Пригадую, коли ще вчився у школі, математику (алгебру та геометрію) у нас викладав ветеран Другої світової війни колишній артилерист Микола Руденко. Ми, учні, із задоволенням слухали його розповіді про фронтові будні, перетворюючи інколи уроки математики на уроки історії. Микола Остапович тоді забував про теорему синусів чи раціональні дроби і так захоплювався розповідями про героїзм бойових товаришів, що не встигав за 45 хвилин не лише перевірити домашнє завдання, а й подати новий матеріал.

Тепер розумію, що провокації дехто з моїх однокласників влаштовував навмисне, щоб його Микола Руденко не викликав до дошки. І нематематичні формули війни запам’ятав на все життя. Вони навчили мене поважати людей у військовій формі, які захищали і захищають Вітчизну. З єдиною лише різницею, що тоді, школярем, я був вдячний сивоголовим солдатам за мирне небо, а нині, вже доживши до пенсійного віку, тисну руку чоловікам, років на 20—25 молодшим за мене.

Став інженер-механік командиром

Саме з таким ветераном російсько-української війни, що навіть у страшному сні не снилася ще 10 років тому, Олександром Дейнегою (позивний «Чуб») познайомився напередодні Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цього року його відзначають удруге 29 серпня. Саме цього дня 2014 року навколо міста Іловайська і в ньому самому загинули, за офіційними даними, 366 українських бійців. Ще близько 450 було поранено, 300 потрапили в полон, 84 досі вважають такими, що зникли безвісти.

Мій новий знайомий народився в 1983 році у селі Софіївська Борщагівка під Києвом. Закінчив, як і всі, школу, згодом Київський національний аграрний університет, здобувши спеціальність інженера-механіка, пройшов строкову службу у внутрішніх військах у спецпідрозділі «Барс» контрактником, старшиною роти.

У цивільному житті встиг попрацював трохи в торгівлі, рієлтором у компанії з продажу нерухомості. Але долю Олександра докорінно змінила Революція гідності. Він майже щодня бував на протестних барикадах, але до жодних сотень тоді не приєднався, бо жив фактично в Києві. Коли ж 2014 року росіяни віджали в України Крим і створили колотнечу на Донбасі, «Чуб» пішов добровольцем в батальйон «Донбас».

— Щоправда, спочатку я хотів служити в добровольчому батальйоні імені Кульчицького, — розповідає Олександр Дейнега. — Але до них не зміг приєднатися, бо 4 травня 2014 року одружився. А «Донбас» набирав добровольців у червні у Великих Петрівцях, у тій військовій частині, в якій я служив строкову службу. Дружина Наталія, звісно ж, була не в захваті від мого рішення йти на фронт, але мусила змиритися. Тож знов одягнув військову форму, але не ЗСУ, а добровольчу. На фронт, у село Миколаївка під Слов’янськом, я потрапив на посаду командира відділення першої роти батальйону «Донбас» 1 липня 2014 року.

Нині говорять багато про добробати, їхню готовність воювати, Іловайськ, який буцімто не потрібно було брати. Я на це відповідаю: «Донбас» був готовий до активних бойових дій, ми були добре мотивовані, озброєні завдяки волонтерам та грамотним діям командира батальйону Семена Семенченка. У кожного бійця було обмундирування, автомати, по вісім-дев’ять ріжків з набоями і чимало урозсип, по три-чотири гранати. У снайперів були снайперки та укорочений автомат, пістолети.

Нагадаю тим, хто нівелює роль добробатів: «Донбас» брав участь у визволенні Слов’янська, зачищаючи Миколаївку, першим увійшов у Бахмут, Попасну, визволивши їх, Лисичанськ. Боєць мого відділення Антонов із Житомира (позивний «Самольот») з товаришем встановив український прапор на будівлі міської ради в Лисичанську. І лише через ніч у місто увійшли ЗСУ, хоч тодішнє високе військове керівництво країни заявило, що Лисичанськ визволили регулярні війська.

«Донбас» першим зайшов в Іловайськ. Перед нами поставили завдання взяти місто й тримати його до підходу регулярних сил.

Перший бій в Іловайську відбувся 10 серпня 2014 року. Тоді відділення Олександра Дейнеги пішло на допомогу розвідувальній групі, яка помітила поблизу місцевої залізничної станції скупчення живої сили ворога. Зав’язався нерівний бій (пізніше з’ясували, що восьми «донбасівцям» протистояли близько 40 сепаратистів), що тривав 20—30 хвилин, під час якого від кулі снайпера загинув перший боєць відділення, «Самольот».

