Державної відзнаки «Золоте серце» за вагомий особистий внесок у надання волонтерської допомоги та розвиток волонтерського руху удостоїлася директорка доброчинної організації «Благодійний фонд «Логістичний центр допомоги бійцям АТО/ООС» із Тернополя Христина ФЕЦІЦА. Днями її ім’я з’явилося й серед лауреатів конкурсу «Людина року Тернопільщини».

Із 2014-го вона в лавах волонтерів. Донедавна пані Христина працювала у відділі Міністерства у справах ветеранів у Тернопільській області, тож на фронт могла їздити хіба у вихідні. Але понад місяць тому звільнилася.

Пішов на фронт її керівник Микола Казюк. Війна вносить корективи в долі патріотичних людей, і вони роблять єдиний для себе вибір.

Коли зустрілася із Христиною, вона лише другий день була в Тернополі після чергової поїздки на фронт, але вже збиралася знову в дорогу. Подумалося: яке свідоме й патріотичне покоління виросло за роки відновлення державної незалежності України! І воно нині рятує рідну країну від ординської навали.

— Христино, коли домовлялася з вами про цю зустріч, ви сказали, що живете волонтерством, поїздками до наших захисників. Хто чи що спонукало вас стати на цей нелегкий шлях і не сходити з нього вже дев’ятий рік?

— Ще з дитинства прагнула комусь допомогти, когось підтримати, якщо була нагода. Так мене виховували бабуся та мамуся, тож волонтерство, напевне, було в мені та жило зі мною. У Тернополі вже давно проводять акцію «Миколай про тебе не забуде», і я завжди до неї долучалася. Як помічниця святого Миколая розвозила подарунки дітям-сиротам і дітям з особливими потребами.

Долучалася до волонтерства й під час двох Майданів — помаранчевого та Революції Гідності. Коли ж почалася війна, стала допомагати нашим бійцям. Спочатку сама, а в липні 2014-го разом з іншими волонтерами організували логістичний центр допомоги бійцям АТО й уже працювали командою. Згодом з різних причин дехто відійшов від цієї справи. Я ж продовжувала волонтерити.

— І не припиняли до широкомасштабного вторгнення росії в Україну?

— Жодного дня! Коли команда розпалася й довелося віддати орендоване нею приміщення, я залишилася без складу. Усе зібране для бійців тримала у волонтерському бусі, яким, до слова, їжджу на передову. Не збираю великих партій для бійців, а працюю на конкретні потреби військових. І ця допомога під час війни змінювалася. Якщо 2014-го потрібно було все: від продуктів, шкарпеток, білизни, одягу до транспорту, засобів спостереження, — то з 2020-го до 24 лютого 2022 року військові потребували квадрокоптерів, снайперського обладнання, спецзасобів для розвідки. Тобто це вже цілком інші запити та прохання наших захисників і відповідно зовсім інший рівень волонтерства. Після 24 лютого наша армія зросла, й ми наче повернулися у 2014 рік: військовим знову потрібні були продукти, засоби гігієни, одяг, амуніція. Тепер вийшли вже на рівень, який був до широкомасштабного вторгнення: потрібні автомобілі, дрони, прилади нічного бачення тощо

—Чому для вас принципово допомогу бійцям на передову доправляти самій, до того ж керуючи автомобілем?

— Для мене дуже важлива безпека людей, які їздять разом зі мною, я відповідаю за них. Бувало, й на мене за це дуже ображалися, що залишала хлопців на базі, а сама їхала, скажімо, в Авдіївку чи Мар’їнку, де було небезпечно. Зрештою, люблю їздити, за кермом мені звично та комфортно. Хоч нещодавня поїздка була дуже важкою через складні погодні умови. Того дня було все: і сонечко, і туман, і крижаний дощ, і ожеледиця, й аварії на дорозі. І якщо шлях зазвичай долаю за 12—13 годин, то цього разу їхала майже15.

— І нікому було вас підмінити?

— Було. І пропонували. Але я відповідальна за цих людей. І мені було спокійніше, коли сама вела машину.

