«Головування України з 1 листопада 2021 року в Дунайській стратегії, — зауважила під час перебування минулого тижня в нас на Одещині Ольга Стефанішина, віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, — унікальна можливість комплексного долучення до нових європейських ініціатив для всебічної реалізації перспективних мікро-, макрорегіональних та загальнодержавних стратегічних проєктів різної строковості».
Однозначно підтримуючи такий висновок пані Ольги, пропоную свою точку зору як фахівця з багаторічним стажем із проблем судноплавної інфраструктури на найактуальніші геостратегічні процеси, що відбуваються останніми десятиліттями в Нижньому Придунав’ї.
Великі інфраструктурні проєкти, розпочаті у 2000-х у нашому регіоні, а саме «Глибоководний судновий хід Дунай — Чорне море», «Острів Зміїний», які мали початковий статус національних і значною мірою реалізовані, на жаль, поки що не стали локомотивами позитивних змін у розвитку українського Придунав’я. І тут можна погодитись і з давнім (2003 рік) твердженням у «Дзеркалі тижня» академіка НАНУ Богдана Данилишина: «Соціально-економічна ситуація в Придунайському регіоні критична», і з нещодавнім (2019) висловлюванням у цьому самому виданні заслуженого економіста України, академіка Академії політичних наук, одного з фундаторів імплементації в Україні Дунайської стратегії ЄС Юрія Маслова: «Загалом українське Придунав’я залишається сірою плямою на карті України, якому давно не приділяють належної політичної уваги».
Заіржавілий локомотив
Для об’єктивності розповімо про деякі обнадійливі просвіти в цій плямі: капітальний ремонт міжнародної автомобільної траси М-15 Одеса — Рені (на Бухарест, як стверджують дорожні вказівники), реалізація і стабільна робота першої черги українського ГСХ «Дунай — Чорне море» (не менш як 1100 суднопроходів щороку), капітальне облаштування острова Зміїного і початок надропошукових робіт на його шельфі, відносний розвиток рекреаційно-туристичної галузі та аграрного сектору регіону. Значною подією стало відкриття у серпні 2020-го міжнародної поромної переправи Орлівка — Ісакча замість колись передбаченого і навіть презентованого 2018 року проєкту за кредити ЄС спорудження на цій ділянці Дунаю міжнародного автомобільного мосту як частини європейського маршруту Е-87 Одеса — Рені — Констанца —Варна — Ізмір — Анталія.
Може, з цієї причини сірість і туманність українського Придунав’я аж ніяк не щезла. Дунай як головна річка Європи (Волга — то Євразія), на берегах і в басейні якого лежить більшість країн європейського континенту, до останнього часу залишається і для влади, і для пересічного українця чимось незначним і другорядним. А чи багато наших чиновників і політиків знають, що за об’ємом стоку Дунай як українська річка — це чотири Дніпра, 15 Прип’ятей, 18 Десен, 23 Дністра. Дунай — це великі двері в Європу не з Чопа чи Мостиськ, а саме з Ізмаїла — можна прямувати одразу до 10 європейських країн.
Та на превеликий жаль, попри наші євроатлантичні устремління, за останні два десятиріччя дунайські європейські двері все ще залишаються ледь прочинені для України, рідко затребувані й тому вже трохи поіржавіли.
Конкуренти не дрімають
А світ не стоїть на місці. Найближчі дунайські сусіди України у розвитку інтенсивно використовують своє геостратегічне дунайське положення. Румунія, ставши членом Євросоюзу, за рахунок розвитку дунайської інфраструктури (Сулінський морський, Георгіївський каботажний, шлюзований канал Чернаводе — Констанца) перетворюється на великий хаб усієї Східної Європи. А водночас розв’язує й інші свої проблеми — розвиває енергетику (повна реновація атомної електростанції «Чернаводе» (300-й кілометр Дунаю), будує великий мостовий перехід поблизу Браїли (180-й кілометр), у румунській частині дельти Дунаю за європейські кошти зводить міжнародний екологічний центр DANUBIUS-RI, який матиме статус європейського дослідного консорціуму ERIC.
