465 РОКІВ РУЙНУВАННЯ КАЗАНІ

ТРАГЕДІЯ. В «Історії Росії» Карамзіна про облогу Казані сказано, що вона «живе в пам’яті народу як славетний подвиг давнини». Насправді у більшості наших сучасників згадувані події насамперед асоціюються з кінокомедією «Іван Васильович змінює професію» і крилатою фразою кіношного царя «Казань брав, Шпака не брав».

Отож варто нагадати, що йдеться про один з найкривавіших злочинів Івана Грозного, скоєний, як стверджує Карамзін, нібито для повернення «ісконно» російських «земель болгарських, древнього надбання Росії» та з благородною метою захисту росіян. Саме цю мету озвучив цар на засіданні Думи перед походом на Казань, заявивши: «Хочу не земної слави, а спокою для християн».

Однак тим, хто просторікує про звірства і злодіяння Казанського ханства проти Московії, перед якими меркнуть навіть «бЕндерівські злочини», не зайве перечитати «Історію Росії» Соловйова, де напрочуд яскраво описані справи минулого: «Целый месяц без дороги шли они и вошли к чемерисам и выжгли всю землю их дотла, и людей перебили, иных сожгли, имение все побрали, скот, которого нельзя было с собою увести, перебили; за один день пути только не дошли до Казани и возвратились поздорову». Ось лише вчинили цей підлий напад не татари, а «московські діти боярські», які підступно атакували «чемерисів» — предків сучасних марійців і башкирів, які разом із татарами жили у Казанському ханстві.

На відміну від патріотично правильних полотен, присвячених взяттю Казані, нікого з чоловіків московити в полон не брали

Отож справжньою метою Грозного був не захист власних володінь, а їх розширення. У цьому взимку 1569—1570 років пересвідчилися християни-новгородці, які здалися на милість царя та були нещадно перебиті опричниками. На відміну від підкорених закликами не «проливати братньої крові» одноплемінників, у поході на Казанське ханство довелося розраховувати лише на військову силу.

Карамзін із Соловйовим одностайні, що Грозний привів 150 тисяч воїнів, яким протистояли тільки 30 тисяч захисників Казані. Однак навіть за такої диспропорції сил облога тривала з 23 серпня до 2 жовтня 1552 року.

Царські стрільці, які врешті-решт увірвались до міста через підірвану порохом частину кріпосних укріплень, замалим не стали жертвами власної жадібності. Учасник взяття Казані князь Курбський описав диво, очевидцем якого був: «Лежащие, глаголемы ранены, вскочиша, и творящиеся мертве воскреша. И кашевары, и конюхи вбегаша во град не ратного ради подвига, но на користь многую».

Зайнятих масовим мародерством московитів несподівано контратакували захисники міста, і ще не відомо, чим би закінчилась битва, якби розлючений цар не розпорядився особистій охороні, що була останнім резервом, вступити в бій. За наказом Грозного вони нищили не лише татар, а й однополчан, які замість воювати азартно грабували все, що потрапляло під руку. 

Соловйов визнає, що «в Казані не залишилось в живих жодного з її захисників, бо Іван велів убити всіх, беручи в полон тільки жінок і дітей». Навіть серед них відбирали лише тих, кого можна було згодом вигідно продати. Вважається, що військо московитів вирізало понад 110 тисяч казанців і біженців, які рятувалися за кріпосними стінами міста. Ще впродовж п’яти років тривало масове винищення і навернення у християнство "невірних" на завойованих Московією землях, яке нині дедалі частіше називають етноцидом для зміни у державі фактично однакового співвідношення чисельності московитів і жителів приєднаного» ханства на користь панівного народу.

Перший супутник ще до літа 1957 року мала розробити АН СРСР, а натомість у космос полетів корольовський ПС-1 («простейший спутник»), що започаткувало масштабну піар-акцію.

60 РОКІВ ЗАПУСКУ ПЕРШОГО ШТУЧНОГО СУПУТНИКА

Космічний прорив «ворога народу» 

ГОРДІСТЬ. Десятиріччями в СРСР, а тепер у Росії, нагадують світові, що саме їхня країна відкрила людству дорогу в космос. Насправді ця епохальна подія відбулася завдяки Сергієві Корольову, якого реабілітували за лічені місяці до старту супутника. Саме наш земляк наполіг на використанні у мирних цілях створеної ним бойової балістичної ракети й під особисту відповідальність виготовив перший штучний супутник Землі.

65 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ  ВЛАДІМІРА ПУТІНА

Страшніше за фашизм

ПОГЛЯД. «Росія важко хвора на жахливу хворобу — рашизм, — застерігав світ перший президент Чечні Джохар Дудаєв. — Ця ідеологія страшніша за фашизм, расизм, нацизм та всі інші людиноненависницькі ідеології, разом узяті».

У часи, коли сказано ці слова, багато хто сприймав їх скептично. Надто далекими від реалій цивілізованої Європи видавалися знищувані авіаударами та обстрілами «градів» і потужних гармат чеченські міста й аули, аж доки війна не прийшла в Україну.

Однак навіть нині далеко не всі усвідомлюють наслідки рашистського виховання в Росії, про що відверто йдеться в їхніх підручниках для військових вишів: «Ми маємо ідентифікувати себе насамперед росіянами, а вже потім людьми». 

