Перший заступник голови 
Державної служби з питань
інвалідів та ветеранів України
Володимир СІРОШТАН
У кожного покоління — власна війна. І напередодні 69-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні з огляду на події, які відбуваються в Україні, цей вислів набуває особливого і цілком конкретного змісту. А як сприймають нинішню ситуацію в країні та навколо неї ветерани війни? Чим живуть і на що сподіваються? Про це та про діяльність влади щодо ветеранської громади ми запитали у першого заступника голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України Володимира СІРОШТАНА.
— Володимире Григоровичу, як цього року відзначатимемо це «свято зі сльозами на очах»?
— Як і в попередні роки — урочисто та на державному рівні. Адже 9 Травня, День Перемоги — це свято особливе. Святкові заходи тривають. Зокрема міський голова Києва затвердив спеціальний план, яким визначено понад 30 різних заходів. На державному рівні урочистостей теж заплановано багато. Покладання квітів до пам’ятників та меморіальних комплексів, зустрічі однополчан, ветеранів з молоддю тощо. Cвяткові заходи відбудуться в усіх областях, великих і малих населених пунктах України. Бо День Перемоги, вшанування ветеранів війни — це святе.
— На жаль, час не зупинити і ветерани війни йдуть від нас. Яка чисельність та загальна палітра ветеранської спільноти України нині?
— Тут дуже проста арифметика: наймолодшому учасникові тієї війни нині вже за 85. Тому справжніх фронтовиків, як кажуть, окопників, серед нас залишилося дуже мало. Зазначу, що в країні майже півтора мільйона ветеранів війни, понад 4,7 мільйона дітей війни, більш як 15 тисяч жертв нацистських переслідувань, майже 200 тисяч учасників бойових дій, зокрема понад 140 тисяч ветеранів-інтернаціоналістів. Усі ці дані є на офіційному веб-сайті служби.
— А яким був минулий рік для служби?
— Не лукавитиму: останнім часом проблем у соцсфері додалося. Хоч уряд, працівники нашої служби намагаються постійно тримати руку на соціальному пульсі ветеранської спільноти. Постійно спілкуємося з ветеранами, радимося з найпроблемніших питань.
А ще маємо змістовні плани заходів до 70-річчя визволення України, до 70-річчя Перемоги. Створено оргкомітет, який опікується цими заходами. Його очолюють співголови: Прем’єр-міністр України та в. о. Глави Адміністрації Президента. Заплановано багато, але у роботі з урахуванням непростих нинішніх реалій залишається тільки те, що не потребує додаткових бюджетних коштів.
— Один із масштабних заходів — Всеукраїнська естафета па?м’яті «Слава визволителям України».
— Так, ця патріотична акція триває вже другий рік. Її проведення в усіх регіонах країни служба успішно забезпечує разом з Організацією ветеранів України, органами місцевої влади, громадськістю. Торік всі штандарти переможців — Українських фронтів як дорогоцінна естафета переходили з області в область. Але життя внесло корективи. Бо якщо початок естафети півтора року тому на Луганщині проходив в урочистій обстановці й за великої підтримки місцевої влади та громадськості, то вже, скажімо, Херсонщина кілька тижнів тому з відомих усім причин не змогла передати естафету ветеранам Криму і Севастополя. Це питання адміністративно-політичного характеру, а не фінансового.
Та, на переконання ветеранів війни, які не з власної волі опинилися по різні боки так званого кордону, все це минеться. Життя вкотре нас випробовує, але прагнення до миру та злагоди обов’язково переможе.
— Як служба працює з ветеранськими спільнотами в областях?
— Через службу державна влада надає фінансову підтримку всеукраїнським громадським об’єднанням ветеранів. Цього року її обсяг навіть збільшено до понад 12 мільйонів гривень тільки на центральному рівні. Використовуємо всі можливості, щоб люди відчували підтримку суспільства і держави.
Нещодавно до служби завітала киянка ветеран праці Тетяна Ільєнок. Цього року святкує ювілей її мама, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник оборони Ленінграда, гвардії старший лейтенант медичної служби Олена Кузнєцова. У воєнні роки під час запеклих боїв в ході Любанської наступальної операції та оборони Ленінграда вона виявила неабияку мужність і відвагу. Під час важких боїв «сестричка Лєна» врятувала життя десяткам воїнів. 21 травня Олені Іллівні Кузнєцовій виповнюється 95 років. Звичайно, служба не залишиться осторонь.
Та зауважу, що в деякі аспекти нашої діяльності життя вносить певні корективи. Насамперед фінансові. Ми змушені переспрямовувати кошти туди, де вони потрібніші, насамперед на соціалку. Але до 70-річчя визволення України щось величне і незабутнє організовуватимемо.
Ще є проблеми, пов’язані з Роком учасників бойових дій на території інших держав. Мусимо рахувати копійчину і визначатися у пріоритетах разом із громадськістю.
— Тим паче, що останнім часом інституції громадянського суспільства у нашій країні формуються дуже активно.
— Це так. Наша спільна з ними діяльність має бути максимально виваженою та збалансованою. Вирішення будь-яких важливих питань обов’язково відбувається в тісній взаємодії з Громадською радою при службі, яка об’єднує 48 всеукраїнських громадських організацій. Спільно проводимо заходи культурницького та героїко-патріотичного спрямування. До них долучається широка громадськість. Також щороку організовуються поїздки ветеранів війни місцями бойової слави в Україні та за її межами.
