особистостями, видатними людьми нашого часу. Один із його співрозмовників — визначний хірург і вчений академік Микола Амосов. Із власної журналістської практики знаю, як непросто було взяти в нього  інтерв’ю. Судячи із двох вміщених у книжці розмов з Миколою Михайловичем, Станіслав Прокопчук був для Амосова серед журналістського загалу, так би мовити, довіреною особою. Особливо про це свідчить друга розмова хірурга з журналістом, яка почалася з квартири Амосова і завершилася у стінах Інституту серцево-судинної хірургії, відомого в Україні як «амосовський».

Це, мабуть, було чи не останнє публічне інтерв’ю Амосова. За кілька місяців до цього в нього стався інфаркт. До клапана на серці, шунтування і кардіостимулятора додалися ще й наслідки інфаркту. Знаючи характер Миколи Амосова, його відвертість і прямоту, Станіслав Прокопчук починає розмову з такою самою прямотою:

— Миколо Михайловичу, можливо, інфаркт ви забезпечили собі гантелями і тренуваннями на виснаження? Чи причина в якомусь стресі?

— Прихопило 7 січня. Без усякого приводу. Довелося трохи посачкувати, але вже через півтора місяця знову вернувся до активних фізичних навантажень. Правда, тепер 10-кілограмові залізяки побоююсь тягати. Займаюся легшими.

Станіслав Прокопчук володіє неабияким умінням розговорити співрозмовника, викликати його на відвертість, на хвилю довірливості, приятельський тон. І не випадково багато з героїв інтерв’ю після знайомства з журналістом стали його друзями. Назву лише кількох із них. Олександр Галуненко, людина-легенда, Герой України, заслужений льотчик-випробувач СРСР, на рахунку якого 263 світові авіаційні рекорди, а за 110 з них, встановлених на суперлітакові «Мрія», його ім’я вписано у Книгу рекордів Гіннесса. Микола Касьян, чудодійний костоправ із Полтавщини, заслужений лікар УРСР і народний лікар СРСР. Петро Швидько, людина енциклопедичних знань, конструктор безлюдної дезактивації третього і четвертого енергоблоків Чорнобильської АЕС. Микола Сядристий, дивовижний, найвідоміший у світі майстер мікромініатюри, людина безкомпромісного мислення, автор яскравих історичних досліджень, публіцистичних книжок. Віктор Степанов, актор, виконавець десятків ролей в кіно і на телебаченні.

Більшість інтерв’ю, зібрані під обкладинкою однієї книжки, сприймаються по-новому, викликають новий інтерес і бажання їх прочитати. І думається, значною мірою тому, що в них не тільки оживають думки, міркування, судження конкретних визначних постатей нашого часу, а й через їхні погляди, оцінки, судження постає нинішня українська дійсність, розгортається сучасна українська історія у всіх складнощах, багатоманітності й драматизмі.

Про це, про нашу історію, яку, за відомим висловом, неможливо читати без брому, і про гострі, найболючіші проблеми українського повсякдення — вся книжка Станіслава Прокопчука. Повторю те, що говорив на початку: це видання — унікальне явище в нашій журналістиці і загалом у суспільному житті.

Це й приклад того, як потрібно любити свою землю, рідний народ, бути справжнім патріотом України, вболівати за її кращу долю.

Михайло СОРОКА,
головний редактор газети «Урядовий кур’єр» (1990—2008),
спеціально для «Урядового кур’єра»

PS  Цю книжку автор присвятив пам’яті свого незабутнього сина Дмитра Прокопчука, полковника міліції, який багато років був представником Національного центрального бюро Інтерполу в Генеральному секретаріаті Міжнародній організації кримінальної поліції — Інтерпол у Ліоні (Франція), віддавши чимало сил і здоров’я боротьбі із злочинністю в Україні й світі, що так несподівано дочасно і трагічно пішов із життя.