Нестримну водну стихію, що днями завдала страждань і матеріальних збитків десяткам тисяч людей на Закарпатті, неможливо оцінити адекватно тій біді, яка впала на їхні голови. У звітах комісій, що нині обліковують шкоду, заподіяну інфраструктурі та дворам, збитки відображаються числами з багатьма нулями. Десятки підтоплених будинків, сотні гектарів поглинутих водою сільгоспугідь, зруйновані мостові переходи, підмиті підпірні стінки, понад кілометр пошкоджених або й знесених протипаводкових споруд...
Паводкові хвилі приміром вмить поклали край сподіванням власників теплиць отримати прибутки. Тим часом велика теплиця для вирощування овочів (сотні таких споруд опинилися у воді, пошкоджені або зруйновані) обходиться в майже 2 тисячі доларів.
Без особливих надій на компенсацію потерпілі звертаються до влади з проханнями: зміцніть дамби! Не дозволяйте воді знищувати плоди нашої праці! Дайте гарантії, що такого більше не станеться!
Чи самим укріпленням дамб можна зарадити таким масштабним лихам, як паводки на Закарпатті? «Урядовий кур’єр» шукав відповіді на запитання, вдавшись до історичних паралелей і експертних оцінок.
Лісівники незмінно «винуваті»
Про їхню провину готові без роздумування говорити багато колег-журналістів, якщо йдеться про причини паводків. Цьому служать десятки своєрідних штампів, які використовують приблизно в такій послідовності: через «хижацьке вирубування» в Карпатах з’явилися «голі схили», і тепер «дерева не затримують воду»...
Твердження беруть початок від першої руйнівної стихії за часи української незалежності, що сталася 1998 року. Тоді паводкові води залили мало не всю область, завдавши небувалих втрат інфраструктурі і призвівши до багатьох людських жертв.
Другий паводок, який стався 2001-го і був не набагато меншим, спонукав до активних дій водогосподарників. Саме тоді започаткували Програму комплексного протипаводкового захисту в басейні річки Тиса, яку на певному етапі виконували у взаємодії з Угорщиною. На протипаводкові заходи, починаючи з 2002-го, уряд надавав щороку десятки мільйонів гривень (до прикладу, у 2010-му — 100 мільйонів), завдяки чому багато міст і селищ отримали надійний захист. За останні п’ять років, щоправда, ця потрібна справа майже не просунулася вперед: коштів надходило обмаль.
У сприятливіші часи йшлося і про потребу споруджувати польдери: у верхів’ях річок в пік паводка вони утримували б надлишкові води, а в літню спеку давали б живильну воду змілілим річкам. У дорадянський період такі велетенські загати використовували для затримування й накопичення води перед тим, як сплавляли річками деревину. Той досвід міг би стати рятівним нині, адже в багатьох населених пунктах улітку води не вистачає. Але про справу забули. І це ще одна чи то помилка, чи втрачена можливість.
А де ековідомства?
Статистичні дані про масштаби лісозаготівель на Закарпатті свідчать, що вони зменшуються. Це стійка тенденція останніх трьох років.
— Торік на території держлісгоспів краю проведено заготівлю ліквідної деревини обсягом 1 мільйон 171 кубометр, — сказав у коментарі начальник обласного управління лісового і мисливського господарства Валерій Мурга. — Усть-Чорнянський лісокомбінат в часи становлення (ще за радянської влади) заготовляв майже 2 мільйони кубометрів лісу щороку. Тодішні обсяги лісозаготівель, якщо підсумовувати у всій області, в десятки разів перевищували сучасні. Тому нас звинувачують у тому, чого немає.
Але без недоліків у лісовому господарстві, які негативно позначаються на водорегулюванні в лісах, не обходиться. На першому місці — нестача трелювальної техніки, яка давала б змогу доставляти деревину з місць заготівлі в горах у долину, не завдаючи шкоди ґрунтовому покриву. Трелювальні пристрої (з дерева) широко використовували в довоєнні часи, а нині, в технічну добу, їх немає. Без фінансової підтримки держлісгоспів від держави звинувачувати їх перо не піднімається.
З тривогою можна сприймати низькі темпи будівництва лісових доріг (за попередні 12 років земляне полотно прокладено всього на 325 кілометрах, зокрема в 2018-му — на 25). Тому лісозаготівлю здійснюють переважно поблизу населених пунктів, де є зручний доступ до деревних запасів, а у віддалених, недоступних для техніки хащах ліс пропадає. Перезріває й гниє.
Недопрацювання не вирішальне
Природоохоронні дослідження українських науковців не відкидають водоохоронну роль лісів. Зазначають, що повноцінний ліс утримує води в рази більше, ніж молоді монокультури. Тому хоч би скільки висаджували молодий ліс замість зрубаного, а для відновлення його водозахисних функцій після суцільних рубок потрібно буде не менш ніж три-чотири десятки років.
До речі, як зазначив аналітик Петро Тєстов, закарпатські лісівники процедуру оцінки впливу вирубування лісів на довкілля ігнорують. Це суперечить вимогам законодавства, а відбувається за потурання екоінспекції та обласної влади.
