Слідуючи простій пораді – роби те, що вмієш і можеш – я намагаюся допомогти тим українцям, які опинилися у Брюсселі, тікаючи від війни. Тож перекладаю, збираю речі, розповідаю, де можна недорого підстригтися, купити взуття, розважити дітей, у чому полягають особливості бельгійської освітньої системи, транспорту, медицини і чи варто вчити французьку мову. Словом, ділюся тим життєвим досвідом, який здобула, працюючи чотири роки власним кореспондентом «УК» у Брюсселі.
Бельгійці відкривають двері своїх домівок і серця
Все почалося від випадку, коли у перші дні війни на заправці у Польщі до нас підійшов водій автобуса з німецькими номерами. Він пояснив, що їздить до центру біженців у Перемишлі, забирає звідти людей і розвозить їх до інших країн ЄС. У нього в автобусі єдина родина, якій треба у Бельгію, - мама з донькою, - і він, побачивши бельгійські номери нашого авто, вирішив поцікавитися, чи не підвеземо ми їх. Так ми познайомилися з Тетяною та її 11-річною дочкою Валерією з Чернігова (тут та далі імена змінені). Тетяна нічого не знала про Бельгію, не мала уявлення, де працюватиме і чи варто віддавати Валерію до школи, бо не розуміла, як жити далі і на що сподіватися, і не знаходила собі місця від переживання за чоловіка. За восьмигодинну подорож до маленького фламандського містечка на узбережжі Північного моря, де Тетяну з дочкою мала прихистити знайома її знайомих, я прочитала супутницям короткий курс лекцій з історії та сучасного життя Бельгії. На прощання ми обійнялися як рідні. Тетяна продовжує мені дзвонити, щоб порадитися і розповісти про свою адаптацію до бельгійських реалій.
Потім було прохання від знайомого викладача права одного з брюссельських вишів, який попросив мене допомогти з перекладом для української родини. Бо він порадився з дружиною та дітьми, і вони вирішили прийняти у своєму будинку родину з України. Родиною виявилася 45-річна Інна із Запоріжжя, її 17-річна племінниця Ольга та 15-річний син Дмитро.
Протягом години я перекладаю для Інни запитання пана Прево (так звати господаря будинку) про те, до якої школи вона хотіла б влаштувати сина та племінницю, що вони люблять їсти, якими видами спорту і хобі захоплюються, які книги люблять читати. Він також просить пояснити Інні, що коли вони з дітьми поїдуть на великодні канікули, то залишать їм гроші на дрібні покупки, бо фінансову допомогу, яку Бельгія має надавати біженцям з України, Інні ще не виплатили. Він також обіцяє їм знайти курси французької мови, заняття з карате для Дмитра, а дружина пана Прево Елізабет домовилася з власниками приватного спортклубу, де працює, про безкоштовні заняття з аквааеробіки для Інни. Вони також зв’язалися зі своїм сімейним лікарем і дантистом, які пообіцяли лікувати Інну і дітей безкоштовно до того часу, коли вони отримують державне медичне страхування. Пан Прево також просить Інну не турбуватися про реєстрацію, бо сам сходить разом з нею у реєстраційний центр, а потім до районної мерії і допоможе владнати всі бюрократичні питання. Я все це перекладаю, а про себе тихо радію за Інну, якій так пощастило з господарями.
Війна як шанс на життя в ЄС
За кілька днів знову приходжу у дім пана Прево і приношу одяг для Інни та її дітей, які вдалося зібрати, книги для дітей. Інна дякує і просить мене дізнатися, як можна влаштувати так, щоб її старший син, який, виявляється, працює і живе у Будапешті останні два роки, переїхав у Брюссель, як йому тут легалізувати свій статус, знайти житло і роботу. «Розумієте, він вже хотів повертатися цього року в Україну, але тут війна….». Я намагаюся не видавати своїх емоцій, обіцяю все дізнатися і лише прошу Інну не питати про це у пана Прево.
