(Початок у номері за 4 грудня)

Школи на межі

Школи на лінії розмежування навіть у найтяжчі періоди війни залишалися осереддям українства і громадянського (щоб уникнути слова патріотичного) виховання. Навіть не тільки через своє прагнення, а й тому, що послідовна класична освіта формує знання з історії, літератури, філософії, навчає мислити й аналізувати. Мислячим людям, навіть дуже юним, значно важче сприйняти нав’язані міфологеми й фейки, приправлені агресією і насильством.

Можливо, тому саме школи нерідко потрапляють під прицільну увагу бойовиків. Заступник керівника військово-цивільної адміністрації Авдіївки Роман Шахов сказав, що майже кожна школа в місті зазнала пошкодження — йдеться саме про прямі влучання. Захистити їх — одне з головних завдань місцевої влади.

100 років українськості

Поблизу школи №18 селища Новгородське з допомогою ПРООН встановлено розумну камеру, яка сигналізує про всі неналежні автомобільні візити на територію селища. Адже школа розташована неподалік лінії зіткнення: до неї всього три кілометри. У подвір’я не раз влучали снаряди. Навчаються тут 88 учнів, і цілу зміну перебуває група дошкільнят різного віку.

Усього в Новгородському три школи та школа-інтернат обласного підпорядкування. Дві з них зовсім близько до лінії вогню, за 4 кілометри від неї — загальноосвітня школа №17 (тут 360 учнів), а також дитячий навчальний заклад №14 (115 учнів).

Ми побували у школі №18. Сам навчальний заклад, його майстерні, стадіон розташовано вздовж автомобільної дороги, якою рухається цивільна і військова техніка. На початку вересня 2014 року, розповідав селищний голова Микола Ленко, в центр Новгородського прорвалися сепаратисти і з ДРГ розстріляли машину.

Школа справді стоїть у не дуже безпечному місці. Але попри всі події останніх років, заняття відбувалися тут щодня.

На фронтоні закладу освіти позначено дату відкриття: 1961. Очевидно, це пізніша реставрація. Адже насправді цій школі вже 105 років. Знала вона різні часи і різних правителів. Останні 20 років викладання тут ведуть українською. Нинішня директорка Ольга Сосова теж навчалася в цій школі, її улюбленою вчителькою була секретарка селищної ради Тетяна Краско, яка до обрання депутатом працювала тут директором, навчала історії.

Одвічні проблеми директора: ремонт, забезпечення обладнанням і необхідною технікою (надто що ця школа, як і у всій Україні, другий рік працює за програмою НУШ). А ще — проблеми з добиранням дітей до школи: селище видовжене, шкільного автобуса немає (та їй і не належить його мати), добре, хоч зупинка загальноміського автобуса поряд зі школою. Чимало проблем допомагає розв’язувати співпраця із Програмою ООН, іншими міжнародними організаціями.

Справжня фішка цього навчального закладу, яка робить його відомим принаймні на всю Донеччину, — музей етнографії та фольклору. Це філія Донецького обласного краєзнавчого музею. Тут і старовинний одяг, і знаряддя праці, й вишиті рушники, й розмальовані печі — усе навіть переліку не піддається. Його експозиції позаздрить і значно більший за розміром і статусом музей. А головне, що це учні разом з учителями збирали експонати у навколишніх селах — у старших людей, по старих скринях, коморах, горищах і підвалах. І все це місцевого походження, справжнє, що акумулює тепло працьовитих рук людей донецького краю не одного покоління. І ще важливо, що учні переконалися: земля навколо українська, люди, які жили тут з давніх-давен, — українці, в них такий самий одяг, житло, знаряддя праці, як і у всій Україні.

Кожна школа, яку ми мали змогу відвідати на Донеччині, а потім і Луганщині, мала особливість, і водночас у них є спільне (йдеться не про програми, підручники, уроки). Це спільне можна назвати «підкреслена українськість». Вона виявлялась не тільки у вишиванках, у яких часто були і вчителі, й учні, а в чомусь глибинному, можливо, пов’язаному із загостреним відчуттям близькості лінії розмежування, пам’яттю про недавні гарячі події і глибоко прихованою пересторогою, щоб більше такого не повторилося. Цим пояснюється і страх перед розведенням військ — хоч би де ми були, хоч би з ким говорили, у всіх була одна позиція: не треба відступати. Тим більше, що примежові міста і села, і ця школа, і наступна, про яку йтиметься далі, також можуть залишитися в сірій зоні.

Не чекати підтримки, а працювати

За три кілометри від лінії розмежування школа №7 у селищі Дружба фактично в межах Торецька. Вона також зазнавала обстрілів. В українських строях нас зустріли директор Олексій Головатий, вчителі, учні.

У школі понад 180 учнів і 25 дошкільнят різного віку. Приміщення затісне для того, щоб облаштувати спальний корпус для найменших, довелося шкільну бібліотеку винести в коридор і зробити її бібліотекою відкритого доступу.

Однак ця невелика школа настільки активно співпрацює з міжнародними організаціями, що за останні чотири роки щороку залучає до свого бюджету по мільйону гривень. Здебільшого не грошима, а новими кабінетами, їх начинням, залами, медіацентром, шкільним радіо, теплицею і ще багато чим.

«Ми вирішили не чекати підтримки, а працювати самим», — почав Олексій Головатий розповідь про школу. І саме таке рішення було найправильнішим, адже недаремно в народі кажуть: «Хто працює, тому й допомагають». А навіщо допомагати тому, хто сам нічого не робить?

