Сергій ФЕДЕКА: "Карпатська Україна перестала існувати, але її ідеї живуть"

Маловідома у світі провінційна Підкарпатська Русь, перебуваючи у складі Чехословаччини, 80 років тому під іменем Карпатська Україна вибухнула подіями великого історичного значення. Просигналила не лише про неминучість Другої світової війни, а й утверджувала українську ідею.

Про джерела Карпатської України, вплив тогочасних подій на сучасність розмовляємо з дослідником історії, письменником і публіцистом Сергієм  ФЕДАКОЮ.

У передгроззі світової війни

— Багато разів доводилося чути від ваших колег-істориків, що Карпатська Україна заклала ідеологічні основи майбутньої незалежності сучасної України.

— Надзвичайно важливо, що саме на Закарпатті, тисячу років відірваному від інших етнічно спільних земель, зародилась і цілих п’ять місяців існувала українська державність. Хай і в автономному вигляді у складі Чехословацької Республіки, але державність тут розбудовувалася. Це стало можливим у вирі передвоєнних подій, а саме 1938 року, коли назрівала світова війна і над Чехословаччиною згустилися хмари. Тоді й з’явилися передумови для втілення в життя ідеї, за яку закарпатці боролися весь час після входження до складу країни чехів і словаків — здобуття автономії. Під час розбудови цього державно-адміністративного утворення у складі ЧСР його лідери стали дедалі активніше використовувати назву Карпатська Україна, хоч офіційно вживали назву Підкарпатська Русь.

— Тож Карпатська Україна постала завдяки обставинам, що склалися сприятливо?

— Можна сказати, що так, адже перебіг подій у краї багато в чому залежав від тиску на Чехословаччину двох тоталітарних держав — Третього рейху та Італії. І мусимо визнати, що Карпатська Україна завдячувала своїм  виникненням цим режимам — нелюдським і недемократичним, але корисним для неї. До честі Августина Волошина і його уряду, вони пройшли по лезу бритви: з одного боку, не заплямували себе надто тісним зближенням із нацистськими режимами, а з іншого — використали можливості, які надавала геополітична ситуація. У тих умовах офіційна Прага не могла не надати автономії своїй українській окраїні, яка використала цей статус максимально.

— З історіографії відомо, що Августин Волошин писав листи Гітлерові й цим, мовляв, компрометував себе як демократ і священик.

— За всі ті п’ять місяців, протягом яких він був прем’єр-міністром, як посадовець орієнтувався на офіційну Прагу, як політик дотримувався демократичної лінії. Зрозуміло, що Гітлер з його антихристиянською позицією і нацистською політикою греко-католицького священика Волошина абсолютно не влаштовував. Їхні погляди були зовсім протилежними, тож не маємо права говорити, що Августин Волошин аж занадто підлягав вождеві нацистів. Добре розуміючи, що політика — мистецтво можливого, він намагався отримати від Праги все, що можна було, не розриваючи з нею відносин. Грубо кажучи, шантажував її Німеччиною і при цьому намагався не втрапити під п’яту гітлеризму.

Та ідеологія Рейху для греко-католицького священика була неприйнятною, і в цьому велич лідера Карпатської України.

Поразка у битві спричинилася до перемоги в історії

— Чи була змога продовжити існування автономного утворення, уникнувши трагічного його кінця?

 — Міжнародний контекст для Карпатської України був надзвичайно складним. Угорська держава, травмована величезними територіальними втратами після Першої світової війни, претендувала на Закарпаття як на частину своїх колишніх володінь. Коли в 1939 році Чехословацька держава вкрай ослабла, угорці використали це максимально. Їхній лідер Міклош Горті пішов на тісну співпрацю з Гітлером, заручившись його підтримкою у претензіях на закарпатський край. Підтримка Німеччини автоматично виносила вирок Карпатській Україні.

— Що відомо про кількісний і якісний склад її оборонців — членів Карпатської Січі?

— Оскільки членства в ній не фіксували, бо вона існувала у вигляді парамілітарної організації, точні цифри назвати неможливо. Експерти схиляються до думки, що в Січі перебувало до 10 тисяч вояків, з яких половину становили галичани. З озброєння мали легку стрілецьку зброю. А з угорського боку наступало 40-тисячне військо, яке мало артилерію, авіацію. Тож гармати воювали проти рушниць.

У битві на Красному Полі під Хустом  16 березня 1939-го січовики, поступаючись багатократно ворогові в чисельності, потерпіли поразку, але це не применшує їхньої звитяги. За приблизними оцінками, їх полягло близько 200 і понад 400 було поранено, у полон потрапили 300. Після того Карпатська Україна перестала існувати, але її ідеї жили. Зерно, посіяне її ідеологами і практиками, не завмерло.

Спочатку  була повість,  потім роман

— До відзначення 70-ї річниці Карпатської України ви видали власну повість «Карпатський кросворд», яка відповіла на багато запитань про ті події.

