ДАТА

Двадцять два роки тому було проголошено незалежність України

Коли сьогодні дехто стверджує, що Україна одержала незалежність завдяки так званому ГКЧП, то це не зовсім так. Оскільки більш  ніж за рік до цього Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Просто дії заколотників у Москві та їхні прагнення повернути колесо історії у зворотний бік — до тоталітарної моделі управління лише прискорили відцентрові процеси та призвели до розпаду «в’язниці народів».

Звинувачення…

Звичайно, з висоти десятиліть, що минули, сьогодні легше давати оцінки тому, що сталося 22 роки тому. Однак варто пам’ятати, що майбутнє України вирішували люди, які не могли поглянути на свої дії, так би мовити, відсторонено, чітко оцінити та спрогнозувати їхні наслідки як у політичному, так і в економічному плані. Вони виросли в суспільстві, яке не мало нічого спільного ні з демократією, ні з ринковими відносинами, і тому не могли оцінити всіх ризиків переходу в іншу площину координат. Тим більше вони не могли визначити, як поведуться в цій ситуації сусідні держави, особливо Росія. Однак вони дали старт процесу утворення нової або, як твердять окремі історики і політики,  відновленню української державності. Й відбувалося це дуже непросто.

З перших же хвилин позачергової сесії під куполом Верховної Ради депутати, які ввійшли до об’єднання, що одержало назву Народна рада, почали, так би мовити, наступ на прокомуністичну більшість, звинувачуючи її представників у підтримці ГКЧП. Останні були здеморалізовані не лише провалом путчу в Москві та арештом його керівників, а й тим, що парламент був фактично оточений тисячами людей, які прийшли підтримати депутатів демократичного об’єднання з вимогою проголосити незалежність України. 

Найбільше гострих, критичних висловів та звинувачень у нерішучості під час ГКЧП пролунало на адресу тодішнього голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. За пропозицією народного депутата Сергія Головатого в порядок денний роботи сесії було навіть внесено персональні звіти керівництва Верховної Ради та Ради міністрів, а також проект документа про скасування постанови Верховної Ради щодо притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата УРСР Степана Хмари.  Потім був звіт голови Верховної Ради, який неодноразово переривали перепалки депутатів, коли йшлося про те, яку позицію 19—22 серпня займав керівний орган  парламенту — його президія. До неї входили як представники демократичної меншості, так і депутати прокомуністичної більшості. До речі, останні могли сформувати її зі своїх представників, але завдяки попередньому голові Верховної Ради Володимирові Івашку, який наполіг на своєму, в цей керівний орган було обрано депутатів від Народної ради.

Щодо критики дій керівного органу парламенту, то вони були небезпідставними. Адже президія зробити заяву, в якій зазначила, що

…до рішення Верховної Ради УРСР з цього питання положення постанов Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР не мають юридичної сили на території Української РСР», спромоглася лише після двох багатогодинних засідань наприкінці 20 серпня. По суті, поводилася вона, точніше її прокомуністична більшість, досить боягузливо і спромоглася скликати надзвичайну сесію Верховної Ради лише після провалу путчу.  Не допомогли заспокоїти сесійний зал навіть слова Леоніда Кравчука про загрозу, яка нависла б над країною у разі запровадження ГКЧП надзвичайного стану в  Україні та розповідь про розмову, яка відбулася між представниками української влади та генералітетом Міноборони СРСР, який став на бік гекачепістів. 

 

Тисячі людей радо вітали ухвалення Верховною Радою доленосного документа. Фото Укрiнформу

…і порозуміння

Фактично депутати й і ті, хто стояв під парламентом, з розумінням сприйняли закінчення доповіді Леоніда Кравчука. Зокрема коли він сказав: «Єдиним надійним гарантом збереження народу України від переворотів, які відбуваються в Москві, є сам народ України. Тому найперше і найголовніше завдання — в якомога стисліші строки завершити побудову суверенної Української держави, виправдати ті великі сподівання, які покладає на нас народ». І хоч після виступу Голови Верховної Ради час від часу все ще спалахували емоції, зокрема щодо покарання тих, хто підтримав заколот у Москві, сесія поступово переходила в конструктивне русло.