Цю школу відкрили 1977 року. Спочатку вона працювала як початкова, потім — неповна середня, з 1980-х — середня. Директор з гордістю влаштовує екскурсію навчальним закладом. У холі розмістили природничо-екологічний музей «Мешканці Донбасу», його створили учні та педагоги. Тут і флора, і фауна, а в капсулі — продукція фенольного заводу.

У холі є ще один екологічний об’єкт — картонні контейнери для сортування сміття. Адже один із грантів, який виграли учні, — запровадження розділення сміття. Зароблені кошти школярі хочуть витратити на освітлення вулиць у селищі Дружба. Перші чотири контейнери для розділення сміття встановлять на шкільному дворі. А поки що є змога потренуватися.

«Гасло школи: партнерство та розбудова!» — розповідає Олексій і в межах екскурсії демонструє, на які хороші справи це гасло перетворилося. Сільська школа нічим не відрізняється від хорошої міської: тут вивчають дві іноземні мови (з першого класу — англійську, із п’ятого — німецьку). Другий рік, як і в усій Україні, в навчальному закладі впроваджують програму Нової української школи. За державний кошт куплено інтерактивні дошки, кольорові принтери. Облаштували клас разом з міжнародними партнерами.

Найкомфортніше місце — кімната відпочинку: приємні м’які крісла, тенісний стіл, а навкруг — наче в лісі: на шпалерах зелені дерева, спокійні кольори. Тут інколи проводять уроки, або працює із групами чи індивідуально психолог. Поряд кімната для активістів учнівського самоврядування, шкільне радіо. І в першій, і в другій ситуації — гранти.

Реалії часу: на стіні висять два плакати. На одному правила поводження з вибухонебезпечними предметами, а на другому — правила поведінки під час артобстрілу.

«Початкова школа навчається через гру, старша — через дослідження, — каже директор. — У грі використовуємо ребуси, кросворди, багато вправ онлайн».

Заходимо у приміщення для другого класу. Тут гарно, святково, різнобарвно. Бачимо себе на екрані дошки. Так, інтерактивна дошка може показувати і те, що робиться у класі, й давати завдання учням. Пробуємо разом із мишенятком розгадати ребус і загадки.

— Дітям дуже подобається ходити в школу, — розповідає вчителька другого класу Надія Москалик. — Їм цікаво, дуже люблять змагатися і працювати командами. Щоранку ми задаємо собі гарний настрій. Налаштовуємося на навчання. Діти люблять дискутувати, висловлювати власні думки. Не виправляю нікого — кожний має право на власну думку.

Коридором, де стіни у шпалерах з корабликами, йдемо у дошкільне відділення. Створили морську атмосферу за кошти ЮНІСЕФ. Дошкільнята тут перебувають дев’ять годин: навчаються, граються, відпочивають, їдять, вдень сплять у ліжечках. Усього тут 25 дітей 3—6 років. Різниця у віці — не перепона, навпаки, діти навчаються спілкуватися, допомагати одне одному.

Директор розповідає далі: «У нас автономне водопостачання, свердловина. Якість води висока, її можна пити, однак очищуємо її додатково системою зворотного осмосу. Маємо гарячу й холодну воду». Усі ці нововведення, звісно, не за державні гроші — навряд чи вони знайшлися б.

«Ми пережили складний період, — повертається до недавніх подій Олексій Головатий. — Через воєнні дії багатьох дітей батьки вивезли. А коли ситуація стала особливо напруженою, школа рік працювала дистанційно. Однак ми вірили, знали і готувалися до повернення навчання в нормальному режимі. У 2015 році збудували автономну газову котельню. Є в нас і пральня. А що стосується навчального процесу, то тут ми намагаємося не відставати від передових технологій і методів навчання. У кожному класі школи є комп’ютер, інтернет».

Доходимо до актової зали, обладнаної за проєктом ПРООН «Громадська безпека та згуртованість». Тут відбуваються не тільки шкільні заходи, адже школа — найбільший осередок культури на селі, в якому майже тисяча жителів. «Більшість із них — наші випускники, — каже Олексій Головатий. — Нам нічого ділити, а об’єднатися треба. Тож так і робимо».

До речі, Олексій Головатий нещодавно став амбасадором миру UN RPP, тож тепер і школу називають амбасадорською.

На зустріч із журналістами і представниками ПРООН прийшов голова районної військово-цивільної адміністрації Сергій Винник. Розповідає, що в Торецьку 16 шкіл, і кожна має можливості активно співпрацювати з міжнародними організаціями, але не всі такі активні, як колектив цієї школи та її директор. А розширювати обрії співпраці треба, адже освітні субвенції не можуть розв’язати всіх проблем, фактично їх вистачає тільки на енергоносії та зарплати. Тому чекати, доки держава розбагатіє, мало сенсу. Саме час згадати слова Олексія Головатого: «Не чекати підтримки, а працювати самим». А допомога й спільники підтягнуться.

Після розмови в актовому залі час прощатися, однак директор хоче показати шкільне тепличне господарство.

А у шкільному дворі вже очікують журналісти: за день телефони й диктофони майже розрядилися. Тож є нагода перевірити сонячні панелі, вмонтовані в лавочки, адже від них можна заряджати пристрої. Але перевірити як слід не вдається: пора від’їжджати.

(Далі буде)

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
спеціально для «Урядового кур’єра»
(Донецька та Луганська області)