СПОГАД ПРО ЛІТО

Згасли ватри, та відсвіт полонинського вогню ще й досі на обличчях чабанів

Зійшли вівці з піднебесних пасовищ, завершилося літування на високогір’ях Карпат. Про незабутні дні ще довго нагадуватиме просякнутий димом і вологою туманів одяг, смак холодної гірської води берегтимуть уста. На порі не менш відповідальний період: зимівля овець, стрижка, окоти. Клопотів — хоч одбавляй. А ні-ні, та й згадає вівчар далеку полонину, подумки перенесеться в наступну весну. Він «чує хід полонинський не тільки вухом», — як писав у «Тінях забутих предків» Михайло Коцюбинський. — Він «серцем чує, як з глибоких долин, де киплять ріки та ревуть береги, з тих осель і царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки і під ногами її радо зітхає земля».

А поки що зігрівають спогади про минулий сезон. Живуть ними і молоді пастушки, котрі провели канікули в горах. Вони вже за шкільними партами і в творах повертаються до літніх вражень, до роботи на полонинах. Вочевидь, твори їхні найзмістовніші, бо їм є про що писати. Вони безпосередньо причетні до професії вівчаря і знають про неї не з підручників чи кінофільмів. Здавалося б, хлопці нічим не відрізняються від ровесників. Як і сотні однолітків, переповідають прочитані книжки, побачене в телеящику, сперечаються про футбол. Хлопці як хлопці. Але є в них щось таке, що виділяє серед багатьох ровесників. Далеко не з кожним школярем дорослі вітаються за руку, не багатьом щастить почути з вуст найшанованіших у селі людей визнання тебе як вівчаря. А ці хлопці заслужили таке визнання.

Михайло Михайлович Тулайдан навіть кулеші не зварить без допомоги внучка Мишка Пранничука.
Фото автора

На полонині Ворожеска, що в Рахівському районі, разом з батьком, ватагом Василем Васильовичем Пандусяком утретє літував син Степан, 11-класник із селища Ясиня (про них «УК» розповідав 8.09 ц. р.). «Треба любити гори, тварин, дим від ватри… Якщо цього не любиш, у полонину не підеш», — переконаний Степан.

Сьогодні я хочу познайомити читачів з двома малолітніми пастушками. Руслану Морозюку 11 років, а він уже має 4-річний досвід літувальника. «Я тата самого не відпущу», — повторює мамі задовго до літніх канікул. На все літо залишає своє село Чорну Тису й піднімається на полонину Апшеняска. Там батько Юрій Васильович Морозюк доглядає телиць, коней. Йому вже за 60, тож допомога потрібна, і Руслан — найперший помічник. Він — шістнадцята дитина в родині. Брати і сестри теж не цураються високогір’я, але йдуть туди швидше на збір ягід, грибів. А наймолодший уже й не уявляє себе без тієї Апшеняски, без вірного коника-гуцулика, без голосу тронок.

Усе літо провів на полонині малий ясинянець Мишко Пранничук. Йому лише шість років, а мав теж важливу роботу: стерегти ватру, підносити сухі дрова, годувати собак і, звичайно, пасти корів разом з дідусем та бабусею. Не нарадуються внуком Михайло Михайлович і Ганна Ільківна Тулайдани: працьовитим росте, з часом вийде з нього добрий чабан. Не згасло б тільки бажання.

Василь Васильович Пандусяк з полонини Ворожеска не тільки сир смачний робить — він ще й умілий
вихователь молодих вівчарів 

…Як і торік, позаторік, десятиліття тому на полонинах Карпат влітку чулися дзвінкі дитячі голоси. Отак з малих років хлопці звикають до труднощів, до монотонних дощів і заморозків. Старші ненав’язливо доводять їм, що професія чабана — свята професія, що вона одна з найдревніших на землі. Люди ще не вміли обробляти землю і вирощувати хліб, а вже пасли овець, пили молоко, їли сир. Та й саме життя не з гуркоту моторів починається, воно починається із землі… І з дитинства народжується почуття, яке ми називаємо любов’ю до професії, яке може спрямувати когось на нелегку чабанську стежку.