Інколи доля підносить нам напрочуд щедрі сюрпризи. Таким стало для мене знайомство з унікальною жінкою — головою Світової федерації українських лемківських об’єднань Ярославою ГАЛИК. Вона живе в мальовничому Яремчі на Прикарпатті, а огорнути своїм прихильним материнським крилом прагне, здається, весь світ. Лемкиня за походженням, пані Ярослава згуртовує розкиданий по чужинах цвіт найзахіднішої гілки українства, яке вже проросло в кількох поколіннях. Але відновлення історичної справедливості — офіційного визнання депортації українців Закерзоння в своїй державі — вони й не дочекалися. Чому? Відповідь шукаємо крізь призму геополітики та людських доль.
— Пані Ярославо, геополітика, яка спричинила примусове виселення українців з їхніх споконвічних земель за лінією Керзона, підступна й страшна. Адже її вершили бездушні правителі, а розплачувалися звичайні українські родини в кількох поколіннях.
— Відходять у кращі світи старенькі лемки і холмщаки вже у другому поколінні, так і не діждавшись важливого для них визнання, що їх примусово виселили з рідних країв. Кривда, яку вчинили над автохтонами тоталітарні комуністичні режими в 1944—1951 роках, не дає спокою. Як у строфах: «Від Сагрині аж ген до Явожна наша кривда у Всесвіт кричить». Тому загострене відчуття справедливості спонукає до дії: ми стукаємо у всі двері, щоб нас почули. Звісно ж, у рідній Україні, яку ми всі щиро любимо, незалежно, в якому куточку світу живемо.
— А чи чують той стукіт?
— Не завжди. У тому й проблема. Тільки торік у вересні вперше на державному рівні вшанували жертв депортації, адже минуло 75 років від її початку. Я тоді ще й не народилась, але з молоком матері увібрала незламний дух, віру, нашу говірку — все, що свідчить про повну самоідентифікацію як представниці найзахіднішої гілки українства, жорстоко вирваної з корінням із рідної землі.
Ви теж були на тих пам’ятних заходах у Києві й чули, як волають душі таких, як я, про справедливість. Болісну історичну правду можна відновити, ухваливши, наприклад, законопроєкт №2038 народного депутата Вячеслава Рубльова з Волині. Як нащадок переселенців він поставив його на порядок денний з перших днів роботи цього скликання парламенту. Скільки листів ми написали на підтримку до керівників держави, вже й не порахувати. Але наше питання чомусь, як і раніше, не на часі. Тепер, передбачаю, нам скажуть: почекайте, доки відійде коронавірус.
Гадаю, держава просто побоюється визнання цієї депортації через брак коштів для підтримки літніх депортованих. І недооцінює, скільки мільйонів їхніх нащадків очікують на правду. Це дасть змогу їм нарешті зняти тягар із власних душ і сказати дітям та онукам: «Моя держава вчинила чесно».
А щодо поляків, репатрійованих з УРСР у Польщу в 1944—1946 роках, їхня держава давно впорядкувала законодавство. Ще 19 грудня 2002 року конституційний трибунал визнав, а Європейський суд з прав людини 22 червня 2004 року підтвердив, що угода від 9 вересня 1944-го «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» не мала правових підстав. Тож її виконання було незаконним.
У 2005 році ухвалено закон «Про реалізацію права на компенсацію на підставі полишення нерухомості поза теперішніми кордонами Республіки Польща».
— Лемки найактивніші у шляхетній боротьбі за історичну справедливість. Вони навіть об’єдналися у світову федерацію, яку довірили очолити вам.
— Проте ми не відокремлюємо себе від українців Надсяння, Холмщини чи Підляшшя, яких спіткала така сама доля, і виконує інколи, на жаль, сізіфову працю разом. Маємо велику підтримку світового українства, яка додає сили йти далі. Нещодавно я повернулася з Америки та Канади. Зустрічалася з очільниками провідних українських громадських організацій світу, зокрема із президентом Світового конгресу українців Павлом Ґродом у Канаді, виступала на Крайовому з’їзді організації оборони Лемківщини (ООЛ) у США.
Ці поважні організації ухвалили звернення до Президента, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра України про нагальну необхідність законодавчого визнання тотального виселення українців-автохтонів і про встановлення статусу депортованих як жертв політичних репресій тоталітарних режимів. Вони вже в адресатів.
Тисячі українців Закерзоння, які внаслідок акції «Вісла» рятувалися за океаном, нині живуть у захищеному й заможному демократичному світі. Але глибока рана не лише в серцях — у підсвідомості поколінь, і болить не менше, ніж тим, хто мешкає в Україні. Бачили б ви, як вслуха?лась аудиторія в кожне моє слово, як стоячи аплодувала за оголену правду, що не стирається з пам?’яті й через 75 років!
— Саме тому небайдужі й не припиняють працювати?
— Тисячі істориків, правознавців світу працюють задля відновлення історичної правди. У 2018—2019 роках в Україні відбулися часто з ініціативи СФУЛО близько десятка конференцій і круглих столів, ухвалено резолюції та звернення, опубліковано сотні нових статей і книжок.
Напередодні Великодня отримала нове доповнене видання Книги пам’яті Лемківщини 1944—1946. Створювала її як мартиролог, поіменний список лемківських родин, виселених у 1944—1946 роках з території Польщі в УРСР (143 610 імен). Це тритомник у твердій обкладинці, видати який недешево. Але і в цей надскладний час знаходяться люди, які фондують для збереження нашої колективної пам’яті для нащадків.
