Без його постаті однаковою мірою неможливо уявити нинішню українську літературу і вітчизняний політикум. Але Володимир Яворівський — насамперед блискучий прозаїк, пристрасний публіцист, віртуозний полеміст, переконливий оратор, який ніколи не заперечує протилежних думок, а лише шукає незаперечні аргументи, щоб спростувати неприйнятні для нього твердження. Сьогодні Володимир Яворівський — гість «УК».

— Володимире Олександровичу, коли ви остаточно усвідомили, що література — не єдине, чим займатиметеся, бо є ще й політика?

— Щиро кажучи, я не йшов у політику, радше вона ввірвалася в моє життя. Зрештою, не я перший і не я останній в долі України, яка не мала держави, але саме українські письменники були в перших лавах державотворців.

Саме вони були носіями давно вимріяної незалежної України. Тож коли наприкінці 1980-х поступово розтискувався компартійний тоталітарний кулак, то першими, хто повів рішучу боротьбу за незалежну Україну, були саме письменники.

Добре пам’ятаю день, коли працював у селянській дачній хатині на околиці Київської області, майже на Чернігівщині, пишучи роман «Друге пришестя» про останню любов Тараса Шевченка — молоду дівчину Ликеру. Аж тут прибігла жіночка із сільради і сказала, що телефонували з Києва і мене негайного просять туди приїхати. Як був у кирзових чоботях, так і рушив у дорогу.

То був кінець 1980-х — дуже бурхливий час, насамперед відкритої публіцистики. Мене вже знали як автора роману про чорнобильське лихо, книжку перекладали в інших країнах. Ледь не щомісяця мені надходили нові видання.

Як виявилося, мені запропонували балотуватися кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР. Я погодився і відносно легко переміг серед 12 інших кандидатів.

Потім були Установчий з’їзд Народного Руху України, вибори до українського парламенту. До речі, в його першому складі було 18 письменників. Найактивніші з них стали народними депутатами у першому скликанні.

— Наскільки легко чи складно поєднувати політику з літературою?

— Література занадто серйозна суперіндивідуальна річ, яка твориться в цілковитій тиші, на самоті, а політика радше колегіальна. Аби знову поринути у світ роману про вже згадувану Ликеру (до речі, й досі не закінченого), мені потрібно щонайменше кільканадцять днів. Я повинен пройнятися духом того часу, знову прочитати відповідні історичні документи. Тож завжди радів можливості усамітнитися десь на дачі, особливо в зимові місяці, коли ніхто і ніщо не відволікає від роботи. Але в час депутатства я не міг навіть уявити таку розкіш.

Розумію, що з цієї причини не написав багатьох книжок, можливо, переважили суєтні речі. Однак це не означає, що я не працював як письменник.

Ще за часів мого депутатства виношував задум повісті про надзвичайно сильну й цікаву постать у нашій історії — княгиню Ольгу. Вона зробила величезний внесок у становлення Київської Руси-України. Знайомлячись із документами, відкрив для себе сильну постать державниці — розумної, поміркованої, рішучої, якій можуть позаздрити і нинішні сильні чоловіки.

Є в мене й інші задуми — наприклад про братів Розумовських. Але поки що це залишається на рівні планів.

Раніше інколи думав: а чи не хряснути політичними дверима, засісти за письмовий стіл, написати те, що виношую багато літ? Бо, як бачите, політика не здатна давати якісь зримі результати — на відміну від літератури: там усе, що написав, хоч якось та прислужиться громаді.

Я інколи сам собі нагадую отого віслюка, якому на дишлі начепили віхоть сіна і він постійно дотягується до нього, тягнучи свого вічного воза. Тож і справді: література і політика не сумісні, однак я мирю їх між собою.

— Наскільки нині вільніше працюється за письменницьким столом? Чи політика все одно не відпускає?

— Ясна річ, нині здебільшого я власник свого часу. Тому повернувся в давно напрацьовану творчу систему романіста. Маю на увазі можливість зосередження, консолідацію настрою. У новій роботі багато «живих» людей, здатних чинити самочинні дії. За всіма треба стежити. Історичний роман охоплює ціле тисячоліття українського буття: від княгині Ольги до Мазепи і аж до Майдану гідності й війни.

Працюючи нардепом, я ніколи не наважився б на такий масштаб. Одначе в такий трагічний для України час заховатися у письменницькому кабінеті — для мене це було б зрадою. Як-не-як, а 25 років я віддав великій політиці: боротьбі за проголошення Незалежності, формуванню нового українського законодавства, стабільної свободи слова, прищеплення патріотизму нашим громадянам.

Тому відновив тричі заборонену авторську програму «20 хвилин з Володимиром Яворівським» на Національному радіо, беру участь у дискусіях на різних телеканалах, у громадському житті. Але більшість часу нині — письменницький.

Завершую стереороман «У мене вечеряв Ісус» і візьмуся за мій великий борг — роман про Шевченка. Якщо не… повернуся до Верховної Ради. І якщо буде здоров’я.

— Ви багато років ведете радіопрограму «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Чи змінилися за цей час слухачі?

— Не колупатиму припічок. Авторській програмі, либонь, 14 років. Її рейтинг у певні періоди зашкалював. За тиждень, бувало, приходило до сотні листів — злих, добрих, антиукраїнських, патріотичних. Я намагався представляти весь спектр думок, азартно вступав у публічні дискусії з опонентами. Це подобалося людям і викликало велике роздратування в Кучми, а особливо — у його сатрапа Медведчука. Програму заборонили. За Ющенка її було відновлено. А коли я написав Президентові Ющенкові різкий відкритий лист, Балога заборонив її.