Багатьох науковців, екологів об’єднує думка, що найліпшим варіантом для Закарпаття було б розвивати рекреаційну функцію лісів, відмовившись від вирубування. Але... Економічне значення лісозаготівель та їх провідна роль у наповненні бюджетів не дають змоги цього зробити. Потреба в прибутковому лісогосподарюванні очевидна.
Нині погодитися з думкою, яку найчастіше тиражують і яка звинувачує лісівників у повторенні масштабних паводків, не маємо підстав. Перекласти провину на лісгоспи навіть за наявності багатьох їхніх недопрацювань — грішити проти істини. А де роль екологічної інспекції, профільного департаменту облдержадміністрації? Цікаво, що вони зробили для недопущення масштабних самовільних рубок у лісах, як протидіяли захаращенню струмків і річок відходами? Кого і як покарали? З їхнього боку — мовчання, яке аж ніяк не назвеш золотим.
Намалювати цифру і чекати компенсацій
— Найлегше обласній владі було швидко намалювати число 100 мільйонів збитків і просити від Кабміну спрямувати ці кошти з Резервного фонду. А чому б нам не вимагати звіту екологічної інспекції про те, кого і на скільки було покарано не лише за незаконне вирубування дерев, а й за несанкціоновані сміттєзвалища? — ділиться думками еколог Генріх Розман. — Хіба не зрозуміло: якщо не буде адекватної боротьби з тими, хто забруднює природу, її нищитимуть і надалі. А ми просто спостерігатимемо, як під мостами й далі утворюватимуться затори з пластику та непотребу, а вода йтиме в наші оселі.
В одній із минулих публікацій «УК» писав, як в охоронній зоні родовища з мінеральною водою Голубинська сільрада дозволила звести цілий мікрорайон. Цей приклад лише один з багатьох. Будівництва в заплаві річки чи в небезпечному її пониззі рано чи пізно матимуть згубні наслідки.
Минулі покоління враховували особливості природи — не селилися в місцях, на які розливалися заплавні води. Нині про це забули, а як затоплює, просять компенсацій від держави. Байдужість керівників на місцях, які дозволяють будівництво в зоні ризику, очевидна.
Повчальний приклад ЄС
Ось ще один приклад про роль лісів. І тепер, і в попередні роки найбільше страждали від паводкових хвиль не гірські райони, а низинні — Іршавський, Виноградівський, Берегівський. У верхів’ях малих річок, які стікають в низини і формують басейн Боржави на Іршавщині, більшість лісів входять до природозаповідних або охоронних територій. Тож зрозуміло: не вирубування лісів зумовили масштабні підтоплення, що сталися в цьому районі.
А що? Про безвідповідальне планування населених пунктів уже йшлося. Тому саме час оцінити постійні ризики. У директиві ЄС «Про оцінку та управління ризиками затоплення», ухваленій 2007 року, зазначено: найближчими десятиліттями в Європі, найімовірніше, підвищиться ризик повеней і буде завдано ще більшої економічної шкоди». Документ вимагає від держав-членів «оцінити, чи всі водостоки та берегові лінії схильні до ризику повені, скласти карту масштабів і активів повеней». І ще — «зміцнити права громадськості на доступ до інформації з правом голосу в процесі планування».
Органи місцевої влади на Закарпатті поки що не демонструють готовності до такої роботи. Ризик підтоплень, нещасть і збитків, отже, залишається.
Не втручатися в природний плин!
Директива ЄС вказує, що, готуючись до паводків, які неминучі з огляду на кліматичні зміни, треба відновлювати заплави та природні русла річок. Випрямлені русла пришвидшують рух води й збільшують силу стихії, а викривлені, навпаки, утримують.
Документ передбачає й будівництво тимчасових водойм для паводкових вод на сільгоспугіддях. І це нагадує нам про високогірні штучні водойми, які колись існували на Закарпатті. Тоді їх використовували для сплавлення деревини, нині вони можуть рятувати від біди населені пункти.
Важко не погодитися з екологом Петром Тєстовим, який заперечує доцільність масового будівництва нових гребель уздовж берегів, а також виступає проти випрямлення річок. Такі дії проблему не розв’яжуть, лише поглиблять.
— Є сподівання, що Держслужба з надзвичайних ситуацій розробить адекватні плани управління ризиками повеней, запровадивши справді європейські підходи. Діяти треба вже зараз, а саме — зберігати заплави річок. На щастя, в Україні значна кількість заплавних ділянок лишилась у державній та комунальній власності — їх не потрібно викуповувати у приватних власників. Треба зупинити надання таких земель у користування, розорювання, нову меліорацію, днопоглиблення, берегоукріплення тощо, — робить висновок еколог.
— Дивлячись на карту підтоплень, неважко помітити, що найбільша площа охоплена ними в низинній течії ріки Боржава — між селами Вільхівка, Заріччя, Сільце, Великі та Малі Ком’яти. Понад півстоліття тому в цій частині Боржави поглибили дно, а притоки Іршаву та Берберке пустили в інші русла та каналізували. Заплаву меліорували, розорали й перетворили на поле. Тепер водні артерії за їхнє перепланування віддають борги повною мірою.
Ми в Google+