 — До речі, ще до написання того твору я видав «Хроніку Карпатської України», в якій день за днем проаналізував усе, що відбувалося протягом 150 днів її існування. У «Карпатському кросворді» я відобразив дати, події, постаті її діячів через долю трьох товаришів-хлопців та їхнього оточення. На кожний день у мене зафіксовано по десять подій. Загалом цей твір зробив корисну справу, оскільки багатьом на Закарпатті, а тим більше у Великій Україні, ті факти не були відомими.

— Як сприйняли ваш «Кросворд»?

— Відзначили всеукраїнською премією імені Зореслава — капелана «Карпатської Січі», теолога й унікального поета. Та для мене важливіші вдячні відгуки українців, котрі живуть від Сяну до Дону. Вони змогли зблизька оцінити велич і трагедію тих днів і дізнатися, які політичні, економічні, церковні події відбувалися, які пружини рухали і великими, й меншого масштабу політиками. Тепер працюю над ширшим художнім полотном — романом детективного жанру.

Політики та історики мають зробити висновки

— Якщо провести паралелі між тодішніми подіями й нинішніми відносинами між українцями й угорцями, то що можна сказати?

— Безумовно, події 1939-го і подальших років війни дуже погіршили відносини між угорцями й русинами-українцями Закарпаття, які впродовж століть розвивалися безконфліктно. Краще б тих сумних подій не було, але нині до них треба підходити історично і переступати через колишні образи і втрати. Слід вибудовувати відносини з огляду на сучасні реалії, коли Угорщина — член ЄС і НАТО, а Україна прагне в ці міжнародні структури увійти. Політикам треба налагоджувати продуктивні діалоги і наводити мости, не згадуючи про старі рахунки. А висновки, уроки з минулого залишмо історикам.

— Відомо, що тогочасні події в нашому краї резонували в усьому світі.

 — Так. Наприклад, за боєм на Красному Полі спостерігали німецькі дипломати, що тоді перебували в Хусті. За їхніми свідченнями, ті криваві події переконували, що українська ідея, якщо за неї так самовіддано борються і беруть зброю в руки, жива. Закарпаття в певному сенсі виступило П’ємонтом, довкола якого могли об’єднуватися інші українські землі. Попри те що жертви були дуже болісними, вони були недаремними — показали готовність українців боротися за свою державність. А також підтвердили їхню незмінну позицію: із тим, як Гітлер і Сталін вирішили між собою, куди ці землі мають входити, вони просто так не погодяться. Це вважаю найголовнішим висновком, який можна винести з бойовищ за Карпатську Україну.

— Через 60 років саме того дня, коли було проголошено Карпатську Україну, на Красному Полі під Хустом відкрили однойменний меморіальний комплекс.

— На цьому полі щороку відбуваються багатолюдні віча, учасники яких віддають шану оборонцям українства. Нині на події очікуємо високих гостей зі столиці та інших країн, що само по собі засвідчує те величезне значення, що має проголошення Карпатської України для сьогодення.

У широкому історичному контексті не можна скидати з рахунку реалій, що дали змогу вирішити післявоєнну долю краю за Карпатами на користь України. Чому? Бо події, що так бурхливо розвивалися напередодні Другої світової війни на Закарпатті — Підкарпатській Русі, давали підстави керівництву Радянського Союзу зробити край об’єктом перемовин з урядом Чехословаччини і в підсумку назавжди поєднати його долю з Великою Україною. Це ще одне підтвердження недаремності тих жертв, на які пішли тогочасні керівники українського державного утворення, зокрема прем’єр Августин Волошин. Він пішов із життя, не витримавши тортур і виснаження в Лефортовській в’язниці в Москві.

— У якому стані перебувають історичні дослідження про Карпатську Україну?

— Статті та монографії про той період нашої історії почали публікувати з 1989 року, і відтоді дуже багато видано. Висвітлено різні аспекти, хоч є ще багато сірих плям. Багато таємниць ховають архіви в Москві й Будапешті: до них майже ще не добиралися дослідники, бо там не надто готові ділитися документами.

Історія Карпатської України варта того, щоб про неї знали в інших регіонах України, адже вона й справді унікальна. Відомості про неї, на щастя, вже давно перейшли через Карпати. Дослідникам ще чимало треба зробити, але проривний початок покладено. Певен, що історики зроблять відкриття, які висвітлять той неймовірно складний, але й плідний час, у якому дозрівала ідея української державності.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Сергій ФЕДАКА.  Народився 22 серпня 1964 року в Маріуполі Донецької області в сім’ї вчителів. Батьків рід походить із села Кальник Мукачівського району Закарпатської області, матері — із села Новотроїцьке Донецької області (тут рід Єрьомків після ліквідації Катериною II Запорозької Січі у 1775 році заснував у степу поселення Середня).

1989 року закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету. Строкову військову службу проходив у 1985—1987 роках у званні рядового у Прикарпатському військовому окрузі.

1993-го захистив дисертацію на ступінь кандидата історичних наук, 2003-го — докторську. Професор Ужгородського національного університету, автор чотирьох десятків книжок — підручників з історії, збірок поезій і прозових творів, а також близько трьох тисяч публікацій у періодиці. Лауреат кількох журналістських відзнак.