Над створенням Книги пам’яті виселених українців Закерзоння впродовж акції «Вісла» 1947 року працює польський науковець і архівіст українського походження доктор Євген Місило, який веде пошук ще з початку 1990-х. Видавши працю «Операція «Вісла» 1947» у 1993 році, він втратив роботу в інституті літературних досліджень польської академії наук. А після перевидання в 2014-му, попри докторський ступінь, уже не зміг знайти роботи в Польщі. У Німеччині підмітав вулиці, доглядав стареньких. І тільки завдяки стипендії польсько-українсько-канадського громадського фонду «Калина» торік продовжив пошук. Одразу ідентифікував 53 поховання українців — в’язнів концтабору Явожно. Про них 70 років не знали навіть рідні. Виявилося, що могили жертв акції «Вісла» — на Раковицькому цвинтарі у Кракові. Тепер справа за їх належним ушануванням. І тут має сказати своє слово Українська держава, як говорять поляки про жертви на Волині.
Ще одне відкриття пана Місила — 8 тисяч кенкарт — німецьких документів, що посвідчували особу. Вони належали лемкам, які перед виселенням мусили їх повернути. У кенкартах є фотографії часто в народних строях, вказано вік людей, місце проживання, походження, зокрема національність Ukrainer. Знайшлися й кенкарти мого 20-річного батька Івана, діда Данила, жодного фото якого я не мала, бабусі й багатьох жителів села Крижівки біля курорту Криниця. Рідні обличчя на світлинах несподівано зринули з глибини минулого століття.
— А як складалась ваша доля у лемківській родині?
— У Ліни Костенко є такі слова: «Я вибрала долю собі сама». Мене ж, навпаки, наче обирала доля. Навіть народили мене, щоб урятувати маму від тюрми за кілька картоплин у голодні 1950-ті. Після депортації батьки оселилися в селі на Станіславщині (нині Івано-Франківщина). Жилося тяжко і безправно, особливо мамі в колгоспі: паспорт їй видали аж у 1975 році. Єдиний шанс виборсатися з колгоспного болота — поїхати в місто здобувати освіту. І хоч дітям переселенців це було непросто, я її здобула, як і брати та сестри. Незадовго до відходу у вічність мама сказала: «Славко, хіба ти зможеш розповісти людям про нашу кривду». Ніби кликала мене до цієї місії.
Але доки настав час, довелося пережити чимало. На межі тисячоліть, коли була скрута, а син завершував навчання в Києві, наважилася на відчайдушний крок: поїхала наче туристкою в Париж і затрималася там на... п’ять років. Без засобів до існування згадала, що вмію робити масаж. А ремесло, як кажуть в Україні, без хліба не залишить. Згодом могла залишитися у Франції, адже моїми пацієнтами стали впливові особи. Та притягальна сила батьківщини і виписана лінія долі виявилися сильнішими. А про своє життя там написала книжку «Маленька українка у великому Парижі».
Та першою моєю книжкою за материнським заповітом була «Лемківщина — край наших предків». Потім Книга пам’яті Лемківщини 1944—1946. Намагаюся виконувати свою роботу, хоч, не назву це роботою — моє духовне завдання перед предками чесно і щиро.
— Де ще, крім США і Канади, є ваші представництва, а по суті, маленькі українські посольства?
— Світова федерація українських лемківських об’єднань, складова Світового Конгресу Українців, об’єднує лемків у семи країнах. Це Організація оборони Лемківщини в США (голова Марко Гованський), об’єднання лемків Канади (голова Роман Колос), Об’єднання лемків Польщі (голова Степан Клапик), Союз русинів-українців Словацької Республіки (голова Павло Богдан), Союз русинів-українців Сербії (голова Богдан Виславський), лемки Української громади Республіки Хорватія (голова Михайло Семенюк) та Всеукраїнське товариство «Лемківщина» (голова Олександр Венгринович). Основне наше завдання — відродження, популяризація та розвиток самобутньої культури лемків, збереження їхньої ідентичності, захист спільних інтересів лемків і всіх депортованих у 1944—1951 роках українців.
— Не раз бачила, як на форуми, конференції одягаєте традиційне лемківське вбрання, чула, як спілкуєтеся своєю неповторною говіркою.
— А хіба можна інакше? Ми ж велика гілка на лемківському дереві. Вірю, що зусиллями небайдужих воно таки розквітне в Україні пишним цвітом. Але для цього потрібно берегти мелодійну лемківську співанку, яка звучить на ватрах і фестивалях, на лемкоспівах молоді й просто за родинним столом. Лемківської говірки дітей вчать у недільних школах у Тернополі, Івано-Франківську, молодіжних організаціях Львова. Широко відомими завдяки нашим завзятим господиням стали смачні лемківські страви. До прикладу, на Великдень робимо плесканку із сиру, капусту підбивану, на щодень готуємо стиранку чи книдлі, варимо киселицю. Ми відшукуємо автентичні лемківські строї й відтворюємо їх. Зокрема, мамин оксамитовий ґорсет, вишитий бісером, талановито відтворила майстриня з Яремча. Сорочку і хустку вишила я сама.
Тепер розпочинаємо роботу над великим проєктом «Лемківщина: спадщина віків». Щоб відшукати розкидані по музеях, церквах, приватних колекціях світу скарби лемківської культури, оцифрувати їх, упорядкувати і видати багатотомним виданням за розділами: архітектура, духовна культура, різьба, одяг, фольклор та ін. До директора Інституту народознавства НАНУ академіка Степана Павлюка я вже звернулася по методологічну допомогу.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ярослава ГАЛИК. Народилася 6 серпня 1953 року в селі Терновиця на Івано-Франківщині в родині депортованих лемків. Закінчила Івано-Франківське медучилище та біологічний факультет Чернівецького державного університету. Розпочинала кар’єру медсестрою, працювала вчителькою, лікарем-лаборантом, директором пансіонату медичного реабілітаційного центру «Кремінці» МВС України. З 2017-го — голова Світової федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО)
Ми в Google+