Завдяки цьому зал схвально зустрів пропозицію Дмитра Павличка прийняти три головні рішення:

— проголошення повної незалежності України; 

— передача всіх військових одиниць, дислокованих на території України, під командування президії Верховної Ради України;

— повна департизація державних органів України. 

Але цікаво, що під час цього засідання про вихід із Союзу ще не йшлося. Більше, приміром, хвилювало, навіть обурювало те, як висловився  народний  депутат Баталов, що «вже починається розподіл портфелів майбутньої Ради міністрів Союзу. При цьому перший портфель там  віддано росіянам, другий — росіянам, третій —

представникам Азії. «Чи потрібний нам такий Союз? — риторично запитував він, порушивши питання щодо можливого денонсування союзного договору від 1922 року. У цьому він знайшов підтримку в Леоніда Кравчука: «Я також був дуже схвильований, навіть обурений, коли  почув... Хочу, щоб там були представлені всі народи, і підтримую те, що у зв’язку з цим ми маємо стати на шлях Декларації і відповідно проголосувати».

 Потім народний депутат Ігор Юхновський  запропонував Верховній Раді ухвалити постанову та Акт проголошення незалежності України, який під час засідання президії було узгоджено більшістю представників Народної ради та їхніми опонентами. Забігаючи наперед, зазначимо, що ці два доленосні документи було ухвалено конституційною більшістю Верховної Ради — 346 народними депутатами. Підтримали народні обранці й проведення  1 грудня 1991 року  референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України. 

Початок творення держави

Далі Верховна Рада перейшла до ухвалення законів, які б сприяли повноцінному функціонуванню новостворюваної держави. І оскільки добре запам’ятали вислів про те, що держава чогось варта лише тоді, коли може себе захистити, то передовсім ухвалили постанову про підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території України, Верховній Раді. І зобов’язали уряд «приступити до створення Збройних сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради України».

Неоднозначно була сприйнята постанова «Про заходи з недопущення приховування або знищення документів державних органів та Компартії України, які свідчать про їх причетність до спроби військово-партійного перевороту», оскільки силовим органам пропонували опечатати та взяти під охорону документацію та архіви Ради міністрів УРСР та Ради міністрів Кримської АРСР, республіканських міністерств і відомств, виконкомів обласних рад, ЦК Компартії України, Кримського обкому, райкомів та парткомів на правах райкомів КПУ. Представники комуністів наголошували на тому, що з роботи звільнять людей, які не мають стосунку до ГКЧП, проте всі зійшлися на тому, що буде створено комісію, яка розбиратиметься в цьому.

Уперше в орган державної влади такого рівня цього дня було внесено прапор, який нині є державним символом. Це зроблено на пропозицію  В’ячеслава Чорновола. А сам прапор був тим, під яким захищали демократію в Росії та допомогли прийти до влади Борисові Єльцину представники України.  Попри неоднозначну реакцію більшості, яка вважала це знамено націоналістичним прапором, його все-таки було встановлено в залі. По сусідству з пам’ятником… Леніну.

І на закінчення депутати підтримали Звернення парламенту України до парламенту і президента Росії. Написане, до речі, російською мовою. У ньому зокрема йдеться: «…Обращаемся с выражением твердой уверенности, что вековые традиции взаимоподдержки прогрессивных сил Украины и России будут и далее укрепляться, гарантируя политическое, экономическое, научное и культурное сотрудничество наших братских народов. Подтверждаем свои обязательства — неуклонно соблюдать все положения Договора об основах межгосударственных отношений Украины и РСФСР, развивать взаимовыгодные связи на благо наших народов. За вашу и нашу свободу!»

Звернення зал зустрів схвальними оплесками. Цікаво, якою була б реакція на нього в нинішній Верховній Раді?