— Ви себе не бережете: десь читала, що вам стало зле на заправці.

— Так, було, мені стало погано. Затерпли руки, ноги, шия, голова. Упали, як кажуть, усі показники. Медики прокапали мене, а наступного дня я знову їхала до наших хлопців. На щастя, все обійшлося. Хоч проблеми зі спиною вже маю. Проте не збираюся відмовлятися від цих поїздок. Хлопцям на передовій ще важче, але вони тримаються й мене надихають.

— Як вирішуєте, куди везти допомогу? Підтримуєте бійців-краян чи маєте якісь підопічні військові частини?

— Своє волонтерство організувала так: коли військові частини заходили на «нулі», я допомагала тим, з якими товаришую, забезпечувала їх. Коли ж вони виходили, то дорогі прилади повертали, щоб вони знову потрапляли на лінію вогню до інших наших захисників.

Чому я не прихильниця того, щоб допомагати лише своїм, тернопільцям? Серед наших захисників багато вихідців з Донеччини, Луганщини, Криму, Херсонщини, Миколаївщини, Харківщини — тимчасово окупованих територій або країв, де волонтерство не таке активне та популярне, як у нас. Хтось же їм повинен допомагати! Вони наші оборонці, захищають не лише свою територію, а й усіх нас, усю Україну. У мене немає поділу на наших та не наших. Допомагаю тим, хто на передових позиціях, незалежно від того, звідки вони.

Тепер на фронті дуже багато хлопців, які служили у 2014—2016 роках і з якими в   мене дружні стосунки. Вони телефонують чи пишуть: «Христю, потрібен квадрокоптер чи машина». Їхня потрапила під обстріл, і від неї нічого не залишилося.

— Тобто це люди, яких ви знаєте і які знають вас?

— Так. Хоч багатьох із них уже немає. Війна нині дуже агресивна, непередбачувана, болюча й важка. Допомагаю тим, хто воює в найгарячіших точках. І шаную пам’ять про тих, кого втратила. Звертаються й тернопільські волонтери, питають, чи не змогла б допомогти комусь конкретно. Але збирати кошти на все не встигаю. Я не фонд «Повернись живим», не фонд Сергія Притули. Це мегафонди, які збирають величезні кошти. У мене, звісно, таких грошей немає,  але намагаюся розв’язувати ті чи інші проблеми військових.

Однак усім допомогти неможливо. Якщо квадрокоптер коштує від 84000 до 100 000 гривень, це в кращому разі, то їх треба десь взяти. Якщо вартість генератора— 50—70 тисяч гривень, їх теж треба знайти. Інколи люди ображаються, мовляв, чому не хочеш нас підтримати? Та тому, що ніде взяти стільки грошей, щоб усім допомогти.

Христина Феціца передає українським воїнам радіостанції Motorola 4401e та Mavic 3 FlyMoreCombo. Фото з особистого архіву Христини ФЕЦІЦИ

— Як далеко ви заїжджаєте на позиції та наскільки наближаєтеся до «нуля»?

— До повномасштабної війни завжди намагалася побувати на «нулі», поспілкуватися з бійцями, почути від них самих про їхні потреби. Якщо не вдавалося відвідати їх в окопах і бліндажах, то складалося враження, ніби й на фронті не була. Нині позиції не завжди в окопах. Настільки все швидко рухається, що бійці й окопатися не завжди встигають. Наскільки можна бути ближче до «нуля», я завжди приїду.

— Як ставитеся до того, що люди інколи нарікають на волонтерів: невідомо куди кошти пішли, не те купили, не туди віддали?

— Завжди кажу: якщо хочете допомогти, обирайте волонтерів з доброю репутацією, які нікуди не зникли з 2014-го, які звітують, куди витрачають кошти. Якщо не довіряєте волонтерам, а маєте змогу допомогти, підтримайте рідних, які воюють, або їхніх матерів, дітей, дружин. Поцікавтеся, яка допомога їм потрібна, подякуйте за подвиг захисників.