Молдова, невеличка країна — наша сусідка, ще донедавна не маючи прямого виходу на Дунай, отримала на початку 2000-х від недолугих українських можновладців 400 метрів дунайського берега (українського берега). І за неповні десять років перетворилася на морську державу — стала членом міжнародної морської організації (IMO) — судна під молдовським прапором борознять океани.
Молдова стала повноправним членом Дунайської комісії (європейської організації, що регулює судноплавство на Дунаї) — біля села Джурджулешти, де донедавна паслися кози, побудувала великий вільний порт Giurgiulesti, який за обсягом вантажопотоків уже перевершив сусідній український дунайський порт «Рені» й доганяє наш колись потужний морський порт «Ізмаїл» з його розкраденим Дунайським пароплавством.
Не поділяючи відому приказку, що в сусіда краще, то мені гірше, і бажаючи нашим дунайським сусідам тільки розвитку, не можна, проте, не зазначити, що часом цей потужний розвиток відбувається, по суті, за наш, український рахунок. І не на користь соціально-економічним реаліям нашого Придунав’я.
Приклади? Їх чимало. І один з найістотніших — особливості Бєлградської конвенції 1948 року, яку підписала і Радянська Україна (одночасно з СРСР). На її основі діє Дунайська комісія з судноплавства. Вони дозволили Румунії за пасивної позиції України стати монополістом із судноплавства на Нижньому Дунаї в його з’єднанні з Чорним морем. А це високодохідний канальний бізнес, порівнянний як не з Панамським, то точно з єгипетським Суецьким. І не дивно, що потуги України побудувати власний морський глибоководний канал в українській частині дельти Дунаю наштовхнулися на величезний румунський опір, який триває вже понад 15 років. Понад те, інтенсивний розвиток румунської судноплавної інфраструктури в дельті Дунаю, інші господарські проєкти значно збільшили об’єми дунайської води, що надходять у румунський бік дельти і відповідно збіднили її надходження на українські терени. І проблема такого перерозподілу води в дунайській дельті стає дедалі актуальнішою і для українського морегосподарського комплексу (обміління фарватерів і портових акваторій), і для всього нашого регіону, бо спричиняє соціально-економічні та екологічні негаразди.
Розв’язання цих проблем малоймовірне тільки на українському рівні — потрібні міжнародні зусилля. І останнім часом у держави Україна з’явився нечуваний досі шанс (навіть два) сприяння розв’язанню українських дунайських проблем на загальноєвропейському рівні.
Шансом варто скористатися
11 грудня 2020 року міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба із зрозумілою для нас радістю сповістив: «Уперше за 70 років членства Україна очолила Дунайську комісію. Головою її на 2021—2023 роки обрано Посла в Угорщині Любов Непоп. Головування України — визнання авторитету нашої держави в регіоні, воно сприятиме її євроінтеграції та економічному розвитку».
А у спільній заяві за підсумками 23-го Саміту «Україна — ЄС» із цього приводу йдеться: «Ми підтримали головування України як першої країни з-поза меж ЄС у Стратегії ЄС для Дунайського регіону з 1 листопада 2021 року».
Дунайська комісія — важлива європейська інституція, що регулює дунайське судноплавство, створена 1948 року на основі Бєлградської конвенції про режим судноплавства на Дунаї. До її складу входять 11 країн, вона має велику історію і значний вплив на європейську економіку (VII міжнародний транспортний коридор «Дунай», проєкти PHARE, EUREKA тощо). Час і великі геополітичні зміни на європейському континенті потребують і змін у роботі Дунайської комісії, зокрема в осучасненні (модернізації) основи її діяльності — Конвенції про режим дунайського судноплавства. Такі роботи розпочато давно: у квітні 2002 року 60-та сесія Дунайської комісії створила комітет з модернізації Бєлградської конвенції у складі двох робочих груп — з навігації та з юридично-організаційних питань.
