Кандидат історичних наук
Володимир В’ЯТРОВИЧ

Замовчування інформації про Голодомор, фальсифікації та перекручування правди — все це супроводжує трагедію українського народу вже майже 80 років. Як могло статися, що факти масового вимирання європейського народу в мирний час через голод не поширилися світом і не викликали обурення політиків та впливових осіб інших держав? Чому й досі навколо цієї теми стільки ламається списів? Про все це ми спілкуємося з кандидатом історичних наук Володимиром В’ЯТРОВИЧЕМ.

— У 1930-ті роки всі радянські газети обслуговували владу, і сподіватися на те, що в них з’явиться правдива інформація про події в Україні, було б наївно. Але не вкладається в голові, як могли таке приховати від усього світу, від сусідніх держав?

— Інформаційна блокада була одним з інструментів реалізації Голодомору і геноциду в Україні. Справді, в СРСР преса займалася пропагандою режиму. І все ж таки загроза витоку інформації існувала. Так розголос голоду 1921—1923 років врятував багатьом українцям життя саме завдяки міжнародній допомозі. Тепер військова облога територій мала на меті не дати вирватися із голодоморного гетто ні людям, ні інформації.

Мовчання було потрібне, бо в той час Радянський Союз встановлював дипломатичні відносини з країнами, які до того часу його не визнавали. США, долаючи на початку 1930-х років надзвичайну економічну кризу, отримав від СРСР дешеву українську пшеницю і реалізував велику кількість промислового устаткування для індустріалізації. Через власну вигоду ніхто не хотів чути про мільйони смертей від голоду.

Лише один лідер — Адольф Гітлер — заговорив про голод в Україні. Він використав цю тему у політичній боротьбі з німецькими комуністами. Жахливий аргумент остаточно переконав бюргерів, які проголосували за його партію і надали вождю надзвичайні повноваження. До чого це призвело — відомо.

—  І все ж таки — невже не знайшлося «чесного шпіона» чи порядного журналіста, який би поінформував світ про зворотний бік комуністичних перемог?

— Були журналісти, які ризикували своїм життям задля отримання інформації. У 1932 році з’явилися публікації британців Гарета Джонса з «Таймс» та Малкольма Маггероджа з «Гардіан», які на свій страх і ризик здійснили подорож українськими селами і розповіли про жахливі сцени побаченого голоду. У відповідь СРСР завдав серйозного інформаційного удару, використавши для цього відомого журналіста з «Нью-Йорк Таймс», лауреата Пулітцерівської премії Вольтера Дюранті. Він неодноразово був у СРСР, зізнавався у приватних розмовах, що знав про голод, але тоді заперечив його. У своїй публікації він назвав дописи колег черговою «страшилкою», яка начебто була запущена через дипломатичний скандал. Перекоси в управлінні сільським господарством, писав він, справді були і чиновники за це понесли відповідне покарання. Сталінське «В СССР голода нєт!» з вуст Дюранті прозвучало переконливо для західних політиків.

Радянські органи безпеки пильно стежили і за дипломатами, що працювали в СРСР, цікавилися ситуацією в Україні і могли передати інформацію. Спеціально організовувався «злив» потрібних повідомлень. Так, у серпні 1933 року було організовано візит в Україну прем’єра Франції Едуарда Ерріо. Послідовники Потьомкіна працювали не покладаючи рук. За повідомленнями Одеського обласного відділу ГПУ, французьких політиків пильнували чекісти, які визначили їм маршрут та зустрічі із «щасливими» колгоспниками, які розповідали про своє сите життя. Розчуленим гостям селяни подарували рушники і вишиванки, а чекісти у звітах констатували, що пан Ерріо висловив захоплення побаченим. Французькі журналісти відправили у редакції яскраві репортажі.

— Ви працювали в Галузевому державному архіві СБУ і знаєте, які документи в ньому зберігаються стосовно Голодомору…

— На жаль, далеко не все збереглося, бо злочин та масові жертви треба було приховати, тому документи знищувалися. Різке зменшення кількості населення зафіксував перепис 1937 року. Ці дані спершу засекретили, а згодом усю документацію просто знищили. Пізніше ліквідували й виконавців перепису, звинувативши в антирадянській діяльності. Сьогодні вціліли майже виключно секретні документи, бо це вважалося гарантією недоступності до них.

— Але викреслити з людської пам’яті відомості про те, що відбувалося в українських селах, неможливо. Хоча, зрозуміло, люди боялися згадувати страшне минуле…

— Чекісти жорстоко переслідували всіх свідків трагедії, особливо тих, хто намагався розказати правду про неї. Наприклад, колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув’язнення за лист, написаний Сталіну, в якому прагнув розкрити очі вождеві на страшні події в Україні. І його справа в архіві СБУ не єдина. Протягом 1930—1940-х років людей притягали до кримінальної відповідальності за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. Доказом антирадянської агітації вважали виявлену у жителя Батурина Миколи Боканя фотографію, датовану 3 квітня 1933 року, з промовистим підписом «300 днів без шматка хліба». Колишню вчительку Олександру Радченко у 1945 році заарештували за знайдений щоденник, який вона вела з 1926 року. На суді вона пояснювала, що хотіла залишити спогади дітям, які «не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм, що український народ пережив такі страхіття». Вирок — 10 років позбавлення волі.