— Вас не ображає, що доводиться звітувати, куди й на що витратили зібрані кошти?

— Аж ніяк. Інколи незручно від того, що доводиться просити бійців: «Станьте, будь ласка, до фотографії, бо це треба для звіту». Мені це не подобається, але мушу це робити, бо по-іншому не можна. Дуже вдячна величезній кількості людей, які долучаються до наших волонтерських проєктів. Є організації та патріотичні люди, які ніколи не відмовляють, а завжди допомагають.

— Як рідні ставляться до такої вашої активності?

— Коли в дорозі, мамуся не спить ночами, хвилюється, постійно дивиться, чи я виходила в інтернет. Щоразу, коли збираюся в поїздку, вона та моя сестричка готують випічку чи канапки на дорогу для всіх, хто їде зі мною. Коли на початку широкомасштабного вторгнення рашистів на нашу землю ми везли на передову 11 машин і нас було 11 водіїв, матуся та сестра підготували велику валізку канапок, поклали каву, солодке. Чоловік мене супроводжує, тож знає, де я. Він дуже допомагає мені: замовляє все необхідне. Звичайно, рідним хотілося б, щоб я більше уваги приділяла їм. Особливо тепер, під час великої війни, коли мене вдома майже немає. Хлопці на фронті не раз запитують, як там у Тернополі. Кажу, не знаю, бо майже там не буваю.

— Ви тернополянка?

— Ні, з Горішньої Вигнанки Чортківського району. Навчалася в Чорткові у школі, потім — у гімназії «Рідна школа» імені Маркіяна Шашкевича. Водночас відвідувала музичну та спортивну школи. Потім був юридичний інститут, на той час Тернопільського національного економічного університету (тепер Західноукраїнського національного університету). 2021 року закінчила дворічну військову кафедру на базі юридичного інституту Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тобто я за фахом військова психолог, молодший лейтенант.

— Чи можете себе відгородити від стресів, адже навколо стільки болю?

— Якби ж то! Тепер іншого, крім турботи про захисників, у мене немає, а з 2014 року життя взагалі немає ніякого. Мене почасти дратують люди, які до всього байдужі. Для них ніби й війни немає. Наші захисники воюють заради нас, щоб у нас були мир і спокій. Але й ми повинні розуміти, якою ціною й завдяки кому маємо той спокій тут. Майже щодня — похорони Героя, а то й кількох. Сиротіють їхні матері, діти, дружини. Як їм жити з тим болем, якого час не лікує? Ці люди щодня приходять на кладовища, приносять на могили квіти, зрошують їх сльозами та згадують, згадують, яких добрих синів вони мали…

Я колись завжди ходила на похорони, а тепер емоційно не витримую. Стільки друзів уже в могилах… Коли в цьому не живеш, воно десь далеко від тебе. Воно є, знаєш про це, але воно тебе особисто не зачіпає, тому й не болить. Коли ж у тому щодня, то дуже важко. Маємо зараз просто пам’ятати про загиблих наших захисників, вшановувати їхню пам’ять, молитися за янголів, які вже на небі, та просити Бога, щоб беріг тих, хто на землі. Аби та нечисть нарешті забралася з нашої землі, щоб Господь дав нашим хлопцям силу вигнати зло з України. То справді зло, яке завдає нам стільки болю і страждань.

Вірю: ми неодмінно переможемо. На перемогу налаштовані наші Збройні сили, вся волонтерська спільнота, весь народ український. Наша Перемога — лише питання часу та ціни. Дуже хочеться, щоб вона була якомога меншою.

Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Христина ФЕЦІЦА. Народилася 20 травня 1984 року в селі Горішня Вигнанка Чортківського району на Тернопільщині. 2006-го закінчила юридичний інститут Тернопільського національного економічного університету (нині Західноукраїнський національний університет), а 2021-го — дворічну військову кафедру на базі юридичного інституту Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Молодший лейтенант. Директорка доброчинної організації «Благодійний фонд «Логістичний центр допомоги бійцям АТО/ООС», м. Тернопіль.