— Дистанція між нами і ворогом доходила до 30 метрів. Нас трохи захищали товарні вагони і залізобетонна стіна. Але вони ховали і сєпарів. Дійшло до того, що ми перекидалися з ворогом гранатами. Розвідгрупі ми допомогли, але в ній виявилися поранені. Тож довелося відступити. «Самольота» тоді, до речі, нам не вдалося евакуювати, бо вороги перетягнули тіло до себе, не знаю, навіщо. Побратима поховали в його рідному Житомирі через пів року чи рік. У нього залишалася дружина, дочка, батьки.

Олександр Дейнега скрізь розповідає правду про Іловайськ, добровільні батальйони і мріє, що нарешті покарають тих, хто допустив загибель наших хлопців. Фото Володимира ЗАЇКИ

Іловайський кошмар

«Чуб» замовк, закурив цигарку і довго втягував дим у себе. Видно було, що йому важко згадувати ті часи. До речі, «Самольот» у відділенні Олександра був першим і, на щастя, останнім загиблим. Але тоді, в Іловайську, «Чуб» не міг цього передбачити. Він з побратимами перегрупувався, дочекався підтримки і пішов у другу атаку. На жаль, і вона не мала успіху.

— Проти нас воювала не якась піхота, а забезпечена вогневою підтримкою та повним боєкомплектом серйозна група. Але наше відділення завдання виконало: ми виявили ворога, який намагався заманити батальйон у пастку. Тож «Самольот» і ще троє бійців «Донбасу» — «Монгол», «Немо» та «Комуніст» віддали життя недарма.

До 19 серпня 2014 року ми взяли під контроль частину Іловайська, розділеного залізницею. Далі отримали наказ атакувати другу частину. Але атакувати центр Іловайська самотужки, без підкріплення підрозділів ЗСУ з важкою технікою, «Донбасу» було надзвичайно важко. Ми мали відчутні втрати: 19 серпня загинули мій командир взводу «Шульц», американець «Франко», командир розвідвзводу «Скіф», нагороджений орденом Червоної зірки за Афганістан, інші хлопці.

Знову довга пауза, дим від чергової цигарки. Олександр, аби на мить розігнати важкі думки, згадав про ставлення до батальйону «Донбас» місцевого населення.

— Коли ми визволили Бахмут, було чимало людей, які щиро вітали нас. Українська мова тут звучала. Але 30% населення (особливо запам’ятав таксистів) ставилися до нас вороже. А в Попасній, яка тривалий час перебувала під окупацією, у місцевих жителів були проблеми з продовольством. «Донбас» ділився з людьми продуктами. Тоді всі переконалися, що наш батальйон не каральний, як це торочила російська пропаганда, і не розпинає дітей.

А у визволеному Лисичанську, пам’ятаю, до нас вечорами виходили люди з підвалів, де ховалися вдень від снарядів та куль. Сиділи там без світла, палива, води та хліба. Першого дня після визволення міста ми віддавали лисичанцям свої сухпайки. Біля військкомату один хлопчик тоді сказав мамі (чув це на власні вуха), що вона говорила йому неправду: «Оні нє рєжут нас на кусочкі». Мама перелякалася, але взяла в нас харчі й стала запевняти, що довго чекала на прихід у Лисичанськ українських вояків.

Іловайський кошмар розпочався 19 серпня і тривав фактично до Дня Незалежності. За словами Олександра Дейнеги, ворог щодня обстрілював позиції добробатівців уночі з мінометів, «Градів», артилерії. «Донбас» не лише зазнавав втрат, а й відчував проблеми з водою, харчуванням: їли покинуту городину, птицю, яку збирали у дворах. Відділення «Чуба» навіть голубів їло. Хлопці понад два тижні не милися й не мали чистої білизни, щоб перевдягнутися.

— А в Києві святкували День Незалежності, — тут уже Олександр не витримав. — На військовий парад — марш для показухи та самі святкові заходи було витрачено чимало коштів. Наш комбат на той час був уже пораненим і керував «Донбасом» начштабу В’ячеслав Власенко, позивний «Філін». Він говорив нам, що ми мусимо виконувати наказ, бо, як люди «добровольні», знали, на що йдемо.