Після цього випадку питання про те, «как би здесь зацепится» я чула не раз. Від жінки з Харкова, якій допомагала з перекладом у районній мерії, від жінки з Борисполя, якій допомагала влаштувати доньку до школи, від вірменської родини з Херсона, які врешті-решт вирішили їхати з Бельгії до Франції. А знайома моєї подруги, яка приїхала з Мукачевого і з якою я ходила в службу соціальної допомоги, питала поради, як їй легалізувати чоловіка, який вже три роки нелегально працює у порту Антверпена вантажником.
Я намагаюся всім щиро допомогти і не засуджувати тих, для кого війна стала шансом «зачепитися» у ЄС. Але завжди пояснюю, що взагалі-то життя для біженців у Бельгії доволі складне, а особливо тут гостро стоїть проблема із соціальним житлом для мігрантів у Брюсселі та Антверпені, де хочуть залишитися всі мігранти. Проте війна зробила дива з консервативними і зазвичай стриманими на емоції бельгійським суспільством, яке відкрило для українських родин двері своїх домівок, найкращих приватних шкіл для українських дітей і, головне, дає можливість відносно легко пройти процедуру реєстрації, яка дозволяє законно жити, право отримати соціальне житло та працювати у Бельгії.
Якось одного вечора, повертаючись додому, неподалік будинку бачу машину з київськими номерами, з якої жінка дістає сумку з речами та переноску з великим котом. «Слава Україні!», - вітаюся я. В одну мить обличчя жінки освітлює радісна і щира усмішка і вона кидається мені в обійми зі словами: «Героям слава!». Так я знайомлюся з Настею з Києва та її подругою Аллою з Житомира. Вони приїхали в Брюссель з дітьми та двома котами, бо сусід Насті, бельгійський дипломат, дав їм ключі від своєї квартири і дозволив жити, скільки треба, бо наразі він разом з посольством переїхав з Києва до Варшави. Коли я пропоную їм сходити з ними до дитячого садка і школи, щоб влаштувати дітей, дівчати відповідають, що розраховують повернутися в Київ днів за десять. А за кілька днів, коли вони все-таки погоджуються на мою пропозицію піти у центр реєстрації, питають мене, як їм можна дізнатися про маніфестації на підтримку України, які проходять у Брюсселі, і чим вони можуть допомогти ЗСУ.
Особливі біженці
Бельгійській ЗМІ повідомляють, що влада країни очікує прибуття в країну загалом близько 200 тисяч біженців з України. Наразі офіційну процедуру реєстрації пройшли близько 15 тисяч осіб. Для невеликої Бельгії, чиє населення становить 11 мільйонів, це доволі значна цифра, тим більше, що українці – не єдина категорія біженців, яку вона приймає. Ще до початку війни в Україні міграційна система Бельгії зазнавала серйозної критики через недостатню інфраструктуру, брак соціальних працівників і приміщень для притулків. Біженці з Афганістану, Сирії, Іраку, Ефіопії місяцями намагалися отримати документи і пройти офіційну процедуру реєстрації, вистоюючи довжелезну чергу, нерідко займаючи її з ночі, біля єдиного на всю Бельгію реєстраційного центру, де працювало лише чотири вікна для подачі документів.
І лише коли в Бельгію почали прибувати біженці з України, влада Брюсселя віддала під потреби Агентства з розміщення прохачів притулку та Управління з питань іноземців – двох установ, які відповідають за прийом мігрантів у Бельгії – величезний виставковий павільйон біля підніжжя знакової пам’ятки бельгійської столиці – Атоміуму. Там люди мають змогу чекати на свою чергу у комфортних умовах, а до їхні послуг 40 віконець для подачі документів. Але чимало бельгійських правозахисних організацій критикують владу за нерівне ставлення до мігрантів, звинувачуючи їх у тому, що вони створюють зручніші умови для отримання офіційного статусу для українців, бо ті мають білу шкіру. Війна, кажуть вони, горе для всіх людей, незалежно від раси.