Днями випадково став телеглядачем шоу-концерту, який змусив нарешті сісти за цей матеріал. Готувався до нього давно. Річ навіть не про весь концерт одного з популярних гуртів на львівському стадіоні, а про конкретну простеньку за словами пісню «Я їду до мами». Вона викликала в багатотисячної молодіжної аудиторії шалений, нестримний відгук. Бо за змістом близька кожному і стосується всіх родин цього західноукраїнського регіону. Соліст гурту зі щемливим теплом співав про хвилюючі очікування сина скорої зустрічі з найдорожчою людиною — мамою, до якої їде з України в Португалію через усю Європу.

Вона живе там давно, і він за нею дуже скучив. За кілька хвилин цієї пісні виконавець фактично перевернув для нашого осмислення цілий історичний пласт сучасного буття — виживання за кордоном мільйонів співвітчизників, вимушених заробітчан. І вкотре викликав запитання: чому все це в нас відбувається саме останніми роками? Що стало поштовхом, першопричиною масового виїзду за кордон найфаховіших громадян, які могли б зміцнювати тут, а не в країнах Євросоюзу, середній клас. У тій самій Португалії з 2000-х отримали громадянство або посвідку на проживання десятки тисяч українців, що дало змогу багатьом розпочати власний бізнес.

Одна з найдостовірніших відповідей на згадані запитання дедалі чіткіше вимальовується після уважного вивчення історії створення і банкрутства за останнє десятиріччя майже сотні комерційних банків. Якщо першу хвилю масового виїзду українців за кордон у дев’яностих роках минулого століття чимало дослідників пов’язують із перерозподілом власності після прихватизації промислових підприємств та науково-дослідних установ, зі знищенням аграрного сектору країни після розпаювання сільськогосподарських земель та небаченого дерибану колгоспного й радгоспного майна, із зупинкою з набуттям незалежності України сотень заводів та фабрик, то нинішня, друга хвиля, беззаперечно, тісно пов’язана із задекларованою деолігархізацією. Яка на практиці стала крахом надій для десятків тисяч вкладників, чиї депозити у збанкрутілих банках перевищували 200 тисяч гривень.

 Опинилися без грошей насамперед найвразливіші клієнти — малий і середній бізнес, невеликі державні компанії. Після скандального краху «Градобанку» серед тисяч «кинутих» його депозитаріїв опинилося, до речі,  й наше ТОВ «РІА «ТРУД-Київ» — співзасновник газети «ТРУД —Україна», яку довелося очолювати п’ять років. Тож розмова триває про добре знайоме, болісно пережите. «У плюсі, — пише авторитетне спеціалізоване видання, — залишилися корпоративні позичальники, які отримали можливість не обслуговувати кредити, а потім викупити свої борги з дисконтом, який сягав 95%. У плюсі лишилися власники збанкрутілих банків, особливо тих, де концентрація кредитів, виданих пов’язаним особам, перевищувала розумні межі». За даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, ще торік восени загальний кредитний портфель 93 неплатоспроможних банків, якими управляє ФГВФО, становив 407 млрд грн, з яких пов’язаним особам було видано 77,5 млрд грн. Тобто майже 3 млрд доларів! А Україна ніяк не дочекається від МВФ обіцяних 1,9 млрд.

Звідки взявся стартовий капітал?

Цікаві спостереження, на які звернув увагу один зі співрозмовників. Чи це простий збіг обставин, чи справді був певний взаємозв’язок, але саме наприкінці 1990-х — початку 2000-х, коли в країні один за одним почали з’являтися нові приватні банки, в Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна», що входив до групи найбільших, виникли великі проблеми. На стику весни-літа 1998 року, стверджує Вікіпедія, він став втрачати платоспроможність і зазнавати збитків. За офіційною версією, банк постраждав від російської кризи. НБУ досить оперативно відкрив «Україні» стабілізаційний кредит у 150 мільйонів гривень, однак це не врятувало його від подальшої неплатоспроможності. 25 вересня 2000 року Національний банк ввів в Агропромбанк тимчасову адміністрацію, а 16 липня 2001-го відкликав ліцензію і розпочав процедуру ліквідації. На момент початку цієї процедури його збитки перевищували 1,8 млрд грн, кредитний портфель становив 1,2 млрд грн, безнадійні кредити — 1,4 млрд грн. Не забуваймо, що на той час курс долара був у межах 5,42 — 5,53 грн.

