Видавці брати Капранови вважають переклад «Ледокола» явищем в українській літературі, бо такі книжки «створюють імунітет» у сучасників щодо російської пропаганди, проламують масштабну брехню, обгрунтовують проукраїнський погляд на історичні постаті та на ключові історичні події.

Співпраця Капранових з вигнанцем Суворовим (Володимиром Резуном), який нині живе в Лондоні, розпочалася з книги «Кузькина мать» — так називали в СРСР атомну бомбу. Загалом вони видали п’ять книжок Суворова. Деякі з них український читач отримав раніше, ніж російський. До речі, в Росії його не видають. Сам письменник вивчає українську мову. Він етнічний українець, до того ж служив у Прикарпатті й нині позиціонує себе як український історик.

Автор суттєво доопрацював «Криголам» 2013 року, тобто через 30 років після літературної прем’єри. Він урахував критичні зауваження до попередніх видань і посилив у книзі полеміку з офіціозом. Адже в головах багатьох укорінився компартійний погляд на події Другої світової. Кілька поколінь українців складали іспити, по суті, за сталінськими підручниками. Чи не тому постають пам’ятники вусатому генералісимусу на українській території, підконтрольній терористам?

Видавці поділилися роздумами стосовно Другої світової. Вони вважають, що для України війна почалася за півроку до офіційної дати і закінчилася лише 1954-го. Саме таку дату закріпив уряд СРСР для ветеранів Великої Вітчизняної, бо до 1954-го ще відбувалися бої з «бандерівцями». Дослідники вважають, що саме воїни УПА перемогли в цій війні, бо завдяки їхньому опору країна постала як держава, звісно, у складі СРСР і, зазначу, ООН. «Тоді Україна відвоювала мову, атрибути державності, відбулося приєднання Криму».

На братів Капранових, які виросли в Очакові, за їхніми словами, досить «ватному» місті, великий вплив мав дід — «ворог народу», який 8 років відсидів у сталінських таборах і в 1960-ті слухав «ворожі голоси». Він змагався з іншими впливами в родинному середовищі. Хто переміг в «історичній перспективі», з’ясувалося 1991 року, відколи вони в родині стали спілкуватися українською. Зазначу, тоді вони проживали в Москві.

Один із відвідувачів презентації висловив думку, що «Криголам» має прочитати кожен учитель історії.

Капранови провели прискіпливу роботу як перекладачі, щоб текст був адекватний лексично і фактологічно сучасним очікуванням читача. Адже письменнику властива складна стилістика, зокрема пародіювання радянського казенного стилю. Вони навіть давали українську транскрипцію тих прізвищ, які мають наше коріння. У них за час роботи над «Криголамом» зібралося стільки матеріалів, дотичних до тематики книги, що вони, творчо опрацювавши його, готують видання власного роману «Забудь-річка». Дія в ньому відбувається в 2010—2013 і 1939—1950-х роках.

На презентації Віталій і Дмитро обгрунтували думку, що інтелектуальне виробництво, зокрема видавнича сфера, дуже важливе для душі громадянина і для нашої перемоги. «Ця галузь забезпечує майбутнє країни». Проте галузь занедбана. В Україні 2015 року видали на 40% книг менше, ніж позаторік. «У 1990-х українці не читали і не привчили своїх дітей читати. Тоді лише 10% художньої літератури видавали українською. Та й тепер не більш ніж 20». У час інтернету з його піратством, за яким Україна лідер, Капранови вважають, що загроза паперовій книжці дещо перебільшена. Вони й надалі видаватимуть на паперових носіях, хоч  вартість виробництва істотно зросла.

Я запитав письменників-видавців, якої вони думки про Інститут книги і його роль у популяризації читання?

Письменник Віталій Капранов відповів: «Ставлення подвійне. Галузь розкидана між Держкомтелерадіо — це, власне, книжки, і Міністерством культури — це переважно бібліотеки. Вони дуже активний важливий споживач книг. Особливо важливі вони в райцентрах. І з власного досвіду знаю, як багато читачів приходять на зустріч з письменником, купують книжки. Ми відкрили закон природи, назвали «Закон братів Капранових». 2005 року помітили, що в Донецькій і Тернопільській областях однакова кількість бібліотек. Але масштаби різні. Виявилося: що менше бібліотек, то більше голосів віддали за Януковича. Пряма залежність спостерігалася в усіх регіонах. А через 10 років найменша кількість бібліотек на душу населення була в Криму, Луганській і Донецькій областях. Бібліотеки — це той культурний мінімум, який держава мусить зберігати. Має бути Інститут книги. Але ж в Україні немає книги: 9 із 10 везуть з Росії. Що буде робити інститут? Держструктура — це завжди корупція. Треба зупинити неконтрольоване завезення книг із Росії. Якщо держава регулюватиме книжковий ринок, можна обійтися без цього інституту, а якщо ні — нам жоден інститут не допоможе». 

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО 
для «Урядового кур’єра»