Ось лише деякі приклади. До Всеукраїнської естафети пам’яті можу додати Міжнародний молодіжний збір «Союз спадкоємців Перемоги 2013—2015», що відбувся під егідою Всеукраїнського союзу громадських об’єднань учасників бойових дій, ветеранів військової служби та правоохоронних органів «Всеукраїнський союз» (м. Одеса), Всеукраїнський фестиваль з нагоди 70-ї річниці Перемоги за участі творчих колективів ветеранів Великої Вітчизняної війни, їхніх онуків та правнуків, дітей військовослужбовців, інші культурно-мистецькі заходи, організовані Українською Спілкою ветеранів Афганістану, Всеукраїнською громадською організацією ветеранів «Товариство українських офіцерів» та іншими.
Великий резонанс мав Міжнародний похід місцями партизанської слави, організований Асоціацією соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб України «Співдружність», Міжнародний кінофестиваль «Люди та кораблі», який уже п’ятий рік поспіль проводить ВГО «Всеукраїнська асоціація ветеранів-підводників».
На постійному контролі уряду — впорядження та збереження пам’ятників, меморіальних комплексів, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Так, за інформацією з регіонів, на сьогодні впоряджено майже 18 тисяч пам’ятників, понад 7 тисяч монументів та меморіалів.
Жодної зміни нормативно-правового характеру не вносять без попередніх консультацій із громадськістю. Нині у стадії активного обговорення — питання нормативного повернення до історичної правди в понятті Друга світова війна та визначення заслуг вояків УПА, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників.
Михайло КАМІНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир СІРОШТАН. Народився 1952 р. на Київщині. 1971 р. закінчив Ржищівський будівельний технікум за фахом «технік-будівельник», 1978-го — Вищу комсомольську школу при ЦК ВЛКСМ, викладач історії, у 1990 року — аспірантуру Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АНУ.
З 1998 р. — голова ревізійної комісії, заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). 26 січня 2011 р. Указом Президента його призначено першим заступником голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України.
НЕЗАБУТНЄ
Епізоди війни
Федір ЛЮДНИЙ
для «Урядового кур’єра»
Від рідного села Ребедайлівка до Праги проліг бойовий шлях 90-річного ветерана Григорія Федоровича Безпалого з Черкащини.
— До війни я закінчив семирічку, працював у колгоспі, а під час тимчасової окупації — на загальному дворі. Після визволення села відразу призвали до армії. Коли ми прибули на передову наприкінці січня 1944 року, там було пекло Корсунь-Шевченківської битви, — пригадує колишній солдат. — Німці намагалися вирватися з оточення, а наші війська знищували їх. Чимало нас, щойно мобілізованих, були ще у своєму одязі, бо військової форми не вистачало, а зірки на шапки ми вирізали з консервних банок. Німці не знали, що чинити далі. Ми гнали їх аж до Дністра.
Наш 160-й гвардійський полк 310-ї гвардійської дивізії перебував у Молдавії. Тоді я воював у другій роті протитанкових рушниць автоматником.
Не забути мені, як за річкою Дністер ми потрапили в оточення. Не було ні води, ні їжі. Перед нашою ротою була криниця, але напитися води ми не могли, бо за нею окопалися німці. Я попросив товариша, щоб він тримав на мушці криницю, а сам з автоматом поповз до неї. Доліз до кам’яних цямрин, причепив казанок до журавля, потихеньку витяг води і припав до неї. У цю мить гітлерівці помітили мене і почали стріляти. Та, слава Богу, не влучили.
Я приніс воду і всі потроху напилися. Того ж дня десь по обіді з’явилися два німецьких бронетранспортери з піхотою. Вони прагнули повернути втрачені позиції. Підпустивши їх поближче, ми відкрили вогонь. Німці поскакували з бронетранспортерів і відкрили вогонь у відповідь... З мізерним запасом патронів ми протрималися до ночі й непомітно вийшли з оточення.
— Зрозуміло, що бойових епізодів, складних ситуацій у вашому фронтовому житті було чимало. А які найбільше пам’ятаються?
— У квітні 1944-го рота штрафників утримувала невеликий клаптик відбитої території. Це було в Молдавії. Позаду нас — річка Реут. Німці вели оскаженілий вогонь. Нашим взводом командував старший сержант Галкін. У нього була дружина і чотирирічний синок. Вже був наказ послати Галкіна в офіцерське училище. Про це він повідомив дружині на Полтавщину, щоб вона не писала листів, бо він заїде додому. Та ось нас посилають на підмогу штрафникам. Командир наказав нам пересуватися короткими перебіжками.
На нашому шляху трапився німецький снайпер і знищував бійців одного за одним. Не обійшла ворожа куля і нашого юного командира. Він пробіг метрів 25 і впав, лише встиг сказати своєму земляку: «Прощай, Литвішко!»
Єфрейтор Литвішко взяв команду на себе. Ми добралися майже до самого бруствера траншеї. І тут заревли міномети, полетіли гранати. Удень настала ніч, дим забивав дихання... А далі я неначе провалився в безодню. Серед ночі підповз до мене зв’язківець і сповістив: будемо відходити…
А перед цим поранений штрафник помітив снайпера і з гвинтівки прицільним пострілом убив його.
Зв’язківець ще сказав, що нас залишилось у групі всього семеро і стільки ж штрафників. Ми підповзли до Галкіна і забрали його. Принесли в ту хатину, звідки ранком пішли на завдання. Викопали яму, обгорнули тіло шинеллю і, прощаючись із сльозами на очах, поховали командира.
Після лікування у госпіталі Григорій Федорович Безпалий брав участь у бойових діях у складі 2-го і 1-го Українських фронтів, зокрема за місто Дрезден, а завершив ветеран свій бойовий шлях у Празі.
Після демобілізації одружився і 40 років віддав Кам’янському машинобудівному заводу, працюючи токарем п’ятого розряду в інструментальному цеху. Нині Григорій Федорович — бажаний гість у школах Кам’янки і всього району.
Ми в Google+