340 РОКІВ ЗАГИБЕЛІ МАКАРІЯ ОВРУЦЬКОГО (КАНІВСЬКОГО)

ДУХОВНІСТЬ. Вихованим на розповідях російських істориків про розорення татаро-монголами православних храмів, нам важко повірити, що Чингісхан заборонив принижувати віру інших народів та руйнувати і грабувати чужинські храми. Однак у Київській Русі церкви традиційно були ще й фортецями, у яких ховалися люди, а воїни-захисники стріляли в нападників із вікон-бійниць культових споруд. Саме це призводило до зняття табу на штурм храмів, хоча величезна кількість стародавніх церков, які збереглись у колишніх столицях руських князівств, засвідчує, що татаро-монголи шанували чужі святині.

Зовсім інакше поводився 1169 року в захопленому ним Києві православний князь Андрій Боголюбський, викрадена яким у киян-русичів ікона Вишгородської Богоматері нині відома світові під назвою «Владімірської». За розповідями очевидців, загарбники «обдирали церкви від ікон, книг, риз, забирали дзвони, а храми палили, християн убивали». Літописи засвідчують, що навіть вояки Батия не так затято нищили Київ, як перший володар Московії.

Для татар, які після зникнення Золотої орди прийняли іслам, терпимість до чужої віри вже перестала бути законом. Саме від їхніх рук у 1678 році загинув настоятель канівської обителі Макарій. Він народився у древньому місті Овручі на сучасній Житомирщині. Життєпис преподобного мученика засвідчує, що очолюваний ним у рідному місті монастир не посміли розорити навіть татари, проте це зробили брати по християнській вірі — католики і уніати.

Після цього Макарій став настоятелем у Каневі, де татари, які прийшли допомагати Юрку Хмельницькому від’єднати Україну від Росії, вже не пощадили Макарія, вимагаючи від нього золото й інші багатства, нібито сховані у храмі. «Мої скарби на небі, бо на землі не збирав, не ховав я нічого», — відповів катам архімандрит.

Фактично Макарія вбили не за віру, а через банальну жадобу, не повіривши, що у канівському храмі немає ні золота, ні срібла. Не інакше як бусурманам не вкладалося у голові, що православні священики справді здатні служити Богу, а не жити у розкоші, як нинішні ієрархи церкви з їхніми престижними автомобілями, не особливо переймаючись бідами довіреної святим отцям пастви.

Прикро, що слова Макарія Овруцького про багатства на небі, а не на землі, так і не стали застереженням для церкви, яка періодично спокутує гріх користолюбства

Уже в часи войовничого атеїзму більшовики наслідували приклад татар, грабуючи і «вибиваючи» (у прямому значенні слова), як рекетири, попівські і церковні скарби. До речі, зразком для ленінців у цій злочинній справі стала прославлена у Росії імператриця Катерина ІІ: проведена нею 1764 року секуляризаційна реформа була банальним відбиранням церковного майна та переведенням священнослужителів у ранг чиновників у рясах.

На відміну від татар, які буквально за сто років перед цим відрубали Макарію голову і пограбували канівську обитель, «богобоязлива» і «христолюбива» блудниця і вбивця власного чоловіка діяла значно жорстокіше. Це за її наказом живцем замурували у казематі фортеці митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), який протестував проти секуляризації. Причому проведеної не в інтересах держави, а для оплати хтивих забаганок Катерини ІІ, яка подарувала Святогірську лавру з усіма її землями і багатствами коханцю Григорієві Потьомкіну.

На відміну від преподобномученика Макарія, канонізованого ще 1688 року, священномученика Арсенія Московська церква проголосила святим аж у 2000 році. Хоча чи не єдина відмінність між ними — першого вбили татари, а другого замучила імператриця Росії.

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЖУКА

Не місто красить людину…

КУЛЬТУРА. Тим, хто звик нарікати на провінційність своїх міст, варто нагадати приклад Чернігова, який на початку минулого століття став одним із культурних центрів України. Велика заслуга у цьому живописця-модерніста і творця поетичних сонетів Михайла Жука, під впливом якого формувався талант Павла Тичини.

 Творчість Михайла Жука ще належить відкрити українцям і світу

Найвідомішою роботою Михайла Жука стало легендарне панно «Чорне і біле», на якому художник зобразив молодого Павла Тичину із сопілкою

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СИЗОНЕНКА

Чесність письменникафронтовика

ПОСТАТЬ. По-різному можна ставитися до комуністичних переконань лауреата премії ім. Шевченка письменника-фронтовика Олександра Сизоненка. Однак беззаперечний факт, що він — один із найчесніших у зображенні того, що йому довелося пережити.

На відміну від просякнутих офіціозом спогадів учасників війни і заідеологізованих праць істориків, Олександр Сизоненко розповідає про побачене із шокуючою відвертістю. Розстріли німецьких солдатів, взятих у полон із фауст-патроном у руках, і «зачистка» струменем вогнемета від усього живого берлінських квартир — це правда, за яку вже у часи перебудови письменника погрожували вигнати з партії. Українці, спішно мобілізовані на визволених територіях і фактично відправлені на загибель без жодної підготовки, — це правда, яку донині заперечують сталіністи.

