Містечко Підгородне нині притулилося зовсім поряд з обласним центром — під «городом». А з’явилося воно набагато раніше «города», задовго до майбутнього Катеринослава і навіть Кодацької фортеці (побудована на березі Дніпра на теренах сучасного міста Дніпра поляками 1635-го). Біля річки Кільчень розташовувалася козацька слобода, перші письмові спогади про яку датовані 1602 роком. На перехрестях шляхів (нині тут перетинаються чотири райони Дніпропетровщини) у давнину багато народу з’їжджалося на ярмарки. Жили в слободі вільні козацькі люди — воєводи, старшини Запорозької Січі з родинами. І навіть за часів кріпацтва в Російській імперії жоден збіднілий житель цього поселення не став кріпаком. А там, де козаки, завжди і кобзарі на бандурі грали, бойовий козацький дух піднімали, який живе у цій місцині понині.
Ансамблі існують на ентузіазмі
Бережуть цей дух і плекають давні козацькі традиції у підгородненському Центрі кобзарського мистецтва прості українські люди, які шанують історію, люблять свій край і народну творчість. Різні гуртки для дітей у ньому ведуть мами на волонтерських засадах — з вишивки, малювання тощо. І навіть «дефіле» нещодавно з’явилося, в якому діти 4—16 років разом з мамами і бабусями на свята демонструють стародавній і сучасний український одяг. А мистецтво кобзарства доносять людям ансамблі бандуристів: хлопчиків — «Підгороднянські козачата», дівчаток — «Зоряниці» та відомий на всю Україну колектив «Калинове гроно», заснований при місцевій музичній школі ще 1975 року Людмилою Дворніковою.
Музичної школи в Підгородному вже немає зо два десятки років, діти навчатися музики змушені їздити в Дніпро. Але батьків, які мають змогу возити туди дитину, небагато. А в Центрі кобзарства можна навчитися і музики, і співу.
— Виступаємо в госпіталях, на фестивалі-конкурси їздимо тільки ті, що недалеко, де багато коштів не треба на дорогу, — каже голова громадської організації «Центр кобзарського мистецтва» Алла Ганжа-Родзянко (з родини того самого Михайла Родзянка — голови IV Державної думи Російської імперії). — У «Калиновому гроні» у нас грає донька знаменитого майстра-бандуриста Олекси Коваля — Леся Олексіївна, хоч і має багато років. Староста ансамблю — донька репресованого бандуриста Миколи Сарма-Соколовського. Грала у нас ще Ніна Харченко-Бут — племінниця репресованого Івана Бута. Їй був 91 рік, а вона з нами ще їздила виступати.
Окрім гуртків і ансамблів, у Центрі є музей кобзарства і майстерня з виробництва бандур. Алла Костянтинівна каже, що музей не можна було не заснувати, адже в ансамблі грали родичі славетних майстрів-бандуристів. Експонати і спогади для музею збирали у їхніх нащадків та учнів.
Інструмент робили і на війні, і в ГУЛАГу
Біля будівлі Центру встановлено пам’ятний знак у вигляді бандури на честь кобзаря, художника, майстра з виготовлення бандур Івана Савовича Бута — репресованого і реабілітованого вже посмертно. Саме розповіддю про нього починає свою екскурсію музеєм Алла Костянтинівна. Показує фото 1920-х років з колективом місцевого драматичного гуртка, яким керував Іван Бут. А ще він керував капелою бандуристів, хором, виготовляв водяні млини, працював кіномеханіком — був майстром на всі руки.
«Декорації, костюми самі тоді виготовляли. Іван Савович кожухи, чоботи шив, вишивав, мазав і розмальовував хати. І перший трактор для колгоспу він зробив. Знайшлися люди, які йому заздрили і написали донос. І приїхав чорний воронок, дали йому докрутити кінострічку і забрали на 10 років. Відсидів Іван Бут із 1938-го по 1948-й. Приписали йому при арешті націоналізм, бо ходив завжди у жупані, з вусами й у вишитій сорочці. Це в нього був повсякденний одяг. На допиті запитав: «За що ви мене? Сорочку ж я завжди носив, сам і вишивав». Повернувся із заслання хворим на туберкульоз. Продав родинну хату і поїхав із сім’єю на Полтавщину, в село Карлівку. Там прожив усього вісім місяців. Хочемо знайти його могилу у Карлівці. Діти Бута роз’їхалися по всьому Радянському Союзу. Одна донька живе в Петербурзі. Іван Савович навчив наших підгорднянських бандури робити. Його учні — Коваль, Солодкий, Чумак. Одного з них — Паленка після війни засудили, бо в окупації був старостою: німці змусили погрозами розстріляти сім’ю. Кажуть, багато євреїв урятував. Його доля невідома. Ось дивіться, у засланні Бут вишив собі сорочечку», — показує Алла Ганжа-Родзянко дорогий серцю експонат.
