Відповідь на це запитання шукали учасники колегії Мінрегіонбуду, яка відбулася на Рівненщині. Виявляється, саме тут знають, як це зробити, і залюбки діляться своїм доволі  унікальним досвідом з іншими.

Про те, що з травня ПАТ «Волинь-цемент» у виробничому процесі використовує продукти переробки сміття (так званий флафф), ми вже розповідали, щойно тільки в Рівному запрацював сміттєпереробний завод. І робить це не заради моди: німецькі власники підприємства, знаючи світову кон’юнктуру та конкуренцію, звісно ж, шукають шляхи, як утриматися на плаву.

Щороку в Україні утворюється 13 мільйонів тонн відходів, тож переробляти є що. Фото з сайту vse.rv.ua

Виправдані витрати

П’ять років тому ціна газу, що використовується в технологічному процесі, стала для здолбунівських цементників ціною виживання (газ становив 60% у собівартості цементу). До цього додався пік економічної кризи, який призвів до зниження обсягів виробництва в державі, а відтак — і попиту на цемент.

— Та нема злого, щоб на добре не вийшло, —  тепер уже впевнено каже генеральний директор Ігор Дудзяний. — Тоді ми знайшли вихід — перехід на вугілля. А вже 2009-го здали вугільне відділення, повністю замінивши газ як сировину вугіллям та продуктами його горіння, паралельно провели роботи з охорони навколишнього середовища. Так, це коштувало 52 мільйони євро, але витрати на енергоносії знизилися на 10%. Наступним етапом став флафф. Річ у тім, що обертова піч нашого заводу — унікальна установка для утилізації побутових відходів: коли вони згоряють за температури 1700 градусів, це не забруднює довкілля (для порівняння: в печах сміттєпереробного заводу температура 1100 градусів). До того ж, цей процес у нас безвідходний: енергія, що вивільняється, використовується для виробництва клінкеру. Тож сьогодні ми використовуємо 79% вугілля, 20 — флаффу і лише один відсоток газу — лише той мінімум, без якого не можемо обійтися.

Тепер тут всерйоз замислилися і над третьою альтернативою: як здешевити продукцію завдяки використанню місцевого торфу, а ще — автошин та мазуту, як на цементних заводах Європи. Звісно, подібні проекти дешевими не бувають: за 10 років власники інвестували в модернізацію підприємства 120 мільйонів євро. Але це варте того: сьогодні в Здолбунові виробляють понад 2 мільйони тонн цементу на рік, «Волинь-цемент» — це 10% ринку цементу в Україні.

Ресурс, який давно вичерпали

Можна було б збільшити частку флаффу в технологічному процесі та водночас розвантажити рівненські сміттєві контейнери і завантажити сміттєпереробний завод, потужність якого 120 тисяч тонн сміття за рік. Адже нині він працює лише на половину своєї потужності.

Його директор Святослав Євтушенко зауважує: це можливо, якщо, по-перше, самі рівняни здійснюватимуть роздільний збір сміття, а не викидатимуть, скажімо, борщ разом із картоном — адже від морфології відходів залежить і глибина їх переробки, й тепловіддача флаффу. А по-друге, має змінитися тариф на послуги заводу, бо нині він лише на 70% покриває собівартість виготовлення флаффу. Щоправда, у Верховній Раді зареєстрований законопроект №2295, що вносить поправки до Закону про тверді побутові відходи. Якщо він набуде чинності, врегулює всі проблеми у цій сфері.

Ось тільки нашу свідомість навіть найкращим законом не зміниш. Зможемо розібратися хоча б кожен у своєму смітті, як це століттями роблять європейці, —  можна буде говорити хоча б про якийсь поступ. Адже не секрет: свій ресурс засміченості Україна давно вичерпала. Тож почнімо шлях до Європи із… власного смітника.

До речі, щороку в Україні утворюється 13 мільйонів тонн відходів. Маємо 6700 сміттєзвалищ та полігонів, які займають 10 тисяч гектарів землі. Лише 503 із майже 30 тисяч населених пунктів мають роздільний збір сміття, 67% становить середня зношеність спецавтотранспорту.

Цифри, вочевидь, далеко не європейські. Натомість уже з початку 2018 року заборонено захоронення не перероблених відходів в Україні. Та й у Європі з такою сміттєвою «спадщиною» нас не чекають: Євросоюз, зокрема, ставив жорсткі вимоги Болгарії та Румунії щодо впорядкування сміттєвих полігонів.