Підбиваємо невеселі підсумки страшилок, якими колись дорослі лякали дітей. «Не будеш учитися — все життя за верстатом стоятимеш». Або ще гірше: «Вулиці підмітатимеш!» Із таким самим успіхом це слово могли замінювати іншими, відбиваючи в дітей бажання йти в робітники.

Нині налякані не йдуть здобувати робітничі професії в численні профтехучилища, які хоч і сміливо перебрали на себе інші назви — ліцеї та коледжі, потерпають через недобір учнів або й зовсім закриваються.

Ужгородський міський центр зайнятості разом із профільним обласним влаштували ярмарок вакансій, на якому довелося побувати.  Про статистику й тенденції в цій галузі того дня чулося на кожному кроці.

Ішлося й про те, що кожні четверо із п’яти шукачів роботи в обласному центрі мають базову і повну вищу освіту. Вони хочуть працювати економістами, юристами, в освітній, культурній та управлінській галузях, а конче потрібні насамперед працівники на виробництві, в наданні різноманітних послуг для побутового обслуговування, будівельній галузі тощо.

База вакансій в Ужгороді тепер удвічі більша порівняно з минулим роком. Але ні це, ні значно вища зарплата не повертають до центру людей, що прагнуть знайти роботу. Пожинаємо врожай посіяних зерен, про які йшлося на початку.

— В Ужгороді 70 відсотків  вакансій саме для робітничих спеціальностей, — каже директор міського центру зайнятості Сергій Олексіюк. —  І хоч середній розмір зарплати на вакантних місцях помітно зріс, це не рятує ситуацію. Погляньте самі: в місті порівняно з першим кварталом минулого року середній розмір зарплати збільшився на 54 відсотки, і тепер вона дорівнює 6086 грн. Але при цьому дефіцит робочої сили залишається й навіть наростає.

— У нас є вакансії із зарплатою понад 15 тисяч гривень, — зазначив директор Закарпатського обласного центру зайнятості Юрій Фущич. — А нестача кадрів відчувається дедалі більше.

— Ця проблема вже очевидна і потребує втручання держави, — зауважив голова Обласного об’єднання організації роботодавців Закарпаття Володимир Панов. — Разом із державою маємо розробляти умови, які дадуть змогу створити ефективну економіку. Тільки в успішній країні можуть бути успішні люди. Ми програємо сусіднім країнам і заробітною платою, й умовами життя.

У деяких містах Закарпатської області спостерігається кадровий голод на робітничі професії, а людей катма. Їдуть до Угорщини, Польщі, Словаччини, Росії, Італії, де і оплата вища, й умови праці кращі.

Місцевим підприємствам доводиться шукати працівників за межами області. І дедалі частіше на вулицях Ужгорода, Мукачева, інших міст можна зустріти молодь зі сходу й півдня України. Для них зарплата 8 тисяч гривень плюс безплатні обіди і гарантоване житло — мало не рай. Тим часом самих закарпатців, які давно проклали собі дороги на ринки праці країн Центральної Європи і ще далі, такі заробітки не приваблюють.

Підвищувати зарплату, щоб місцеві робітничі кадри не виїжджали до сусідніх країн у пошуках кращих заробітків, — безальтернативний підсумок ужгородського ярмарку вакансій.

Підприємства, що входять до транснаціональних корпорацій, вже заявили про амбітні плани з розширення виробництв.  Завод «Джейбіл», «Ядзакі Україна», «Єврокар» і «Флектронікс» мають конкретні плани щодо створення додаткових майданчиків. На них кожне з підприємств планує створити додатково до наявних по 2 тисячі робочих місць.

…Ярмарок, який дав змогу молоді порозважатися, а не лише ходити від столика до столика, тривав. На імпровізованій сцені виступав камерний ансамбль, яскраво вбрані дівчата із групи підтримки. Військові демонстрували переваги служби в ЗСУ. А біля одного зі столиків — заглиблена в себе дівчина. Її не торкалася жива людська хвиля. Здавалося, вона подумки бачить себе на роботі, яку їй щойно запропонували. І тепер потрібно обирати з варіантів. Першим може бути давно випробуваний батьками — за кордон, другий — спробувати себе вдома.

Сьогодні вона навряд чи прийме рішення, але завтра… Це рішення залежатиме не так від неї, як від іншої сторони. Від тієї, яка роками заощаджувала на зарплаті робітників, на режимі праці й відпочинку, на зручності робочих місць.

Після того як ситуація дійшла до критичної межі, маємо право представників великого бізнесу: чи заощаджуватимете і надалі, чи все-таки зробите так, щоб утримати цю дівчину, багатьох інших удома? Запропонувати їй і таким, як вона, умови, від котрих вони не відмовляться.