Недавній указ Президента України про заборону використання певних російських соцмереж, антивірусних програм і пошукових систем викликав бурхливу дискусію. Багато хто навіть обурювався тим, що не матиме доступу до улюблених сайтів «Одноклассники» чи «ВКонтакте». Але не все так просто. Адже часом забуваємо, що не лише світ, відкритий нам завдяки інтернету й соціальним мережам, а й ми стаємо для когось легкою здобиччю, виставляючи на загал, на перший погляд, зовсім не секретну інформацію про себе. Про це йшлося на прес-конференції «Кібербезпека: українські реалії».

На переконання експерта з інформаційних технологій та кібербезпеки Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Сергія Радкевича, ті, кому треба, можуть з дрібненьких шматочків мозаїки подій з вашого життя скласти досить інформативну картину. І цим застереженням не варто нехтувати. Для шантажу, вимагань, провокацій буде достатньо мати на озброєнні бодай куценький набір ваших даних.

 Доступність не тотожна безпеці

— Для багатьох кіберпростір — це таке собі футуристичне поняття, жодним чином не пов’язане з чиїмось конкретним життям. Зазвичай люди міркують так: це питання певних служб і фахівців, — пояснив експерт. — Щоденний контакт із кіберпростором непомітно став для нас обов’язковим і доступним, але не безпечним. Підключаємо смартфон до інтернету, ставимо лайки у Фейсбуці, надсилаємо повідомлення через Месенджер, сплачуємо комірне через інтернет-банкінг. Споживачі називають це благами цивілізації, а знаючі люди — споживацьким кіберпростором. Віртуальне середовище за короткий час стало для нас звичним. Та після опанування зручних сервісів споживачі зіткнулися і з застереженнями на кшталт кібершахрайства у фінансовій сфері й атаки хакерів.

За словами Сергія Радкевича, понад два десятки років Україна почувалася безпечною в новому просторі. І лише зіткнувшись із російською агресією, зрозуміла, що даремно така безпечність і довірливість не минуть. На пам’яті перший серйозний сигнал — кібератака на сервери Центральної виборчої комісії у 2014 році під час президентської кампанії. Далі — спроби нападів на сервери українських обленерго, сайти державних установ, зокрема Міністерства фінансів, Держказначейства. На латання дір тоді довелося взяти з держбюджету 80 мільйонів гривень.

Сергій Радкевич назвав кіберпростір віртуальним полем бою. В Україні воно, організоване російськими спецслужбами, розгорнулося ще до початку збройної російської агресії. За цей час хакери, яких підтримують російські спецслужби, здійснили майже 7 тисяч кібератак. Якщо в реальному просторі ми зупинили російську навалу на певних рубежах і можемо їх контролювати, то у віртуальному просторі таких меж не існує. Фахівці стверджують, що одна з масштабних загроз для України — кібервійна з Російською Федерацією. Нині, визнають вони, існує загроза кібербезпеці нашої країни. Адже Україна перебуває на самому початку створення кібероборони і побудови національної системи кібербезпеки.

Хакери під прикриттям спецслужб

— Росія вибудувала дуже ефективну систему кібервійськ, — каже експерт. — Вони зробили ставку не на штатні підрозділи айтішників, а на примусову співпрацю з хакерами. Спецслужби заплющують очі на діяльність кіберпіратів, а ті мусять вірою і правдою служити покровителям.

Натомість Україна — демократична держава з європейськими цінностями. Вона не може наслідувати таку систему. І всіляко намагається вирватися із залежності від російського програмного забезпечення. Передовсім розпочалася роз’яснювальна робота серед користувачів. Щоб убезпечитися від ризиків, просять переходити на програмне забезпечення імпортного, але не російського виробництва. Користувачі, певно, знають електронні домени, які закінчуються на mail.ru, rambler.ru, які належать ворожому сервісу. І не відомо, в який спосіб спецслужби РФ використають вашу інформацію проти вас. Це стосується і користувачів антивірусу Касперського: за словами експерта, вони за власні гроші дають доступ до персональної інформації. Сервіс мав би вберегти програмне забезпечення ЦВК у 2014 році, але так не сталося. Можливо, саме він брав участь у генеруванні загрози. Користувачі інших програмних продуктів і сервісів, виготовлених в РФ, так само наражають себе на небезпеку.

Українське програмне забезпечення залишається болючим питанням. Фахівців держава готує, однак українські програмісти воліють працювати на іноземні компанії через рівень грошової винагороди. Українські айтішники розробляють програми для іноземців. А потім ми в них ці програми купуємо, тільки набагато дорожче, ніж якби ці розробки вважалися вітчизняними.

Якщо говорити про українські антивіруси, вони є — наприклад «Зілля», але їх поки що небагато. А ось заміни для бухгалтерських програм поки не маємо. Програмного забезпечення вітчизняного виробництва для державних органів бракує. Фахівець радить убезпечити себе і перейти на аналоги іноземного виробництва.

Однак оптимізму додає те, що торік у березні Президент України затвердив Стратегію кібербезпеки України, створено національний координаційний центр кібербезпеки при Раді національної безпеки і оборони. Його завдання — координувати діяльність суб’єктів національної кібербезпеки і підвищувати ефективність політики держави у цих питаннях. На другому читанні у Верховній Раді перебуває проект закону про основні засади забезпечення кібербезпеки України. Існує також план дій з кібербезпеки на цей рік. Він передбачає створення національної телекомунікаційної інформаційної системи для забезпечення діяльності державних органів.

Головною перепоною на шляху вітчизняних ноу-хау, зокрема у сфері кібербезпеки, експерт назвав бюрократизм. Не менш проблемним питанням він вважає брак кадрів. Зупинити кадрову плинність зможе лише гідне матеріальне забезпечення спеціалістів.

Напевно, все-таки варто прислухатися до слів фахівця. Щоб у якийсь момент не з’ясувати, що з людини у футлярі ви раптом перетворилися на людину у флешці, інформація про яку стала доступною світу.