На початку вересня голова Луганської обласної державної адміністрації Віталій Комарницький вручив керівникові обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Володимиру Семистязі державну нагороду — орден «За заслуги» III ступеня.
Понад двадцять років Володимир Семистяга очолює обласне об’єднання «Просвіта». Він опікується долею області, за його участі майже одночасно у Сєверодонецьку та Рубіжному пройшли вибори нових очільників місцевих осередків. Розпочато роботу з відновлення осередків у Новоайдарському та Старобільському районах, а також створення — у Білокуракиному. Невдовзі з’явиться «Молода Просвіта» у Лисичанську. За словами Володимира Семистяги, Сіверськодонецьку (він воліє саме так, на український манер, попри затверджене законодавчо написання назви міста, іменувати новий адміністративний центр Луганщини) міську організацію відтепер можна вважати такою, що виконує функції обласної. Тож говорить і про завдання, які ставить перед нинішніми просвітянами час та ситуація в країні.
— Чи багато «просвітян» на Луганщині?
— Першим головою обласного об’єднання, а це було в 1990-ті, став відомий освітянин Богдан Пастух. Можна вважати, що «Просвіті» новітнього часу виповнилось 30 років. Хоча це найстарша громадська організація в Україні і старіша від деяких політичних, бо нам понад 150 років.
Базовим на Луганщині для просвітян є національний університет імені Тараса Шевченка. Я очолюю обласну організацію понад 20 років.
З часом до нас приєднався медичний державний університет, де просвітян очолив професор Ярослав Кремінський (він ще й письменник), а також Східноукраїнський національний університет імені В. Даля. Добре слово можна сказати про багатьох, але головне полягає в тому, що ми працювали з молоддю, і саме тоді виникла «Молода Просвіта», серед членів якої нині визначні діячі професор Юрій Кисельов (працює в уманському університеті), Тетяна Степикіна, яка теж має науковий ступінь, нині знаний громадський діяч, працює з Американською інформаційною системою у Києві та інші.
Їх обрали членами нашого обласного правління, делегатами просвітянських з’їздів, а також відзначено медаллю «Будівничий України». Це найвища громадська нагорода Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка за визначні заслуги в громадській, науковій, культурній, освітянській діяльності та в розбудові незалежної України. А пані Тетяну удостоєно ще й медаллю «За жертовність і любов до України».
— Саме такі людські риси знадобилися «просвітянам» особливо у буремному 2014 році?
— Коли розпочалися трагічні події на Донбасі, ми 4 травня 2014 року провели науково-соціологічні дослідження стосовно того, як населення краю реагує на те, що відбувається. З’ясувалося, дві третини, тобто понад 70% опитаних, ситуацію розуміють, деякі негаразди в державі бачать, але підтримують єдину Україну, єдину Луганщину. Лише 2—3% опитаних заявили, що ототожнюють себе з колишнім СРСР і хочуть, щоб Луганщина була у складі Росії. Інші не визначились. Якби все це керівництво держави сприйняло як належне, то вочевидь ситуація нині була б іншою.
Добре розуміючи, що відбувається, просвітяни Луганщини тоді звернулися до європейської спільноти — до урядів Франції та Німеччини і попередили, що може трапитись у переддень 100-ліття Першої світової війни й про те, що поведінка Росії може бути непередбачуваною. 5 травня 2014 року я виступив зі зверненням про найгірше, що може трапитися, у ЗМІ в Києві.
А потім, коли побачили, що триває активна підготовка до створення так званої ЛНР, започаткували підпільну структуру «Луганці-шевченківці». У її складі були пропагандистська, інформаційна, фінансово-економічна та інші групи. Ми клеїли листівки, піднімали українські прапори, збирали дані військово-розвідувального спрямування, палили машини сепаратистів.
Створили і диверсійно-розвідувальну групу «Луганськ». Здебільшого тут були дівчата, які збирали кошти, купували продукти, вивозили їх українським військовим частинам через лінію розмежування. Основу бойової групи становили колишні випускники Східноукраїнського університету ім. В. Даля. Вони здобували дані про ворога на територіях сусідніх прикордонних областей Росії, навіть Москви.
Першими, кого заарештували спецслужби «ЛНР», були Олександра Шевченко — директор луганської СШ №42, член міського правління «Просвіти», Костянтин Філімоненко — член обласного правління і нині, доцент Східноукраїнського університету. Затримали керівників й інших просвітянських об’єднань, зокрема Антрацитівського — Івана Захарченка, Ровеньківського — Андрія Поповича. Вони також були членами підпільної структури.
