Актор
Євген НИЩУК

Цього року на XIII Міжнародному фестивалі моновистав у македонському місті Бітола актор Євген Нищук отримав першу премію, обійшовши своїх колег з Ізраїлю, Німеччини, Хорватії, Англії, Болгарії. Вистава «Момент кохання», яку він представив на суд журі й глядачів, створена за оповіданням Володимира Винниченка. Своїми думками про цю та інші роботи актор поділився з кореспондентом.

— Євгене, чому ви взялися за один із найскладніших  театральних форматів?

— Справді, цей жанр актори обирають нечасто. Адже півтори години одна людина має утримувати увагу глядачів, така собі здача крові. Не знаю, коли ще наважуся на подібну роботу. Зрозуміло, монологічні вистави не повинні ставати театральним виробництвом. Актор має дозріти до монологу, вистраждати його. Йому має наболіти. А перемогу на фестивалі вважаю ще одним визнанням нашої театральної школи.

У виставі «Ассо та Піаф» актор грає першого продюсера співачки Реймона Ассо. Фото з архіву Євгена НИЩУКА  

— Кого розумієте під українською театральною школою?

— Я вчився за системою Станіславського. За час незалежності для себе відкрив Леся Курбаса, який є засновником української театральної школи і який, у свою чергу, не зрікався, що вчився у Станіславського. Лесь Курбас врахував українську природу та ментальність, зумів показати характер українця.

— У кого з нинішніх українських режисерів простежується почерк Курбаса? Тобто хто з нинішніх режисерів уміло показує українця?

— На моє переконання, класно виходило в Сергія Данченка. Він сам походив з української театральної родини, зумів вивести українські образи на європейський рівень. Якщо брати сучасних режисерів, то важко сказати одразу. Бо ні в кого з них немає низки вистав. Є одна чи кілька вдалих. Мені імпонують Андрій Білоус, Юрій Одинокий, Дмитро Богомазов. Це ті режисери, в яких виразно поєднано момент зовнішньої виразності і внутрішнього змісту.

— Це все київські режисери. А якийсь із регіональних театрів можете виокремити?

— Поза сумнівом, Івано-Франківський музично-драматичний театр імені Івана Франка. І не тому, що я уродженець цього славного міста, а тому, що за останні три роки іванофранківці показали творчий прорив. Це містерія-ораторія Євгена Курмана за романом у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Це інсценізація Мирослава Гринишина п’єси Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти». І, звісно, вистави Ростислава Держипільського за творами Марії Матіос «Солодка Даруся» та «Нація». Ці вистави варті уваги і поваги.

— Можете назвати вдалі режисерські театральні інтерпретації?

— На мій погляд, сценічна версія Юрія Одинокого за мотивами однойменної п’єси «Весілля Фігаро». Трагікомедія на дві дії «Гімн демократичної молоді» за творами Сергія Жадана в його постановці. Також інсценізація Надії Симчич і Станіслава Мойсеєва за романом Юрія Андруховича «Московіада».

— Вам відомо, як на театральне переінакшування реагують письменники? Наприклад, Сергій Жадан?

— Я з ним обговорював  виставу. Сприймає він її з хвилюванням, бо дещо авторське перероблено, а дещо і зовсім забрано. Однак він зрозумів, що по-іншому в театральному вимірі неможливо. Але, на мій погляд, Сергій Жадан повинен пишатися, що він має виставу за власними творами у столичному національному театрі.

— А нині ваша акторська доля як складається?

— У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» граю три вистави. Це перший в Україні ангажементний театр. Народний артист України Олексій Кужельний зумів створити сприятливі умови як для акторів, так і для режисерів, особливо з великих театрів, у яких не завжди є змога себе виразити сповна. І не тільки через акторську залюдненість. Тут є можливість втілити цікаву ідею — художній керівник Кужельний радо благословляє експерименти. Як акторські, так і режисерські.

Завдяки моїй співпраці із заслуженим артистом України Тарасом Жирком вдалося поставити виставу про велику співачку Франції Едіт Піаф. До речі, моновистава «Момент кохання» — також творчий експеримент із Тарасом. Мені ця творча робота приємна ще й тому, що її підтримав український бізнес. В Україні така допомога, на жаль, — прецедент, бо наш бізнес чомусь підтримує вистави сусідів. Попри те, що то моновистава, і я один на сцені, вона досить затратна. Тут є авторське кіно, авторська музика. Під виставу спеціально зроблені декорації. Завдяки спонсорам із виставою ми об’їхали всю Україну.

— Євгене, ви знімалися в кіно? Я не про телевізійні серіали...

  Про кіно говорити складно й боляче. Бо в Україні його майже немає. Мені, щоправда, гріх скаржитися, бо я ще встиг знятися в кількох повнометражних фільмах —  «Владика Андрей»,  «Острів любові», «Прощання з Каїром», «Братство», «Залізна сотня». Мені пощастило побувати на знімальних майданчиках з нашими видатними митцями Бориславом Брондуковим та Костянтином Степанковим.

Надія КНЯЗЕВ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Євген НИЩУК. Народився 29 грудня 1972 року в  Івано-Франківську.

Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, нині веде там курс  «Майстерність актора». Заслужений артист України.