Потім я таки відновив її, але прийшов Янукович, його клерки, бо ж сам він був глухонімим, хоч клявся почути кожного. Тепер, після Майдану, я знову домігся ефіру.

Звичайно, суспільство стало іншим, я це відчуваю майже фізично. Однак листи надходять, хоч і менше. Комуністичний сегмент уже затихає, але посилюється злість на постмайданну владу.

Як один із лідерів Автомайдану не можу, не маю права лукавити. Зачитую і підтримую авторів таких листів. Тому не здивуюся, якщо мою авторську програму ще раз заборонять.

— У кількох передачах ви розповідали про книжку Павла Халебського «Україна — земля козаків», яку підготував сподвижник національного духу письменник Микола Рябий. Видрукувана ще вісім років тому маленьким накладом, вона ніяк не дочекається підтримки на рівні держави, щоб стати доступною для мільйонів українців.

— Я роблю свою справу. Переповідаю найцікавіші місця цієї унікальної праці сина сирійського православного митрополита, який вирішив відвідати і благословити православні країни Волощину, Україну, Московію. Взяв із собою свого 24-річного сина Павла, і той записував усі враження від тогочасної України, яку щойно Богдан здав Московії в Переяславі.

Однак цар Олексій ще не загнав у її душу свої пазурі, вона ще була сама собою. Павло відвідав мої рідні краї (південне Поділля, навіть те село, куди переїхали мої батьки з маленького хутора Теклівки, де я ходив до школи, — М’ясківку). Це, до речі, і мала батьківщина Миколи Рябого, який віднайшов, переклав і видав цю унікальну книжку.

Нині в мене є змога розповісти про цю книжку 12 мільйонам українців. Роблю це із задоволенням. Микола Рябий довго ходив із простягнутою рукою між вінницьких бізнесменів. По гаманця потяглися одиниці. Дали копійки. Та допоміг наш земляк Микола Мельник — голова колгоспу, автор двох романів, народний депутат першого скликання. Його Липівка всього за шість кілометрів від моєї Теклівки.

Завдяки йому вийшло перше видання. А згодом із моєю передмовою книжку надрукували у видавництві «Ярославів вал». Домагатимуся, щоб «Україна — земля козаків» вийшла масовим накладом. Її треба ввести до шкільної програми. Головне, що вона прийшла в Україну. Вона з нами.

— Як часто навідуєтеся до рідного села на Вінниччині, де маєте батьківську хату?

— У цьому питанні в мене склалося ніби роздвоєння душі. Я народився на хуторі Теклівка. Маленьке колоритне сільце. Без церкви, без гонору. Був маленький колгосп, де моя мама працювала у ланці та дояркою. Поки тато воював під час Другої світової, мама Віра зліпила глиняну хату. Тато туди повернувся, я народився, пішов у перший клас. А навчання було — фантастика: одна кімната, один учитель — і всі чотири класи в цій кімнатині. Я потім часто жартував: не дивуйтеся моїй освіті, я в першому класі вивчав програму четвертого, а в третьому — грамоту та арифметику…

Батько мій був круглим сиротою, але мав чотири тодішніх класи — грамотій. Опанував бухгалтерські премудрості і його запросили у величезне село Городківку (вона ж колишня М’ясківка, яку відвідав Павло Халебський у XVII столітті) на посаду головного бухгалтера об’єднаного колгоспу. Тут минула друга частина мого дитинства і ранньої юності.

Тому на тривалий час Теклівка для мене забулася. У Городківці я відстраждав свою першу любов, проводив студентські канікули, тут під час збирання цукрових буряків загинув під гусеницями трактора, за кермом якого був п’яний тракторист, мій тато.

Але згодом ностальгія таки повернула мене у Теклівку. Я відкупив хатину, де народився. Провів газ у село, до кожної хати безкоштовно. Збудував церкву Київського патріархату, до якої, на жаль, ходять лише окремі люди. У сусідньому селі функціонує Московський патріархат. Ви розумієте глибину конфлікту. То більше, що в Теклівці мешкає 47 осіб. Намагаюся на кожні поминальні дні побувати на кладовищі і в Городківці, і в Теклівці. Люблю переночувати у тій самотній хатині, де народився.

— Чи гурман ви у повсякденні? Яким стравам національної кухні віддаєте перевагу?

— Моя дружина відповіла б на це запитання так: «Йому хоч що дай їсти — з’їсть і подякує». Згадую їжу мого дитинства: мамин холодець (у нас кажуть «гижки») без жирної плівки зверху, мамалига (можна «кулеша») з кукурудзяного борошна, знаменита городківська домашня ковбаса.

— Поділіться власним рецептом приготування улюбленої страви.

— Вмію варити запахущу каву в турці. У письменницькому будинку на вулиці Олеся Гончара до мене приходили її пити гурмани.

Друзі знають мою калганівку та горобинівку, які я готую багато років і частую ближніх. Люблю і вмію варити архієрейську юшку з кількох видів риби. Багато таємного у рецепті. Не провокуйте. Будете влітку в Києві — заїжджайте на дачу — почастую.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ. Народився 1942 року в селі Теклівка на Вінниччині. Закінчив Одеський державний університет. Працював у пресі. Народний депутат України шести скликань. Очолював оргкомітет із створення Народного Руху, Національну спілку письменників України, Комітет з Державної премії імені Т. Шевченка. Автор багатьох книжок художньої прози, публіцистики. Лауреат Шевченківської премії.