Ліквідація банку проходила надзвичайно складно і тривала аж до 1 січня 2009 року. Резонансні питання навколо краху АПБ «Україна» досліджували дві тимчасові слідчі комісії Верховної Ради. Окреме «незалежне депутатське розслідування» провела група народних обранців. Одна з головних причин доведення банку до банкрутства і його ліквідації — «дуже ризикована і шкідлива для банку практика вкладання кредитних ресурсів у великих розмірах в активи (гарантії, кредити, акредитиви, цінні папери), які були приречені на неповернення». За фактами, пов’язаними з крахом банку «Україна», Генеральна прокуратура, запевняють офіційні джерела, порушила понад 30 кримінальних справ.

 У своїй книжці «После майдана. Записки президента. 2005 — 2006» Леонід Кучма прямо називає одного з головних, на його переконання, винуватців банкрутства «України»: «… Мы до сих пор не имеем нормальной банковской системы, которая бы занималась кредитованием экономики, а не зарабатыванием денег. Или другое — разве не при твоем, Виктор Ющенко, непосредственном участии приватизировался самый крупный системный банк страны «Украина»? Что с ним сделали его акционеры — и ты в том числе? Куда делись его миллионные активы? Придет время — об этом тоже будет сказано более обстоятельно» (стор. 217—218).

До речі, ще задовго до написання Леонідом Даниловичем цих рядків Верховна Рада України двічі (10 січня 2002 р. і 1 грудня 2005 р.) ухвалювала рішення «щодо оприлюднення списку найбільших боржників Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». За постанову №3177-IV від 1 грудня 2005 р., підписану Головою ВР Володимиром Литвином, проголосувало 355 із 407 народних депутатів, зареєстрованих у залі. (Понад 50 обранців, які не підтримали цього рішення, чи не доклали рук до банкрутства Агропромбанку?). В завершальній частині згаданого документа чітко сказано про наслідки невиконання пункту 4 постанови ВР від 10.01.2002 (через відсутність у кошторисі, як говорили, на ліквідацію «України» грошей — 10 тис. грн — на публікацію списку боржників. — Авт.): «Невиконання ліквідатором банку «Україна» пункту 4 постанови Верховної Ради України від 10 січня 2002 року №2956-III (2956-14) щодо оприлюднення списку із 150 найбільших боржників банку «Україна» — суб’єктів господарювання із зазначенням їх власників та сум заборгованості за неповернутими кредитами дало змогу підприємствам — боржникам не повернути кредити та уникнути кримінальної відповідальності».

Цією постановою ВР доручила Тимчасовій слідчій комісії надати редакції газети Верховної Ради «Голос України» список найбільших боржників Агропромбанку із зазначенням сум заборгованості. У пункті 2 постановляючої частини цього історичного документа сказано: «Доручити редакції газети «Голос України» в десятиденний термін опублікувати список боржників банку «Україна». А третім пунктом постанови №3177-IV Верховна Рада дозволяла Тимчасовій слідчій комісії «звернутися до інших засобів масової інформації щодо оприлюднення (за які кошти — не сказано. — Авт.) зазначеного списку». Наскільки відомо, такого офіційного списку в «Голосі України» не було опубліковано. Звичайно, не через особисті забаганки його керівництва.

 Сьогодні можна лише розмірковувати про варіанти сценаріїв розвитку подій 13-річної давності за участі найвпливовіших осіб держави відразу після ухвалення конституційною більшістю парламенту згаданої постанови. Її просто відверто торпедували. Довгоочікуваного й обіцяного багатьма політиками та ЗМІ свята торжества законів, правди і справедливості тоді, 2005-го, не відбулося. Той рік не став (за всіма об’єктивними можливостями) реальним і сильним початком резонансного повернення довіри суспільства до влади, аргументованого прояву послідовних дій у цьому питанні двох перших на той час керманичів країни. Не було навіть спроби використати згадане рішення ВР для запевнення свого народу, що наскрізь корумпована, кланова українська так звана еліта все ж таки прагне кваліфікованого і чесного управління країною, як до цього жорстко закликають і роблять конкретні кроки нинішні керівники держави.

Безкарність за знищення «України» лише розбестила олігархів

Моє особисте припущення: якби список зі 150 найбільших боржників банку «Україна», через яких він зазнав краху, було офіційно оприлюднено, політичні події в країні в ті роки могли б розвиватися зовсім інакше. З упевненістю можна сказати лише одне: такого «банкопаду», свідками й потерпілими якого стали мільйони вкладників штучно збанкрутілих фінансових установ, не було б. Навіть без створених лише за останні два роки відповідних судових інституцій та антикорупційних органів. Ситуація вимагала б вияву політичної волі, «принесення в жертву» хоча б кількох одіозних фігур. Цього не сталося, десятки ВІП-боржників знищеної «України», які створили свої кишенькові банки й за неповернуті кредити, відбулися невеликим переляком.