Тобто в скрутний час просвітяни Луганщини, об’єднані єдиною національною ідеєю, піднялися на захист своєї держави.
— Про випробування, які випали на вашу особисту долю, наша газета вже писала. Але чи все ви змогли розповісти у 2015 році?
— Так, напевне, я найбільше постраждав, оскільки два місяці був ув’язнений сепаратистами. Але серед просвітян чимало таємних героїв, які чинили спротив російській агресії. Думаю, настає час, коли їхні імена можна оприлюднити, а їхній подвиг удостоїти нагородами.
До речі, в нашій «Просвіті» завжди було багато етносів. Хоч ми й українське товариство, можливо, вам дивно чути, але членами нашого об’єднання були не тільки етноси пострадянського простору, а й китайці, нігерійці, афганці, словенці та інші. Тобто ті, хто вірив в Україну і кого об’єднувала українська національна ідея.
— Ви постійно приїжджаєте на Луганщину, сотні разів за останні п’ять років були в прифронтовій зоні, вздовж лінії розмежування, виступаєте у військових частинах. Ось і тепер провели чимало важливих зустрічей. Як, на вашу думку, змінюються нагальні завдання для «Просвіти» з урахуванням нинішніх реалій?
— І за таких складних умов просвітянські організації працювали на Луганщині. Сіверськодонецьку (бо вважаємо, що така назва міста правильна і ми будемо добиватися її законного затвердження) міську організацію тепер очолює Ольга Княжич, журналіст, доцент, викладач у Східноукраїнському університеті.
До речі, мав нагоду днями виступити перед студентами й громадськістю у СНУ імені Даля. Завважу: вони хочуть якомога швидше відроджувати край та Україну. Говорять, що все робиться правильно, дедалі більше стає українськості, натомість менше розпачу і негативу.
Водночас краяни краще розуміють реалії дня. У Сіверськодонецьку ще існують навчальні заклади, українізовані формально. Але мені розповіли про дівчинку з окупованої території, котра хотіла мати український паспорт, а рідна мати була проти, аж так, що розірвала свідоцтво про народження доньки.
Проблема дітей та батьків існує, навіть загострюється, особливо на неконтрольованій території. На нашу, українську Луганщину звідти дивляться як на взірець. Та потрібно ще багато зробити, щоб так було й насправді. Насамперед ідеться про ремонт розбитих доріг, відродження промислового комплексу тощо.
Спільно держслужбовці та громадські організації мають подбати, щоб Україна насправді відбулася як європейська держава. А для цього треба продовжувати не на словах, а насправді дерусифікацію, декомунізацію, деколонізацію, а також соціальні й економічні реформи.
Ось лише один наочний приклад того, що потрібно першочергово робити. На приміщенні Луганської ОДА й вишу імені Даля височіє горельєф із зображенням жінки і написом «Мир. Труд» та кількома цифрами. Про що йдеться? Про 50-річчя радянської влади, заклики чергову п’ятирічку виконати з випереджанням плану. То як бути із цим?
Дехто скаже: нічого страшного, це ж наша історія. Але як можна рухатися вперед, коли, за образним висловом відомого класика, «мертвий хапає за бороду»?
Невже ми так і будемо за Марксом вважати, що «робітничий клас у союзі із селянством творить історію»? Хоч ми добре знаємо, що рушієм історії є середній клас, освічена інтелігенція!
Тому нам усім потрібна зміна поглядів у суспільстві загалом. І насамперед — реформування освіти. Адже саме через освіту змінюється суспільство, про що свідчить досвід країн світу.
Натомість у нашій державі спрямовують менш ніж 0,3% ВВП на розвиток науки!
«Просвіта» завжди боролася й спрямовувала суспільство на захист рідної мови, літератури, культури, духовності, правдивої національної історії. Це і є складники національної ідеї, яка об’єднує всіх нас.
Україна розташована в географічному центрі Європи, навіть кольори нашого прапора збігаються з кольорами прапора ЄС, тож мусимо не формально, а насправді стати рівноправною великою європейською державою, як і наші сусіди.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир Семистяга. Народився 15 листопада 1949 року в Сватівському районі на Луганщині. Український історик і громадський діяч. Автор понад 300 наукових праць, що вийшли друком у семи країнах світу. Член президії Української всесвітньої координаційної ради. З 1998 року очолює Луганське обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. 23 червня 2014 року його викрали бойовики терористичного угруповання «ЛНР». У полоні перебував 55 днів. Заслужений працівник освіти України (2008 р.). Лауреат всеукраїнських і міжнародних премій.
Ми в Google+