Але реальних змін у роботі Дунайської комісії ще немає. І глобальне завдання нового голови Дунайської стратегії — прискорити процес модернізації Дунайської комісії зокрема сприянням введення в основу її діяльності призабутого європейського принципу інтернаціоналізації Дунаю. Якщо коротко, то цей принцип внесе у діяльність комісії не тільки судноплавну частину Дунаю від Ульма до Суліни (ст. 2 конвенції 1948 року), а й усі дунайські протоки, зокрема русла дельти, судноплавні річки дунайського басейну. Це створюватиме умови для економічного розвитку країн дунайського басейну, і навіть тих, що не входять у ЄС, поліпшення тутешньої воднотранспортної інфраструктури (порти, термінали тощо) на основі ринкових умов.
Щодо обстоювання конкретних українських інтересів, то найкращим підсумком діяльності нового голови Дунайської комісії була б зміна двох статей Бєлградської конвенції 1948 року — 2 і 20. А саме: статтю 2 бажано подати в редакції: «Встановлений цією Конвенцією режим поширюється на судноплавну частину річки Дунай від Ульма до Чорного моря через Кілійське і Сулінське гирло з виходом у море діючими каналами». А в статті 20 розділу II «Спеціальні річні Адміністрації» СРСР слід замінити на Україну. Упевнений, що такі зміни чинної конвенції як не зведуть, то істотно зменшать румунську канальну монополію, дадуть велику користь для України і, можливо, істотно пом’якшать українсько-румунські відносини, перевівши їх у конструктивне русло добросусідства і партнерства.
Ширші, ніж Дунайська комісія, цілі й можливості для їх реалізації має Дунайська стратегія Євросоюзу (EU Strategy for the Danube region). Створена 2011 року, вона охоплює всі 14 країн дунайського басейну, реалізує понад 200 конкретних проєктів з основних чотирьох напрямів: економічного, екологічного, сталого розвитку і безпекового.
У Дунайській стратегії Україну представлено чотирма регіонами в басейні Дунаю: Одеською, Івано-Франківською, Чернівецькою та Закарпатською областями. Головування України в Дунайській стратегії відкриває можливості надати більшої уваги проблемам цих регіонів, адже саме головуючий у Дунайській стратегії відповідатиме за визначення пріоритетних напрямів у співпраці країн Євросоюзу в межах ініціативи.
У цьому контексті вельми важливим, вважають чимало фахівців, було б ініціювання Україною щонайменше двох давно назрілих проєктів (глобального та локального) для їх реалізації в межах Дунайської стратегії.
Мета глобального — створення на базі Дунайської стратегії нового постійного організаційно-правового центру — Європейської дунайської комісії. Організація з такою назвою успішно існувала в дельті Дунаю у другій половині XIX — середині XX століття. Вона принесла цивілізацію в наші краї, збудувала Сулинський канал і керувала його роботою. Нова Європейська дунайська комісія, крім судноплавства, охопить усі сфери життя всіх країн дунайського басейну на основі єдиних європейських правил. Вона зміцнить економічний і екологічний фундамент семи дунайських країн — членів ЄС і семи дунайських країн, зокрема України, які на шляху до вступу в Євросоюз.
Локальний проєкт, до якого може долучитись український головуючий Дунайської стратегії, — розв’язання нагальних екологічних проблем нижньодунайського басейну, а саме: штучний перерозподіл стоку Дунаю в його дельті й боротьба з надмірним забрудненням промисловими, аграрними, комунальними стоками вод Нижнього Дунаю і його приток — річок Тиса, Сирет і Прут. А це головний біль українських придунавських областей.
Зірки так зійшлися, що на сьогодні європейський ключ від менеджменту Дунаю перебуває, хоч і ненадовго, в руках України. Скористаймося ним розумно.