ЗНАЙОМСТВО

За сюжетами вигаданими і справжніми Белла Логачова та Олександр Присяжненко з Харкова діагностували наш менталітет як хворобу

Якось я опинилася в кінотеатрі «Київ» між героїнями своїх матеріалів — опублікованого і ще невідомого: на прес-конференції 44-го кінофестивалю «Молодість».

Одну з них, тільки-но вона сіла у крісло ліворуч, одразу атакували яскравим світлом телеоператори і спалахами камер фотокореспонденти: після «Пальмової гілки» Каннського кінофестивалю режисерка Марина Врода стала впізнаваною.

Якби не перемовилася із сусідкою праворуч — вважала б її колегою.Та вона, харків’янка, потрапила на те журналістське зібрання не за акредитаційним посвідченням — із самого ранку шукала «Молодість» по всьому Києву. Запитувала перехожих, телефонувала другові в Харків, щоб подивився в Інтернеті, орієнтувалася за білбордами. А дізнавшись адресу кінотеатру, злетіла його сходами нагору, спитала когось із бейджиком: можна я зайду і послухаю? «Швидше в зал, — відповіли їй, — сідайте тихенько…»

Чи побачить себе колись ця жінка у стрічці  «Менталітет», героїнею якої стала мимоволі, знепритомнівши на вулиці? Фото з архіву Белли ЛОГАЧОВОЇ

Белла Логачова, станковий графік за освітою Харківської академії дизайну й мистецтв, не розлучається з фотоапаратом. Коли забуває його вдома, то в сумці завжди олівець. Якщо немає паперу, зарисовує цікавинку й на обривку якоїсь афіші.  Щоб не прогавити навкруг щось неординарне. Давно захопилася фотографією як арт-проектом, а згодом і відео. Полює скрізь за «картинкою»: саме це її сфера у співпраці з режисером кіно і телебачення Олександром Присяжненком. Їхній фільм «Менталітет» — 20-хвилинне документально-постановне відео — 2010 року посів друге місце на харківському фестивалі молодіжних проектів «Нон-стоп медіа». Для його показу самі знайшли місце... на сходовому майданчику тоді ще не відкритого Єрмілов Арт Центру. Замість екрана, якого не мали, забілили пристінок над сходами і проектували своє відео на нього,  а глядачі стояли й сиділи на сходах, підмостивши під себе хто шматок картону, хто сидіння від старого стільця...

У низку документальних подій «Менталітету» автори вплели й постановочні кадри — як перформанс. Беллі довелося, наприклад,  «впасти» у сквері з перебинтованою головою, а Олександр знімав, хто як на це реагував. Одного разу, прямуючи на зйомки іншого задуманого сюжету, сховалися від зливи у магазині. Аж раптом побачили на вулиці жінку, що лежала прямо на асфальті: як їй роблять штучне дихання, приїжджає «швидка допомога». І почали все це фіксувати камерою. Спочатку крізь вікно. Кадр, коли шибка у краплях дощу, мов у сльозах, став єдиним ліричним відступом і збігся зі знайденою музикою навіть завдовжки. Потім знімали, стоячи в калюжі разом з перехожими, зі «швидкою». Зробили це кульмінацією стрічки: як люди кидаються комусь на допомогу. Загальнонаціональну рису нашого народу, цебто його менталітет, спробували дослідити на рівні хвороби. У кінці фільму секундний висновок-«діагноз»: за всіх складних обставин ми жартуємо, перетворюємо їх на позитив.

А перед «Менталітетом» був  15-хвилинний «Суперстар» — про жінку, яка народилася інвалідом, у неї на руках і ногах зрослися пальці.  Батькам пропонували залишити доньку в лікарні, але вони її забрали. Автори порівняли героїню стрічки із суперзіркою, бо в її житті була цікава історія знайомства зі знаменитим співаком Полем Робсоном, на всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Тоді її прооперували в столичній лікарні, і під час фестивального маршу дівчинка вибігла на вулицю із забинтованими кінцівками, а її підхопив на руки Поль Робсон. «Суперстар» — творчий задум Олександра Присяжненка, який познайомився з цією незвичайною жінкою, а реалізовували його удвох з Беллою.

Їхні кінороботи  ультрамалобюджетні: камера, оцифровка, вкладення в обладнання... Знімають не акторів, а реальних людей. Уникають епатажних ефектів, музику використовують переважно як звукове тло, моделюють свої ситуації, дотичні до реальності.

На тій прес-конференції кінофестивалю «Молодість», де ми познайомилися з Беллою Логачовою, московський кінорежисер Андрій Звягінцев розповідав, як створювалася його «Олена». Белла тоді «почула щось близьке собі». І згадала ще про одну знакову зустріч: «Дуже вплинув на мене американський режисер Метью Барні, автор надто непростих фільмів артівського спрямування, альтернативного кіно. На його лекції на Московському бієнале 2005 року потрапила теж випадково. Мене чекав там ще й сюрприз-подарунок. Під час показу кінокартини Метью Барні «Малюючи кордони 9», дуже складної і за назвою, і за сюжетом, люди виходили із залу. А я поверталася після перегляду з книгою кадрів з цього фільму, яку там роздавали, і думала: що ж це відбувається, так пов’язане для мене в одному контексті?

Співзвучний цьому і випадок, що привів мене на прес-конференцію «Молодості», дуже важливий для творчого розвитку, щоб вийти на новий рівень авторського кіно, робити цікаві життєві речі, іноді радикальні, на протиставленні. Мені 38 років. Постійно працюю над собою. Матеріалів так багато, що розгрібати їх доводиться й ночами. Найголовніше — шукати аудиторію і показувати їй відзняте. А вже в кожної стрічки —  власне життя, де автори лишаються ніби збоку».