— Зрозуміло, чому саме українці, які опинилися за межами СРСР після Другої світової війни, зберегли і першими оприлюднили інформацію про Голодомор в Україні.

— Так, емігранти могли не приховувати свої спогади, саме в діаспорі вперше вони були надруковані. На початку 1980-х років, коли інформація про великий голод набула критичної маси, стало можливим згадати 50-річчя трагедії українського народу на міжнародному рівні.

Однак і ці процеси відбувалися під пильним наглядом КДБ. Перші повідомлення про наміри діаспори вшанувати роковини жертв Голодомору надходять в Україну в 1982 році, далі звіти стають регулярними. Оскільки діаспора прагне залучити до своїх заходів провідних політиків своїх країн, то повідомлення кадебістів про підтримку українців з боку члена палати представників від штату Нью-Джерсі Дж.Флоріо та майбутнього прем’єра Канади Браяна Малруні надходять до керівництва Компартії України. У супровід — запевнення, що комітет протидіє заходам діаспори у вигляді «публікацій у ЗМІ, які викривають вигадки про штучний голод».

—  Утім, успіхи діаспори в оприлюдненні жахливої правди про трагедію українського народу беззаперечні — створено Комісію Конгресу США, яка досліджувала факти голоду в Україні, виходить книга історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи».

— Аби протистояти інформаційному наступу з-за кордону, в Україні створюється «антикомісія», яка мала спростувати «вигадки про штучний голод». Українське та союзне КДБ розпочинають операцію під назвою «Фарисеї». У звіті на ім’я Щербицького у березні 1987 року йдеться про критичну публікацію у «Нью-Йорк Таймс Бук ревю»  щодо книги Конквеста, яку називають тенденційною, побудованою на доказах, «нав’язаних українськими націоналістами». Але це дуже скромні успіхи спецпрацівників. А згодом ця операція взагалі провалилася під напором доказів конгресової комісії. Кадебістам тільки залишалося інформувати про результати, які підтвердили штучний характер голоду в Україні у 1932-33 роках. Наслідком цього стало згадування факту голоду у грудні 1987 року Щербицьким у доповіді до 70-річчя утворення УРСР. Наступного року в українській пресі почали з’являтися перші публікації про голод. Врешті Україна стала незалежною державою, і поширення інформації про Голодомор перестало переслідуватися.

— Однак не можна сказати, що все так безхмарно. От тільки останній факт неголосування Верховною Радою за включення до порядку денного постанови про 80-ті роковини Голодомору та демонстративне сидіння комуністів під час хвилини мовчання, оголошеної в залі, доводить, що далеко не однозначно сприймається ця інформація в суспільстві і сьогодні.

— Це відлуння впливу Росії і реабілітації там радянського минулого, скорочення доступів до архівів. Подібне ставлення сусідньої держави до питання Голодомору виникло ще у 2006 році, коли почалося активне міжнародне визнання його геноцидом українського народу. Тоді нею були включені всі інформаційні ресурси, аби протистояти розповсюдженню правди про Голодомор. Російське МЗС виступало із заявами і навіть розмістило на своєму сайті добірку документів, які мали заперечити масштаби голоду в Україні. У 2008 році Держдума прийняла заяву, в якій Голодомор названий таким, що «не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду». ЗМІ почали поширювати концепцію, яка розширює хронологічні (1929—1934) та географічні рамки голоду (Україна, Росія, Казахстан), аби розчинити розміри українського Глодомору у загальному контексті. Задля протиставлення цієї трагедії нашого народу трагедіям інших народів використовувалися давні історичні конфлікти українців з поляками та євреями, застосовувалися дрібні провокації на публічних заходах, присвячених Голодомору. Однак  досвід доводить, що вони спрацьовують там, де бракує знань. Щоб завадити цьому, оприлюднення правди про трагедію українського народу має бути постійною справою істориків і журналістів.

Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир В’ЯТРОВИЧ. Народився 7 червня 1977 року. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І.Франка. У 2004 році захистив дисертацію. Кандидат історичних наук. Працював директором, тепер — голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, член наглядової ради Національного музею «Тюрма на Лонцького». Працював директором Галузевого державного архіву СБУ у Києві, в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Нині працює в Національному університеті  «Києво-Могилянська академія».

Автор шести книжок з історії визвольного руху України. Лауреат премії імені Василя Стуса.

ДОВІДКА «УК»

1993 рік — Леонід Кравчук видав перший президентський Указ про державне відзначення 60-річчя Голодомору (вперше в офіційному документі вжито поняття Голодомор).

1998 рік — Леонід Кучма встановив офіційний День пам’яті жертв Голодомору — кожну четверту суботу листопада. 

2006 рік — Верховна Рада прийняла Закон про Голодомор, яким кваліфікувала його як геноцид.

Масштабна робота із міжнародного визнання Голодомору геноцидом увінчалася визнанням цього на державному рівні Австралією, Андоррою, Аргентиною, Бразилією, Ватиканом, Грузією, Еквадором, Естонією, Іспанією, Італією, Канадою, Колумбією, Латвією, Литвою, Мексикою, Парагваєм, Перу, Польщею, Словаччиною, США, Угорщиною, Чехією, Чилі.