Різдво Христове далекого вже 1988 року першокурсники факультету журналістики вирішили відзначити зіЗа іронічною маскою завжди вгадувалось щось глибоке. Фото Укрiнформу справжніми колядками і кутею не на кухні гуртожитку, а в найбільшій лекційній аудиторії, чим спричинили неабиякий рейвах серед партноменклатури та совдепівського планктону. А коли дамоклів меч відрахування вже не нависав над молодими гарячими головами і вся ідеологічна піна нарешті спливла, в робочому кабінеті декана ідеологічного факультету студенти, що залишилися наодинці з професором, почули від Анатолія Захаровича: «Хлопці, а мені чого куті не лишили?» 

Інцидент було вичерпано, хоч навіть у добу перебудови таке було радше винятком. Просто нам пощастило з керманичем. До речі, за рік без куті  «Нової радості», в якій слова про Сина Божого вже не заміняють совкоевфемізмами, ми не уявляли вже Різдва, наші викладачі радо відчиняли двері власних осель колядникам, а уривок із «Лебедів материнства» Василя Симоненка, з яким Москаленкові пощастило вчитися на одному курсі, надовго став головною факультетською піснею.

Слухай правильну відповідь

Анатолій Москаленко не був дисидентом за жодної влади, однак він завжди мав мужність бути на крок попереду вбогого офіціозу та єдіномислія. Бо хоч і отримав призначення з цека компартії для підсилення керівництва ідеологічного факультету, та дуже швидко відчув дух вольності студентського братства, його не прописані й не витравлені партійними циркулярами канони поведінки. Разом із представником першого випуску декана Москаленка, першим заступником головного редактора «Урядового кур’єра» Леонідом Самсоненком згадуємо, як з легкої руки його однокурсників вислів «Журналісти однієї групи крові» став майже крилатим і влучністю припав до душі деканові-новаторові.

Нині в «Урядовому кур’єрі» працює чимала команда випускників Анатолія Москаленка. Здобуті знання і прищеплене Анатолієм Захаровичем прагнення писати так, щоб потім не гризло сумління, неодноразово ставали у пригоді. Утім, небагатьом колегам пощастило розговорити самого Москаленка. Тому з особливим щемом згадую наш відвертий діалог із професором незадовго до кінця його земного шляху — темні кола під очима по-зрадницькому вказували на прогресуючу недугу, їх не здатні були прикрити навіть фірмові іронічно-кароокі бісенята і промінчики в кутиках. А ми проектуємо українську журналістику на майбутнє: «Маю надію, що наша преса розвиватиметься не лише в межах справжньої демократії, а й у руслі самоаналізу та самокритики»…

«Що ви відчуваєте, коли даєте інтерв’ю своїм випускникам?» — запитую. «Коли вони ставлять розумні запитання — мені приємно. А коли як Пилип з конопель, кажу: запитання неправильне, слухай правильну відповідь».

Лекції читає життя

Увечері — шлюбне фото, вранці — іспит. Анастасія і Анатолій Москаленки, 1956 рік. Фото з сайту azmoskalenko.wordpress.com«За час навчання у мене була лише одна «четвірка» — з історії русской журналістікі, — зізнається співрозмовник. — Бач, я ще тоді мав класовий підхід до російської мови й літератури». Виявляється, іспит було призначено на наступний день після одруження, тож цілком логічно щасливим молодятам Анастасії та Анатолієві було не до «Современника» чи «Русского слова».

— А за прогул лекцій мені виносили догани, бо я не ходив на лекції, якщо вони мені не подобалися, а займався самоосвітою. Колись перший декан журфаку Іван Васильович Прокопенко виніс мені за прогул його лекцій догану. Але потім, зважаючи на те, що я брав участь у художній самодіяльності — імітував голоси викладачів, ми подружилися.

Така педагогіка від мого візаві змушує замислитися, чи не тоді студент із Донбасу навчився спілкування зі своїми майбутніми студентами. Адже не знайтися, відповідаючи на будь-яке запитання під час лекції, він завжди вважав ганебним. А їх, цих запитань, за довгі роки було чимало.

