Напередодні Дня пам’яті та примирення, який ми відзначаємо 8 травня, і Дня перемоги над нацизмом 9 травня ми згадуємо про жінок, крізь життя яких пройшла безжальна війна.

Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич, яка нещодавно відвідала Київ, згадала, як, працюючи над книжкою «У війни не жіноче обличчя», чи не вперше за кілька десятиліть після закінчення Другої світової зіткнулася з іншим боком правди про неї. Правдою, пов’язаною з долями і переживаннями жінок, яким довелося винести весь тягар страждань і поневірянь страшної трагедії ХХ століття. Адже війна не робить винятків щодо статі, правду про жінку на війні за радянських часів або замовчували, або спотворювали. Пропаганда розглядала її лише з позицій уславлення бойового і трудового подвигу, засудження зради, оплакування жертви. Тим часом тисячі жіночих історій війни залишилися поза науковим, мистецьким, громадським інтересом, а роль жіноцтва у війні не вивчена істориками і не переосмислена суспільством.

«На фронті жінки оволоділи всіма військовими спеціальностями: в авіації і на флоті, в піхоті й кавалерії, розвідці, зв’язку, медицині. Навіть виникла мовна проблема, адже слова танкіст, піхотинець, автоматник та решта їм подібних не мали жіночого роду. Слід згадати, що, крім турботи про старих і малих, на окупованих територіях на жіночі плечі ліг тягар підпільної боротьби. Зазвичай жінки працювали в тилу на військових підприємствах, сільськогосподарських роботах, будівництві протитанкових ровів, окопів, бліндажів. Тисячами їх примусово вивозили до Німеччини для виснажливих робіт», — розповідає дослідниця Вікторія Яременко.

Нині за допомогою напрацювань Інституту національної пам’яті ми розповідаємо десять жіночих історій воєнного лихоліття 1939—1945 років. Вони подолали різні випробування, по-різному склалися їхні долі, але усі вони — мати, дружина, медсестра-рятівниця, воїн, підпільниця, військовополонена, остарбайтер — опинилися у вирі війни і пронесли гірку правду про неї крізь усе життя. Отже, десять жінок, десять історій.

Марія БАБІНЧУК (1924—1950/51, псевдонім Калина)

Член Організації українських націоналістів, підпільниця. 1941 року Марія вступила до ОУН, у рідному селі організувала молодіжну групу. Працювала у госпіталі Станіславова, допомагала медикаментами повстанцям. Перед приходом Червоної армії пішла у підпілля, брала участь у боях під селами Богрівка і Яблуньки. За шість років підпілля виконала багато завдань, вивчилася на радистку, оволоділа зброєю. Вийшла заміж на провідника ОУН Григорія Вацебу. У серпні 1950 року в них народилася донька Мотря, яку батьки змушені віддати на виховання чужим людям.

Олена ВІТЕР (1904—1988), відома під іменем ігумені Йосифи

Настоятелька греко-католицького монастиря, член ОУН. Вона пережила масові розстріли в’язнів у тюрмі на Лонцького у Львові. За німецької окупації у сиротинці, яким опікувалася, переховувала єврейських дітей, навчала їх християнських молитов і звичаїв. У жовтні 1945 року заарештована радянськими органами, 1955 року вийшла на волю із забороною селитися у Львові. До смерті жила у місті Скалат на Тернопільщині.

Анастасія ГУЛЕЙ (1925 р.н.)

Ув’язнена нацистських таборів Аушвіц та Берген-Бельзен, голова Української організації антифашистського опору, нині мешкає у Києві.

Перед війною закінчила 9 класів. Окупантами примусово вивезена на роботу до Німеччини, двічі втікала, за що 1943 року доправлена до табору Аушвіц. Нині громадський діяч, написала кілька книжок.

Марія ДОЛІНА (1922—2010)

Льотчиця, Герой Радянського Союзу. Її призвали до Червоної армії 1941 року. За чотири роки війни здійснила понад 200 бойових вильотів, втратила лише одну машину, а рейд, коли вона тягнула до цілі на одному двигуні і скинула бомби, увійшов до історії як взірець ведення повітряного бою. Загалом налітала 1700 годин. Останній бойовий виліт випав на 9 травня 1945 року.

