Ірина Малюк переїхала до Рівного з Миколаєва на початку березня. А вже у квітні почала виконувати обов’язки головного бухгалтера контори матеріально-технічного постачання облспоживспілки. Вона успішно завершила звітну кампанію за перший квартал.
«Дозвольте, я поговорю з головою ОСББ, бо щойно наш будинок у Миколаєві знов обстріляли касетними снарядами», — так розпочалася наша зустріч на її робочому місці.
За кілька хвилин Ірина розповіла, що цього разу в її квартирі на першому поверсі вибило балконні рами. Вікна, каже, постраждали значно раніше, тож їх затягнули плівкою, яку надає влада.
Суднобудівний Миколаїв став живою раною на тілі України, з нього і його жителів окупанти знущаються постійно — починаючи від висадження десанту в самісінькому центрі міста в перші дні війни.
Живуть на півночі, а душею на півдні
«У Миколаєві ми мешкаємо в Інгулецькому районі, це дорогою на Херсон. А саме звідти ворог здійснював і тепер здійснює нальоти. Ми по 12 годин сиділи в не пристосованому під сховище підвалі будинку. Було надзвичайно холодно — діти тоді дуже похворіли. Працювала я бухгалтером на приватному виробництві, яке, зрозуміло, через війну роботу припинило. Потім дізналася, що заміновано мости через Інгул та Південний Буг. Тоді й вирішили власною машиною поїхали до Рівного: тут живуть брат і сестра чоловіка. Було це на початку березня. Із житлом нам, вважайте, пощастило, бо живемо у двокімнатній квартирі, як королі. Приїхали всією сім’єю, із чоловіком та двома дітьми, ще й двох бабусь із собою взяли.
Перший тиждень я провела на заспокійливих. За звичкою, більш як годину спати не могла. Хоч жодних вибухів тут не було, хіба тривоги лунали час від часу. Повірте, це, так би мовити, легкий шок порівняно з тим, що коїться в Миколаєві. Місто давно без води: вона до нас надходила з Херсонщини, тому… Самі розумієте. Її возять діжками, люди шикуються в черги і потрапляють під обстріли», — досконалою українською розповідає Ірина. Видно, що її душа там, але вона усвідомлює, що треба жити далі, думати про майбутнє дітей.
Не наважуюся одразу запитати про роботу, адже дах над головою й елементарне виживання важливіше. Вона ж розповідає про надзвичайну стійкість та мужність миколаївських комунальників, які просто-таки під обстрілами одразу ж відновлюють газо- та електропостачання, інтернет. І так відбувається щодня. Уявляєте? А ще захоплюється головою свого ОСББ — чоловіком, у якого нема ноги і він нікуди не поїхав.
«Він каже: «Якщо я поїду, хто відновлюватиме будинок після чергових обстрілів? Волонтери ж не знають, де перекрити вентиль, де ключі від даху». Уперше, коли пробило дах, дірки залатали. А сьогодні знову чотири величезні дірки. Латають. І ми їм безмежно вдячні. Усе буде гаразд, збережуть наш дім».
Коли Малюки пішли у ЦНАП реєструватися як внутрішньо переміщені особи, побачили, що поряд розташований міський центр зайнятості. Ірина одразу зазирнула туди. Прийняли люб’язно, до того ж, з’ясувалося, що переселенцями займається цілий відділ. І тут (сама такого не чекала) їй одразу запропонували можливість роботи на підприємстві споживчої кооперації: мали звідти відповідне офіційне звернення.
Приємний бонус від держави
«Ми поспілкувалися, і я одразу відчула, що це людина, яка потрібна нам тут і сьогодні. А коли вона сіла за комп’ютер і почала працювати у відповідних бухгалтерських програмах, сумнівів не залишилося. Отак ми й знайшли одна одну», — каже директор підприємства Надія Поліщук. І додає, що з початком війни головний бухгалтер, яка тут працювала, виїхала за кордон. А підшукати людину, яку не потрібно вчити, — нелегка справа. Ірина ж вдячна, що не побоялися взяти на роботу переселенку, бо, каже, ставлення до приїжджих неоднозначне. Хоч міряти всіх однією міркою таки не варто.
Одне слово, квартальну звітність організації новий бухгалтер надіслала в податкову онлайн, комп’ютеризувала навіть те, що досі робили вручну. Хоча ніхто їй не передавав справи й нічого не розтлумачував, як це зазвичай буває.
Ірина каже, що тепер вона навчилася радіти простим, але дуже важливим речам: що поряд уся родина, що можна заробити на шматок хліба, що світить сонце й починається новий день. До слова, заробіток уже має і старша донька-студентка: працює офіціанткою в одному з рівненських кафе.
Коли Ірина Малюк приступила до роботи, ще не знала, що через службу зайнятості держава компенсуватиме роботодавцям по 6500 гривень два місяці поспіль. Тобто на це не розраховували. Але раз так можна, подали відповідні документи. І ось-ось надійде компенсація для роботодавця. Отакий приємний бонус!
Та головне в тому, що керівник і бухгалтер уже стали, я б сказала, подругами.
«Надія Степанівна підвозить мене на роботу і з роботи, запропонувала нам усім одяг, адже ми тоді взяли його небагато. А в переддень Великодня подарувала великий кошик із паскою, крашанками, м’ясом, ковбасою. Принесла я це додому й кажу: «Маємо всі разом молитися за цю жінку, яка обдаровує нас добром. У неї справді велике серце».
Надія Поліщук із перших днів війни опікується ще однією сім’єю, яка переїхала в Рівне з Харкова і мешкає в гуртожитку. Привезла їм обігрівач, одяг, ліки для маленької дитини. Усе це на їхнє прохання надала така собі добра фея. І не поспішає розповідати про це багато: добро, каже, має бути скромним. І щирим.
ПРЯМА МОВА
Іван ТКАЧУК,
директор Рівненського обласного центру зайнятості:
— Для отримання компенсації витрат на оплату праці за працевлаштування внутрішньо переміщених осіб внаслідок проведення бойових дій до нас звернулося вже 104 роботодавці, зокрема 69 юридичних осіб (за працевлаштування 108 осіб з числа ВПО) та 35 фізичних осіб-підприємців (за працевлаштування 41 особи). Ухвалено 89 позитивних рішень за працевлаштованих 139 внутрішньо переміщених осіб. На 20 травня роботодавці регіону отримали компенсацію 58,5 тиячі грн. Очікуємо на надходження ще 873 тисяч. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 р. №331, державна фінансова допомога надається у розмірі 6500 гривень упродовж двох місяців з дати працевлатування внутрішньо переміщених осіб.
Ми в Google+