Журналістика — це професія, яка нічого навіть дотичного не має до звань і регалій. Ти ж не станеш у чергу до читача за визнанням і за дефіцитом своєї популярності. Ти повинен щодня доводити, що ти професіонал. І ось коли ти, молода людина, піднімаєшся над собою. А на схилі віку журналістська професія не дає змоги розслабитися.

Засновник сучасного

Анатолій Захарович Москаленко народився 12 липня 1934 року в Красногорівці на Донеччині. 1957 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка і все життя присвятив цій професії. Працював у газетах «Соціалістичний Донбас» і «Радянська Україна», був завідувачем сектору ефективності наукових досліджень у галузі суспільних наук Академії наук УРСР й одночасно експертом у галузі масової інформації ЮНЕСКО, членом Постійного представництва України в ООН. Доктор історичних наук.

З 1982 року і до кінця своїх днів професор А. З. Москаленко очолював кафедру періодичної преси та був спочатку деканом факультету журналістики, а потім директором Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Він автор понад 30 книжок публіцистики і художньої прози, понад 160 наукових праць із проблем політології, теорії комунікації (інформації), вільної преси і демократичної політики. Поява курсу лекцій А. Москаленка «Основи журналістики» (1994), який є навчальним посібником з теорії журналістики, — помітна віха у становленні національної журналістики.

Анатолій Захарович Москаленко був надзвичайно обдарованою людиною. Він щедро ділився своїми талантами з людьми. Можна багато писати про той величезний внесок, який він зробив в українську науку, освіту. Можна згадати про те, завдяки чому Анатолій Захарович став журналістом №1 в Україні, незаперечним моральним авторитетом для українських журналістів. Але варто насамперед наголосити на одній важливій рисі: він робив людям добро, на його допомогу завжди можна було розраховувати.

Особливу увагу Анатолій Захарович приділяв молоді. Понад трьом тисячам українських журналістів він дав путівку в професійне життя. Він ніколи не боявся висувати молодих: як мудра людина знав, що молодь має підтримувати його ідеї, розвивати їх. Саме тому нині, коли вже немає Анатолія Захаровича, й далі розвивається і міцнішає його школа, школа академіка Москаленка, випускає студентів Інститут журналістики, який він заснував. Так відгукнулися про нього на сторінках «Незабутніх постатей» ті, хто працював разом у  Шевченковому  університеті. А сьогодні вже готова до друку окрема книжка про Анатолія Москаленка. Її писали випускники різних років, а готували до друку нинішні студенти. 

Замість P.S. Він завжди був нашим Другом. Утім, чому — був? Днями, вкотре зібравшись на вручення премії молодим доглядачам слова, заснованої фондом розвитку журналістики ім. Анатолія Москаленка, ми постановили: завжди говорити про Вчителя лише в теперішньому часі.

ЗА ЛЕТОМ ДУМКИ

Про буття

Мені дуже подобаються слова поета Андрія Німенка. Я навіть казав: коли помру, вибийте на могилі оці два рядки:

Я хотів би вічно жить,

Але спасибі і за мить!

«Фауст» був першою оперою, яку я послухав у своєму житті. І вважаю, що головне — цінувати оцю мить, мить творчості. Це і є життя, а решта — то все лушпайки.

Про любов

Перефразовуючи класика, матері студенток навчали дочок: «Кохайтеся чорнобриві, та не з Москаленком». Він не був жінконенависником, однак вважав, що журналістика — то таки чоловіча професія. І модна нині гендерність тут ні до чого.

Про себе

— Коли мене питають «Як життя?» — кажу: «Минає!» Шкодую, що великий шмат життя пройшов, як пара у свисток паровоза. Скажімо, вигадали у Радянському Союзі такий термін, як науково-технічна революція, а в цей час у всьому світі нарощували виробничий потенціал, розвивали продуктивні сили. Були, приміром, у нас такі паровози, якими ми гордилися, що вони найкращі в світі, а в усьому світі таких паровозів уже не було. Бо у них уся пара виходила у свисток. І я обслуговував те тоталітарне суспільство, і хоч перо своє не випускав з рук, але…

У мене є маска іронічної людини. Її важко позбутися. А десь у глибині душі заховано те, про що я сам можу не знати. Та іноді я забуваю про свою маску…

(З інтерв’ю Анатолія Москаленка «Урядовому кур’єрові» 
31 травня 1997 року)