Як нині наші експортери завойовують нові ринки збуту продукції? Як можна поліпшити механізм державної підтримки українських компаній під час участі в міжнародних тендерах за кордоном? Про це ми запитали в експертів.

Що грає проти нашого виробника?

На думку керівника департаменту ризик-менеджменту міжнародної юридичної фірми Integrites Євгена Тимошенка, державна підтримка вітчизняного експорту, зокрема у плані участі в міжнародних тендерах, не має системного характеру. І найімовірніше, пов’язана або з можливістю окремих компаній лобіювати власні інтереси, або з високим статусом проекту, який виділяється як пріоритетний на офіційному рівні. Саме через таку концепцію ролі держави у розвитку міжнародної економічної кооперації за участю вітчизняних виробників належність до переліку підприємств, що реально отримають підтримку, — свого роду привілей.

Експерт констатує, що останнім часом ця проблема стає дедалі актуальнішою. І на це є кілька причин. Перша — складне фінансове становище приватного сектору. 

Друга — ускладнення участі в подібних конкурсах через високу конкуренцію. Якби держава лобіювала інтереси виробника у плані сертифікації його товару, супроводження офіційної документації та популяризації української продукції серед закордонних контрагентів, то й кількість відмов в участі та позитивних рішень для наших підприємців мала б зростати.

Третя — посилення конкуренції з боку країн, що розвиваються, де дешевизна чинників виробництва з часом поєдналася із ростом популярності їх брендів. Наприклад, якщо раніше до китайської продукції ставилися насторожено, то останніми роками її купують охочіше.

Четверта — втрачання своїх позицій українськими виробниками через технічну застарілість та брак інвестицій. Наша країна ще здатна постачати на світові ринки прогресивні наукові розробки та ноу-хау, але стан виробничих потужностей, велика енергозатратність, низька гнучкість багатьох виробництв при виготовленні окремих невеликих партій нестандартних товарів часто грають проти вітчизняних компаній.

Бракує грошей

У складності отримання державної підтримки Євген Тимошенко виділяє кілька моментів. Насамперед ідеться про розмір компаній. Зазвичай, каже він, можна сподіватися на державну підтримку, коли у підприємства великі оборот і вартість основних активів. Якщо взяти більш глибокий аналіз корпоративних фінансів, то за інших рівних умов велика компанія (часто правонаступник підприємства часів Радянського Союзу) із суттєвим борговим навантаженням має більше шансів отримати позитивне рішення, аніж та, що створена вже за часів незалежності, має менші (мобільні) розміри, застосовує власні прогресивні розробки та ноу-хау і переобтяжена кредитами.

Далі, зауважує експерт, йдеться про системність підходу. Потенційно заявник має змогу добитися від держави сприяння, проте строки проходження такої процедури та прозорість її етапів можуть вийти за рамки тендера чи потенційного контракту з іноземною компанією. Щодо недостатності фінансування подібних проектів, то, наприклад, в Китаї банки всіх форм власності змушені (авторитарний підхід держави) підтримувати проекти в реальному секторі економіки. В Україні ж комерційні банки мають достатню незалежність і в крайньому випадку опосередковано сприяють зовнішньоекономічній діяльності через сплату податків до бюджету та окремі спеціалізовані програми. Але останні пропонує незначна кількість фінустанов. Щодо державних банків, то дуже багато їхніх зусиль спрямовані на регулювання внутрішніх фінансових ринків та підтримку малоефективних державних компаній.

Також Євген Тимошенко наголосив на тому, що немає достатніх мотивацій для співпраці. За його словами, маємо тінізацію економіки і недостатні надходження податків від приватного сектору. Через дефіцит бюджету держава не має достатньо ресурсів та стимулів для вкладання коштів у підтримку приватних компаній за кордоном. У свою чергу українські компанії досить неоднозначно сприймають урядові законодавчі ініціативи та політику боротьби з кризою. Тому досить мляво реагують на спроби держави залучати їх до будь–яких форм співробітництва.

Експерт пропонує кілька варіантів поліпшення ситуації: створення спільних підприємств за дольової участі держави, за допомогою яких можна було б ефективно проводити дистрибуцію (перерозподіл. — Авт.) майбутніх вигод від участі в проекті; виділення окремих фінансових квот та розробка ефективних тематичних проектів під окремі галузі; створення вітчизняного експортно-кредитного агентства (далі розмов це поки що не йде); створення спеціальних консультаційних галузевих центрів та представництв при посольствах, які відповідали б за цей напрям.

ОФІЦІЙНО

Як повідомило на запит «Урядового кур’єра» Мінекономрозвитку, нині міністерство разом з іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади розробляють план заходів реалізації Концепції створення системи держпідтримки експорту України. Також з метою поліпшення умов торгівлі для українських підприємств, посилення захисту інтересів вітчизняних експортерів на зовнішніх ринках реалізується План заходів з розвитку та реалізації експортного потенціалу України і розширення зовнішніх ринків збуту товарів вітчизняних товаровиробників на період до 2015 року.