Уже чинний Закон «Про валюту і валютні операції», що буде введений у дію з 2 лютого 2019 року, надасть змогу пересічним українцям вільно розміщувати валюту на рахунках закордонних банків і здійснювати інвестиції за межами України в цінні папери, нерухомість, майнові права. Нині це офіційно дозволено лише тим фізичним особам, які спромоглись отримати індивідуальну ліцензію Нацбанку.

Здавалось би, треба лише порадіти за наших співвітчизників, які нарешті позбудуться диктату українських банків. Однак усім зрозуміло, що пересічні українці не почнуть масово відкривати банківські депозити і рахунки за кордоном. Тим, хто має тисячу-дві євро чи доларів, це економічно невигідно. Не кажу вже про середніх за рівнем достатку, всі надбання яких разом із грошовими заощадженнями і рухомою та нерухомою власністю іноземні експерти оцінили у 2,7 тисячі доларів на душу населення.

Зате в Україні за межами банківської системи перебуває щонайменше 50 мільярдів доларів і євро готівкою, більшість яких аж ніяк не у панчохах простих українців. Неважко здогадатися, що Закон «Про валюту» дозволить представникам так званої еліти нарешті без проблем розпочати евакуацію нажитих «непосильною працею» заощаджень із мішків під ліжками і закопаних у землю скляних банок до іноземних банків.

Вітчизняні експерти заспокоюють, що такі тенденції не стануть масовими, бо, мовляв, «у західних банках значно менші відсотки за депозитами, ніж в Україні», а «фізичні особи і до ухвалення цього закону знаходили шляхи виведення грошей з країни». Усе це правда, але чи не дивно, що влада так переймається спрощенням вивезення валюти за кордон, зате вже понад чверть сторіччя «героїчними зусиллями» ставить перепони на шляху грошей до України?

Під прикриттям турботи про захист вітчизняної банківської системи, що було виправдано на зорі незалежності, закрили дорогу на внутрішній ринок іноземним банкам, а українським підприємствам, бізнесменам і громадянам — фізичним особам не менш жорстко заборонили кредитуватися за кордоном. У підсумку вибудували спекулятивно-монопольну систему, в якій іноземні банки, котрим за щастя кредитувати співвітчизників під 3% річних, передавали своїм дочірнім установам в Україні валюту аж під 7—10%, а вони пропонували вже гривневі кредити українцям під здирницькі відсотки.

Від цього вигравали і виграють усі, за винятком пересічних українців, під прикриттям турботи про яких здійснили цю махінаторську оборудку. Власники вітчизняних банків і наближені до схеми представники політичної еліти мають прибутки і відкати, а іноземні кредитори, крім значного навару на процентах, заодно ще й гроблять українську економіку.

Першою жертвою «захисту» українського банківського сектору стало кораблебудування, де спорудження суден потребує довгострокових кредитів. На черзі літакобудування, бо в українських авіаперевізників немає коштів на придбання нових авіалайнерів, а на Заході свідомо не закуплять навіть найкращу техніку конкурентів з України.

Однак це лише видима частина гігантського банківського айсберга, бо навіть великі наприклад хмелярські фірми нарікають, що через брак коштів не можуть надовго відтерміновувати платежі за продану пивоварам сировину. Натомість іноземні виробники, які користуються кредитами під 1—3% річних, надають клієнтам з України найвигідніші послаблення.

До речі, велетенські за західними мірками торговельні націнки у наших магазинах — теж один з методів кредитування бізнесу по-українськи, за яким зубожілого споживача використовують у ролі багатого Буратіно. Саме його гаманець давно вже є національним сурогатом банківської галузі. Навіть якщо йдеться про будівництво житлових багатоповерхівок, інвесторами яких стали пересічні українці, що перетворило вітчизняну нерухомість на одну з найдорожчих у світі.

Можна ще довго наводити докази того, що економіка України, немов «Титанік», фактично розбилась об банківський айсберг. Замість того щоб фінансувати виробництво, банки вимивають кошти з виробничої галузі та перетворюють на гарантовано вигідні лише спекулятивні оборудки.

Однак ніхто з можновладців не переймається тим, що справді потрібний у перші роки незалежності України захист вітчизняних кредитно-фінансових установ від закордонних конкурентів за чверть століття перетворився з добра на зло. Ми відгородили українську економіку від доступних і вигідних кредитів і створили тепличні умови вже лише номінально вітчизняним банкам, більшість яких з вигодою прокручують в Україні кредитні ресурси, отримані під незначні відсотки від батьківських установ на Заході.

Зрозуміло, що безкінечно таке господарювання тривати не може. Чи не цим продиктовано чергову турботу про інтереси пересічних українців, які отримають доступне лише дуже заможним право виводити в закордонні банки кошти з мішків у власних хатинках і рахунків у банківських установах України? І чи не доречніше у складний для нашої країни час не вивозити кошти на Захід, а дозволити вільно ввозити їх до нас, кредитуючи виробництво?