До речі, сєпари вітали нас із Днем Незалежності упродовж 23 серпня. Тоді земля здригалася від їхніх страшних обстрілів. Мої побратими казали, що нам би сюди хоч третину бездоганно вдягнених марширувальників на Хрещатику, їхню важку техніку, то ми не лише дотиснули б Іловайськ, а й змогли піти на визволення Донецька й Луганська. Натомість Київ запевняв, що на підтримку «Донбасу» вирушив батальйон «Миротворець». Прийшли ж... 30 осіб, які інформаційно були готові до патрулювання міста, а не для тримання оборони чи ведення активних бойових дій.

Лещата, полон

Після 24 серпня «Чуб» із побратимами зрозуміли, що «Донбас» починають брати в лещата: 27 серпня для евакуації поранених до своїх прорвалася лише одна санітарна машина. Інша повернулася з 300-тими до Іловайська. Дехто з командирів взводів запропонував тоді сформувати групи і з боями виходити з цього ще не повністю замкненого кільця. Але команди на це ніхто не віддавав. Лише 28 серпня добробатівців повідомили, щоб вони готувалися до виходу «зеленим коридором».

— Добробат при цьому спрямували іншим, ніж основну частину ЗСУ, «коридором», — Олександр Дейнега знову суворішає. — Тоді ми подумали, що нас хочуть знищити. Бо саме нашу колону інтенсивно обстрілювали. На моїх очах спалили машину з червоними хрестами на бортах. Поранені хлопці згоріли в ній живцем.

Тоді ми вирішили прориватися з боєм, знищуючи вогнем з усього, що було під руками, бойові розрахунки росіян: під селом Червоносільським одному російському танку Т-72Б відірвали башту, інший знерухомили вогнем, а екіпаж узяли в полон. Підбили БТР з ворожими солдатами.

Самі теж зазнали втрат, деякі поранені доповзали до хутора до пізньої ночі. Їх ховали в підвалах будинків. Мій медик боєць «Яр» (Сергій Міщенко) став ротним рятувальником. Йому допомагали дівчата.

36 годин оборонялися залишки батальйону. Але довелося піти на переговори з росіянами, які, зі слів полонених «донбасівцями» «братів зі сходу», три дні готувалися до зустрічі добробатівців. Попри це, як сказав один із переговірників російський полковник «Лис», у нього з бригади після бою з «Донбасом» залишився тільки батальйон.

— З дружиною, батьками, попросивши в них пробачення, я попрощався ще в Червоносільському. Але не судилося мені там загинути — потрапив у полон, в якому перебував п’ять місяців. Звісно, відчув на собі всю ненависть до українців росіян та сєпарів у Донецьку, де ледь не щодня полонених жорстоко били і знущалися з них. Тримали «донбасівців» у якомусь сирому, без доступу світла бомбосховищі, де на 140 людей було два туалети і два крани з водою. Вона й виручала, бо полонених два дні не годували.

— На третю добу дали каструльку супу і п’ять ложок на всіх. Замість тарілок — плафони з-під лампочок. На їду дали 15 хвилин. Але їжею суп, що нам принесли, назвати не можна було: в нього підлили солярки. Хлопці, які мали раніше проблеми із законом, сказали, що це був зонівський прикол. Другу пайку отримали майже через добу. Цього разу в так звану кашу насипали щебеню. Таке ось утримання військовополонених...

Досиджував термін ув’яз­нення «Чуб» у приміщенні управління СБУ в Донецькій області. Там його виводили на роботу і менше били. Обміняли Олександра Дейнегу через п’ять місяців. Тоді він повернувся в Україну, пройшов реабілітацію і знов потрапив на фронт. Цього разу — під Широкине. Повністю ж цивільною людиною став у 2016-му.

Державних нагород «Чуб» не заслужив, а ось відзнаки — Іловайський хрест, хрест від громади, за доблесну службу від Національної гвардії, медаль батальйону, медаль від Православної церкви, медаль захисника Маріуполя та учасника АТО прикрашають його кітель. Як і чуб — голову. Козацький оселедець Олександр пообіцяв носити до перемоги. Якщо вже, сказав, не зрікся його в полоні, а лише вкоротив вогнем від запальнички, за порадою побратимів, то нині — і поготів.