Як і в зомбованій гітлерівською пропагандою Німеччині, народ якої почав сприймати реальність лише після катастрофічних поразок у війні, заражене хворобою рашизму населення теж має шанси на одужання. Однак судячи з того, що вихованців російських військових училищ старанно навчають тактики бойових дій у великих містах, ціна за прозріння може стати неймовірно високою.

55-РІЧЧЯ СУДУ НАД БОГДАНОМ СТАШИНСЬКИМ

Убивці звинувачують найголосніше

ЗЛОЧИН. 12 жовтня 1957 року на сходах мюнхенського будинку, в якому розміщувалася редакція часопису «Український самостійник», випадкові перехожі натрапили на ще теплий труп одного з лідерів ОУН професора Льва Ребета. Судово-медична експертиза дійшла висновку, що смерть була природною і настала внаслідок серцевого нападу.

Насправді це було вбивство, вчинене за наказом Москви. Агент КДБ Богдан Сташинський використав спеціальний пристрій, який у разі натискання спускового гачка викидав в обличчя жертви леткі пари синильної кислоти. За лічені секунди це призводило до загибелі людини, симптоми смерті якої дуже нагадували начебто природну кончину через раптову зупинку серця.

Навіть нині далеко не всі в Європі знають, від чиїх рук загинув Бандера і за що та проти кого боролися бандерівці

Через два роки після першого успішного використання розробленої в чекістських лабораторіях зброї Богдан Сташинський отримав наказ убити Степана Бандеру. 15 жовтня 1959 року лідера ОУН знайшли на сходах під дверима власного помешкання. Найімовірніше, патологоанатоми знову констатували б природну смерть, якби за розпорядженням західнонімецьких спецслужб труп не направили до медично-судового інституту, фахівці якого 19 жовтня 1959 року винесли вердикт про отруєння ціаністою речовиною.

22 жовтня 1959 року на скликаній у Східному Берліні прес-конференції професор Альберт Норден заявив, що сформований із членів ОУН батальйон «Нахтігаль» нібито причетний до знищення поляків та євреїв в окупованому німцями Львові. Ця інсинуація мала не лише очорнити українських націоналістів і тодішнього західнонімецького міністра у справах біженців, переселенців та жертв війни Теодора Оберлендера, який служив у «Нахтігалі» на аналогічній радянським комісарам посаді. Головною метою нахабної дезінформації було звинуватити у підступному вбивстві Степана Бандери… західнонімецькі спецслужби. Мовляв, очільник бандерівців надто багато знав про військові злочини Оберлендера, який тепер став впливовим політиком і близьким другом глави уряду Аденауера.

За аналогією зі збитим над Донбасом малайзійським авіалайнером, справжні вбивці найголосніше вимагали встановити «правду» і навіть вказували, кому нібито вигідний жорстокий і цинічний злочин. Однак істину приховати не вдалось, бо Богдан Сташинський, якого за успішне виконання «особливого завдання радянського уряду» вже нагородили орденом Бойового Червоного Прапора, несподівано для кураторів утік на Захід.

Найімовірніше, західноукраїнський хлопець, якого погрозами репресувати рідних змусили працювати на КДБ, нарешті усвідомив, що сам став надто небезпечним свідком. На відкритому суді, який розпочався над перебіжчиком 7 жовтня 1962 року, Сташинський заявив, що вперше відчув небезпеку знищення, коли у своїй московській квартирі випадково виявив таємний мікрофон у спальні поряд із ліжком. Ще одним тривожним сигналом стало те, що на батьківщину дружини-німкені, у Східну Німеччину, подружжя з Москви стали відпускати поодинці.

Тільки через несподівану смерть малого сина-первістка Сташинському дозволили поїхати на похорон у Східний Берлін, де подружжя втекло через вікно квартири ще до виносу тіла малюка з помешкання. За словами перебіжчиків, вони вимушено пішли на це, бо усвідомили, що іншого шансу врятуватись у них не буде.

Суд, що мав би стати процесом над радянською імперією зла, насправді лише засвідчив «глибоку стурбованість» керівництва ФРН політикою вищих посадових осіб СРСР, за наказом яких вчиняли вбивства на території незалежної іноземної держави. Богдана Сташинського, який добровільно здався західнонімецьким органам правопорядку, чим допоміг розкрити два важкі злочини, засудили тільки до 8 років тюремного ув’язнення.

Після відбуття половини терміну покарання він вийшов на свободу, бо, як справедливо наголосив у виступі на судовому процесі Ярослав Стецько, Сташинський був лише знаряддям у чужих руках. Отож не федеральний суд міста Карлсруе, а спеціально створений міжнародний трибунал мав би розглядати цю кримінальну справу. Причому не проти кілера, а проти вищих радянських керівників, які нахабно і цинічно розтоптали норми світового права, перетворивши у державну політику акти терору на території інших країн.

Єдиним позитивом розкриття вбивства Бандери стало те, що аж до розвалу СРСР аналогічні злочини більше не повторювалися. Нову еру державного терору на чужій землі започаткував Путін уже доведеним судом знищенням Литвиненка в Лондоні. 

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА, («Урядовий кур’єр»)