Євдокія ЗАВАЛІЙ (1924—2010)

Єдина жінка — командир взводу морської піхоти, гвардії полковник. Коли почалася німецько-радянська війна, їй виповнилося 17 років. Під час бомбардувань рідного Нового Бугу дівчина перев’язувала поранених. Коли кавалерійський полк відступав з міста, вмовила командира узяти її з собою. Служила санітаркою. Під час переправи через Дніпро зазнала поранення. У шпиталі медики хотіли комісувати дівчину, але та відмовилася. Служила у запасному полку, але попросилася на передову, в десантну бригаду. Якось узяла в полон німецького офіцера, після чого її направили у розвідку, стала командиром відділення. Після смерті комвзводу в бою повела взвод в атаку, брала участь у визволенні Севастополя, Балаклави, Керчі. У Будапешті каналізацією діставшись до бункера німців, полонила командування із генералом на чолі. 1947 року Євдокія демобілізувалася, жила у Києві, працювала директором гастроному.

Євгенія КЛЕММ (1898—1952/3)

Викладач історії Одеського педінституту, військовополонена. У полон потрапила під час оборони Севастополя. Перебувала у Славутському, Рівненському таборах. Групу жінок перевезли у Зоест, звідки направили на заводи Третього рейху. Євгенія стала ініціатором і організатором протесту. Підготувала лист німецькою мовою про порушення німцями Гаазької конвенції щодо військовополонених. За це жінок доправили у табір Равенсбрюк. Після війни вона повернулася у рідну Одесу, однак не витримала переслідувань радянського режиму і повісилася.

Євдокія ЛИСЕНКО (1889—1963)

Мати-героїня, виростила 16 дітей. У Євдокії та Макара Лисенків народилося 11 синів і 5 доньок. Один син помер 1933 року, а чоловік пішов з життя 1936-го. На початок війни вона у 52 роки залишилася із 15 дітьми. Жили бідно, важко працювали, тому діти не мали освіти. На фронт вона відправила 10 синів, і всі десятеро живими повернулися додому. 1946 року жінці присвоєно почесне звання «Мати-героїня», а 1984-го в селі Бровахи на Черкащині їй встановили пам’ятник.

Олена ТЕЛІГА (1906—1942)

Українська поетеса, публіцистка, член ОУН. Між війнами вона перебувала в еміграції, жила у Польщі і Чехословаччині. Після початку німецько-радянської війни 1941 року з Уласом Самчуком перетнула кордон і дісталася Києва. Тут очолила редколегію літературного додатка «Літаври» до газети «Українське слово», де друкували українські патріотичні публікації. Організувала Спілку українських письменників, відкрила пункт харчування для соратників. Не зважала на постанови німецької влади: ігнорувала її вказівки зухвало і принципово. На початку 1942 року гестапо її арештувало разом з чоловіком Михайлом, а згодом їх разом розстріляли у Бабиному Яру.

Ірина ХОРОШУНОВА (1913—1993)

Художниця, журналістка, авторка щоденника про Київ під час нацистської окупації. Вона була господинею конспіративної квартири міської підпільної антинацистської групи під керівництвом Миколи Матеюка.

Із жовтня 1941 по вересень 1943-го працювала у центральній бібліотеці, яку відкрили окупанти на базі бібліотеки АН УРСР на бульварі Шевченка. Разом з іншими співробітниками намагалася врятувати книжкові фонди від пограбування та знищення. Із 25 червня 1941-го до квітня 1944-го Ірина вела щоденник, в якому записувала свідчення про життя в окупованому місті як очевидець і учасник подій.

Олександра ШУЛЕЖКО (1903—1994)

Вихователька, дружина репресованого 1937 року православного священика. Під час окупації у Черкасах організувала притулок для 70 безпритульних дітей, 25 з яких були євреями, яким пощастило вижити. Приймала до притулку усіх, без винятку, записуючи їх українцями, греками, татарами. Німецька поліція часто навідувала її. Завдяки доброму знанню німецької мови їй вдавалося переконувати її, що підозри стосовно дітей безпідставні. Рятувала вихованців й від вивезення до Німеччини. Після повернення радянської влади засуджена за співпрацю з окупантами. 1966 року їй присвоєне звання «Праведник народів світу».

Насамкінець. Перегортаючи сторінки жіночих доль, підсвідомо проводиш паралель з долями жінок у нинішніх трагічних подіях, пов’язаних з російською агресією на сході країни. Одні з них беруть активну участь у протистоянні як військові спеціалісти, медичні працівники, волонтери, а інші в тилу доглядають поранених і ховають загиблих, допомагають батькам, що лишилися без синів, і підтримують дітей-переселенців, життям яких теж пройшлася війна. Мужність, відвага, самопожертва і гідність — ці якості притаманні різним поколінням українок.

Підготувала Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»