Поранені червоноармійці, кинуті напризволяще санітарами, і тисячі безіменних убитих, гамузом похованих у братських могилах, — це реалії не гірких років відступу, а переможних боїв у Берліні, які наочно продемонстрували ставлення радянських воєначальників до своїх солдатів. Це правда, яку треба знати, щоб нині не дивуватися, чому вже не сталіністи, а їхні спадкоємці-путінці готові вщерть заповнити «гарматним м’ясом» Сирію і Донбас заради примарних цілей «руского міра».

370 РОКІВ ПЕРЕМОГИ КОЗАКІВ ПІД ПИЛЯВЦЯМИ

Російська історія війни Хмельницького

ПОГЛЯД. Ми вже звикли гучно відзначати криваву поразку козацького війська під Берестечком, яка була лише прикрим епізодом Національно-визвольної війни 1648—1657 років. Натомість далеко не кожен українець зможе хоч щось розповісти про перемоги козаків під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Всі вони здобуті 1648 року, коли лише спалахнуло всенародне повстання проти шляхетського визиску і національного гноблення українців. Та якщо поразку поляків у першій із названих битв ще можна пояснити самовпевненістю їхніх полководців, які збиралися «розігнати хлопів канчуками», то під Пилявцями обидві сторони протистояння вже чітко усвідомлювали силу один одного.

До речі, навіть після розгрому козаків під Берестечком у 1651-му вже наступного року Хмельницький отримав сатисфакцію під Батогом, де полякам знову довелося панічно втікати від українців. Однак не гучні перемоги 1648 року, в результаті яких уся Наддніпрянщина стала вільною, і не успіх козаків під Зборовом (1649) і Батогом (1652), а погром під Берестечком вперше урочисто відзначили ще 1914 року.

Царська Росія, де українська мова і пам’ятники Шевченкові були під забороною, не пошкодувала коштів для спорудження величного меморіального комплексу на полі Берестецької битви, який, на відміну від аналогічного на полі Полтавської битви, мав нагадувати не про перемогу, а про поразку. Тим самим на 260-ту річницю Переяславської ради зраджених і пригноблених «молодших братів» спробували переконати, що саме «старший брат» — Московія є рятівником невдахи Хмельницького і України від шляхтичів-переможців.

Насправді чи не єдиним недоліком трудолюбивих і мужніх українців є їхня доброта, неконфліктність та прагнення до порозуміння і розумного компромісу. Згадаймо, що після перемоги під Пилявцями для козацького війська була відкрита дорога на Варшаву, з якої вже почали втікати родини магнатів. Та замість того щоб остаточно добити Річ Посполиту, старшинська рада у листопаді 1648 року постановила припинити війну та присягнути на вірність новому королю Польщі Яну ІІ Казимиру. Відповіддю на руку дружби, простягнуту недавньому ворогові, який збиткувався над українцями на їхній власній землі, стала нова війна.

Давні перемоги — не стільки привід для гордощів за славне минуле, скільки стимул до нових звершень і застереження від повторення колись зроблених помилок

Історія повторилася уже після смерті Хмельницького, коли, переконавшись у підступності і підлості Московії, гетьман Іван Виговський 1658 року уклав із поляками Гадяцький трактат. Згідно з його положеннями, Гетьманщина-Україна ставала такою самою частиною Речі Посполитої, як Велике Князівство Литовське — із визначенням кордонів та гарантіями свобод, до яких українці внесли захист православної віри і вільне користування рідною мовою. Однак польський Сейм вирішив, що те, що вільно литовському панові, не дозволено українському старшині-козаку. В результаті Гадяцький трактат під час ратифікації урізали так, що Польща знову втратила Україну, а разом із нею — власну незалежність на кілька віків.

Найстрашніше, що росіяни із шулерською спритністю переписали історію. Із неї зникли згадки про українсько-російські війни та польсько-українську військову співпрацю, завдяки якій наші союзні війська стояли у Кремлі, а Сагайдачний диктував свою волю московитам. Натомість написано гори псевдонаукової літератури, яка переконує, що Національно-визвольна війна 1648—1657 років була не за волю українців і України, а задля «воссоєдінєнія» із убогою і підступною Московією, до якої козацька держава могла лише «приєднатися», а не «возз’єднатись».

Парадоксальним чином татари, які були союзниками Хмельницького у війні проти поляків, у російській інтерпретації стали не меншими ворогами українців, ніж ляхи. На ділі навіть звичні нам «осавул», «шаровари», «булава», «бунчук», «курінь» тощо — суто татарські слова, а справжній козак-січовик вільно володів мовою кримчаків. Причому не лише для того, щоб успішно воювати з ними, бо чумацькі валки віками возили сіль в Україну аж ніяк не із ворожої сторони, якою нібито завжди були татарські землі. Натомість для спілкування з московитами Хмельницький вимушений був тримати перекладачів-драгоманів, бо горду Росію сучасної російської мови лише згодом навчили книжні люди з Києва.

Та ми донині дивимося на минуле чужими очима, вже звично не помічаючи цього. Саме через це поразка під Берестечком для нас важливіша, ніж перемога під Пилявцями, а російський «брат» рідніший, ніж поляки і кримські татари, які нічим не гірші і не кращі, ніж сусіди з Московщини.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)