Тож маємо те, що маємо. Про що зокрема писав в «Економічній правді» ще торік у жовтні Сергій Рибалко, голова парламентського Комітету з питань фінансової політики і банківської діяльності: «Попри бурхливу діяльність Національного банку й Фонду гарантування вкладів щодо виведення з ринку фінансових установ, а також попри закон про відповідальність акціонерів за доведення банку до банкрутства, терміну в тюрмі поки що не отримав жоден   власник. До того ж значну частину справ, які було відкрито за матеріалами перевірок НБУ й ФГВ, правоохоронці просто закрили». За три роки, посилається на інформацію Фонду гарантування вкладів Сергій Рибалко, в правоохоронні органи подано 4529 звернень про скоєння кримінальних правопорушень у ліквідованих банках, порушено 2136 кримінальних проваджень, з яких 265 закрито і всього  33 обвинувальні акти спрямовано в суд. «Виходить, що за мільярди, втрачені через «заплющені очі» банківського нагляду і правоохоронців, ніхто не відповість. Зате сили для тиску на приватний бізнес, який сплачує податки, на фабрикування фейкових кримінальних проваджень, на проведення обшуків, які потім визнають незаконними, знаходяться». Йдеться, підкреслює пан Рибалко, про прямий саботаж силовиків своїх прямих обов’язків — захисту інтересів держави та її громадян.

Він мав на увазі, певне, й недостатній контроль і регулятора, і правоохоронних органів за прозорістю в діяльності найбільших бізнес-груп — боржників України, в яких найгірша платіжна дисципліна, які неякісно обслуговують свої кредити. «Без урахування групи «Приват», — зауважив заступник директора департаменту фінансової стабільності НБУ Євген Дубогриз, — у нас частка проблемної заборгованості ТОП-5 бізнес-груп (не уточнивши їх назв. — Авт.) — 82%. З «Приватом» це 93%! За великим рахунком, як передає Інтерфакс-Україна слова представника Національного банку, боржники нині мають більше сили й можливості не сплачувати боргів, ніж банки — працювати з цими боржниками». І закликав ухвалювати закони про захист кредиторів, регулювати заборгованість великих бізнес-груп, інакше боргів ніколи не повернуть.

 Не повернуться до бюджету (це можна сказати зі 100-відсотковою вірогідністю) ті 15,5 млрд доларів, які було інвестовано в державні банки за останні десять років в порядку їх фінансової підтримки. Цю цифру навів нещодавно керуючий директор ЄБРР в країнах Східної Європи і Кавказу Франсіс Маліж на своїй сторінці у Facebook. «І це не враховуючи витрат на банки-банкрути, які було передано у Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. …На «ПриватБанк було витрачено 5,8 млрд доларів, на Ощадбанк — 3,5 млрд, Укрексімбанк — 2,8 млрд…» Пан Маліж вважає, що такі витрати держави зростатимуть, оскільки нинішнє законодавство недостатньо перешкоджає таким витратам.

Наскільки прозоро й ефективно їх використовують, можуть сказати лише силові структури і регулятор в особі НБУ.

Однак, робить висновок Forbes за результатами журналістського розслідування, олігархічна банківська система почала розвалюватися. Переломним моментом називають перехід наприкінці 2016 року 100% акцій ПриватБанку (за рішенням уряду) в державну власність. Суспільство, на мій погляд, з більшою довірою почало ставитися до банківських установ. Внески збільшуються. На це не могло не вплинути проведене останніми роками Нацбанком рішуче очищення системи від неплатоспроможних і схемних банків, після відкликання ліценцій на право ведення банківських операцій у понад восьми десятків банків. Банки з участю в їхньому капіталі держави нині вже становлять основу банківської системи країни, займають у різних сегментах ринку нішу в понад 50%. Активніше входить іноземний капітал.

Тобто певні зрушення на краще є. Ось тільки цікаво, коли ми станемо свідками хоча б одного-двох показових резонансних судових процесів над співучасниками банкрутства в країні з 1998-го по січень 2017-го 148 (!) банків. (Певна кількість, звичайно, припинила діяльність з виправданих причин, опинившись, скажімо, на території «ЛНР» і «ДНР», у зоні проведення бойових дій). Загальні втрати вкладників цих банківських установ, як і втрати державних бюджетів, не піддаються взагалі точному підрахуванню. Це мільярди! Не забуваймо, що до рукотворного знищення банку «Україна» гарантована сума повернення вкладникові втрачених депозитів становила… 500 гривень, згодом — 50 тисяч, і лише останніми роками — 200 тисяч. Чи буде колись цю суму доведено хоча б до півмільйона?

 Можливо, це також якоюсь мірою сприяло б відродженню малого і середнього бізнесу, зменшивши кількість охочих шукати кращих умов для підприємництва за кордоном.