До Другої світової війни у Підгородному було чотири майстри з виготовлення бандури. Один з них — Олекса Коваль. Й у брянських лісах, перебуваючи в лавах радянської армії, він не міг обійтися без улюбленого інструмента. Перед тим як наші війська рушили на Польщу, кобзар сам зробив собі бандуру і грав на ній однополчанам. Один генерал, почувши ці виступи, наказав пошити Олексію Ковалю український костюм. Так, дотримуючись козацьких традицій, підгороднянський бандурист піднімав бойовий дух і зміцнював волю бійців під час війни. Повернувшись із фронту, він створив народний краєзнавчий музей, для якого збирав стародавні речі побутового вжитку. Музей досі існує в місті. А в музеї Центру кобзарського мистецтва зберігається воєнна світлина Олексія Семеновича під назвою «Бандура і гвинтівка». Під фотографією лежать старі інструменти, зроблені майстром Ковалем вже після війни. Поряд — бандура ще з довоєнного оркестру. Наприкінці 1970-х Олексу Коваля за «націоналізм» переслідував КДБ. Не витримавши цього тиску, 1978-го він помер. За своє життя майстер виготовив 30 бандур, деякі з них зберігаються у Київському музеї Л. Українки та Дніпропетровському музеї ім. Д. Яворницького.
Алла Костянтинівна звертає увагу на поезії і спогади Миколи Сарма-Соколовського. Бандурист, поет, художник-живописець, потомствений священик. Доля приготувала йому нелегке, але довге життя (1910—2001). Ще 19-річним юнаком його заслали на п’ять років на Соловки — за те, що носив вишиванку, навчався в художньому училищі, грав на бандурі, був у Спілці української молоді. Потім були невдала втеча з Біломорканалу, смертний вирок, замінений на колонію, знову втеча, переховування під чужим прізвищем. Як священик УАПЦ Сарма-Соколовський був направлений на Буковину, де тримав зв’язок з підпіллям ОУН—УПА. У 1944 році знову арешт і втеча, підпілля ОУН. А 1948-го — знову смертний вирок. Далі — 15 років перебування у камері смертників і 25 років ув’язнення замість розстрілу. Разом з іншими політв’язнями створив ансамбль бандуристів ГУЛАГу — виготовив собі та друзям бандури, навчив їх кобзарського мистецтва. КДБісти також заарештували дружину Миколи Олександровича і її брата як родичів «ворога народу». Трьох доньок родини священика виховували інші родичі. У засланні Микола Сарма-Соколовський намалював на картоні портрет дружини Варвари, тепер він зберігається в музеї Центру.
Завершуємо огляд музею, згадуючи світлу пам’ять 22-річного учасника ансамблю бандуристів Євгена Корнієнка, який пішов добровольцем боронити Україну. Рівно два роки тому хлопець загинув під Дебальцевим. Його батько купив бронежилет і каску та записався добровольцем у ту саму 25-ту, де служив син.
«Не дамо справу знищити!»
Центр кобзарського мистецтва існує як громадська організація за рахунок членських внесків і спонсорської допомоги. Половину приміщення колишньої будівлі сільської, а потім селищної ради в оренду бандуристам передали місцеві депутати 2007-го. А до того репетиції шість років проводили вдома в Алли Ганжи-Родзянко. «Приходило понад 10 бандуристок — можете уявити, що це було в хаті? І ми випросили приміщення. У ньому не було електрики. Попередній орендар — похоронне бюро — залишило штраф за несплату за освітлення. Ми і за них заплатили, і за підключення до електромережі. Наша місцева підприємниця Віра Григорівна вирішила, що дітям у такій розрусі перебувати не годиться, і відрядила до нас бригаду ремонтників», — згадує Алла Костянтинівна.
Вона бідкається, що непогано було б у центрі і опалення, і воду, і сантехніку мати, бо діти на вулицю в туалет ходять, а взимку займатися змушені лише в одній теплій кімнаті, де груба від пічки. Була можливість подати заявку на міжнародний грант — за умови довгострокової оренди. А центр має її тільки на рік. Палиці в колеса добрій справі ставлять депутати міськради зі своїми партійними непорозуміннями. Хоч жодних законних підстав і зрозумілих пояснень щодо скасування оренди немає. Втім, є версія, що хтось пригледів своїм родичам це приміщення. А поки що підгороднянським кобзарям залишається сподіватися, що здоровий глузд у депутатів візьме гору.
«Ми б хотіли і майстерню з верстатами. Бо нині під столами рубанки, сокири… Я не працюю, ставки в мене немає, тож прошу батьків: хто скільки може заплатити за світло, оренду, землю. Коли в країні війна, соромно просити спонсорів. Ми самі для наших бійців пекли, варили, шили, відправляли все на фронт — я рік бандуру в руки не брала! І вже переживала: що ж це таке, чи я одна у полі воїн? Аж стали люди телефонувати: «Ми відстоюватимемо вас, підтримуватимемо. Не дамо Центр кобзарства знищити!» — розповідає Алла Ганжа-Родзянко.
На моє запитання, що для неї означає бандура і як дітей зацікавити цим інструментом, відповідає: «Це символ України. Це поклик душі і сенс мого життя. Якщо струна вже зачепила душу, дитина буде на бандурі грати».
Ми в Google+