Імпульсом для написання цих нотаток стала розмова з журналістом, який закинув, що нині музиканти-професіонали мало турбуються про популяризацію класичної й сучасної академічної музики. Так ставити питання завжди важливо і потрібно, таку роботу треба вести постійно. Щоправда, в наш час форми пропаганди музики серед широкого слухацького загалу змінилися, з’явилися нові, а від деяких мусимо відмовитися. Постійними пропагандистами класичної й сучасної академічної музики залишаються професійні музично-творчі колективи: музичні театри, симфонічні та народні оркестри, хорові капели, солісти філармонії тощо.

Отже, сьогодні обираю Національну оперу і спробую проаналізувати, як працює вона на пропаганду класичної й сучасної академічної музики  серед широкої  аудиторії. Розумію, що зала театру  не може вмістити всіх охочих, але важливо, щоб вона була заповнена (а це вже велика кількість слухачів, що прилучається до серйозної музики). Я відвідав кілька вистав одного твору. Ідеться про сучасний балет «Вечори на хуторі біля Диканьки» відомого і в нас, і за кордоном композитора Євгена Станковича.

Одразу зазначу: відвідування вистав було майже стовідсотковим, а реакція публіки на музику та хореографію — зацікавленою. У перервах і після вистави я спостерігав за глядачами і переконувався, що вони були й освіченими, й естетично задоволеними. Важливо ще вказати на віковий склад публіки. Тут були різні групи глядачів:  середнього віку, студенти та учні, люди старші. Тобто представлені різні вікові групи, яких об’єднувала зацікавленість і підготовленість. Навіть діти, які сиділи в одній ложі зі мною й моєю дружиною, поводились як поінформовані (батьками чи педагогами?) слухачі.

Тепер про сам твір. Балет із початковою назвою «Ніч перед Різдвом»  уперше поставив столичний театр опери та балету в 1992 році, а нинішня назва твору «Вечори на хуторі біля Диканьки» — це друга хореографічна редакція. Сюжетна канва балету в обох випадках  грунтується на повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом». Те, що кожній людині, яка прийшла на театральну виставу, відоме літературне першоджерело балету, — позитив, бо  слухач має на що опертися. Стежачи за музикою і хореографією, публіка концентрує увагу на зорових і слухових сприйняттях.

Традиційно київська публіка любить балет. Якщо артисти прагнуть до майстерності, виразності й точності в передачі емоцій через танець, рух, то глядач завжди відгукується на їхні  старання. Пам’ятаймо, що на нас впливає слуховий ряд, музика заворожує, впливає на підсвідомість.

У балеті «Вечори на хуторі біля Диканьки» кілька музично-драматургічних ліній. Почнімо з ліричної (нагадаємо, що Гоголь кожний літературний образ виписав у деталях). Ми, слухачі, стежимо за стосунками Оксани і Вакули — молодих закоханих, бо саме вони викликають у нас найбільшу симпатію. Саме цей дует творить найкрасивішу емоційно-образну лінію балету.

У другій  дії Вакула прилітає до Петербурга і приєднується до гурту козаків, які бажають потрапити в царські палати на святковий бал. Виокремлюються два козацькі танці: грайливо-витончений та героїчно-розмашистий.

Комічна лінія «Вечорів…»  виписана ще повніше, ніж лірична. Усе крутиться довкола постаті Солохи, до якої залицяються Писар, Дяк, Голова, Чорт. У музиці й на сцені ці характери яскраво-комічні.

Великосвітський бал у Петербурзі — своєрідна паралель із Святвечором у Диканьці. Щоправда, в Петербурзі це підготовлений професійними вчителями балет, у сільських умовах — традиційні колядки, щедрівки, зимові ігри й веселі жартівливі сцени. Твір починається напередодні Різдва і завершується радісною масовою сценою на саме Різдво. Балетна вистава відкривається звучанням славнозвісної мелодії «Щедрика», яка розвивається варіаційно симфонічними засобами, набуваючи різних емоційних барв. Завершується твір мелодіями колядок. Насамкінець з’являється мелодія народної пісні «Ой, звідси гора» (в її закарпатському варіанті), вона повторюється і звучить як яскравий народний гімн.

Балет «Вечори на хуторі біля Диканьки» Євгена Станковича в його музичному і хореографічному виконанні заслуговує на високу оцінку. Багатолюдна публіка, її задоволені обличчя, гадаю, цілком підтверджують загальне схвалення. Вистава сподобалася й принесла естетичне задоволення. Великий театральний колектив, задіяний у ній, був на висоті, пропаганда серйозної музики також заслуговує на повагу. 

Степан ЛІСЕЦЬКИЙ,  кандидат музикознавства,
для «Урядового кур’єра»