Майстер Гірської виробничої дільниці Попаснянського РЕМ Вадим Дебьолий — один з восьми працівників Луганського енергетичного об’єднання, яким з початку бойових дій на сході присвоєно почесне звання «Заслужений енергетик України», адже будь-що-будь охороняє світло у домівках земляків.

Коли навіть птахи не співають

Тепер на Донбасі всі відраховують часи від «до війни». Уперше, за спогадами майстра, перебили електролінії 110 кВт, і весь регіон залишився без світла у липні 2014 року. Саме тоді до шахтарського селища Тошківка викликали його бригаду.

«Три дні тошківці сиділи в підвалах, чекали настання тиші, а потім нам передали цю інформацію, — розповідає майстер. — Поїхали бригадою на виклик. Три населені пункти — нікого не зустріли. І на самій дорозі — ні машин, ні людей. Навіть птахи не співають. Усе ніби вимерло. Ніколи раніше не чув такого тривожного мовчання».

Виявилося, що у Тошківці перебито кабель. Повернення світла для людей означало повернення до мирного життя. Але навіть до кінця гарячого літа 2014 року було ще далеко. Навколо тривали бої. Люди тікали якнайдалі від обстрілів цілими родинами, кидаючи домівки. Велика кількість співробітників Луганського енергетичного об’єднання теж поїхала, рятуючи сім’ї від війни.

Сім’я Дебьолих залишилася в Гірському, хоч звичний життєвий устрій ламався на очах. Незрима лінія розриву набувала реальних рис. Залишився за лінією розмежування Первомайський РЕМ Луганського енергетичного об’єднання. Про дільницю, яку колись обслуговували 12 енергетиків, тепер треба було дбати вчотирьох — саме стільки монтерів оперативно-виїзної бригади на той час було в строю. Працювати доводилося цілодобово, якщо була велика поломка. Додому тільки ночувати поверталися.

«Тепер наша дільниця вдвічі більша, ніж до війни. Обслуговуємо 17 населених пунктів, вони маленькі й великі: Кримське, Тошківка та Новотошківське, Оріхове, Катеринівка, Золоте. Це гарячі точки. Їх постійно згадують у зведеннях про обстріли. Одне слово, вся наша дільниця розташована в 15-кілометровій зоні від лінії розмежування», — наголошує майстер.

За його словами, на початку АТО/ООС виникала ідея, щоб технічне обслуговування електричних мереж не проводити у 15-кілометровій зоні. Та якщо цю відстань виміряти й подивитися на мапі, то виходило, що люди, котрі всупереч усім обставинам живуть на цій землі, названій «сірою зоною», але таки рідній, ніколи не дочекалися б світла. Так не може бути. Тож будь-що-будь треба підтримувати життєдіяльність 125 трансформаторів і 480 км ліній електропередач, — саме таке господарство в Гірської дільниці Попаснянського РЕМ Луганського енергетичного об’єднання.

Емблема як мішень

«Працюємо без бронежилетів. Їх просто немає, та й важко в них рухатися. Адже нам на опору треба залізти, а як це зробиш, коли зайвих 18 кілограмів на плечах? Одного разу бійці таки наділи на мене бронежилет, сказали, що без нього не пустять на ділянку. Я пройшов так кілометр і зняв: боляче навіть просто йти, не те що працювати», — зізнається майстер.

Та хіба ходити без бронежилета полем, де стрілянина, не страшно?

«Почуття страху минає з часом, — відповідає Вадим. — Люди гинули й далеко від фронту. Просто прилетів снаряд, влучив у будинок — і все. Була сім’я — і немає».

Він показує свою робочу куртку: на спині емблема Луганського енергетичного об’єднання. Стилізований малюнок, який обрали задовго до збройного конфлікту на сході. У центрі точка, ніби яблучко традиційної мішені.

«Навіть снайпер-початківець може влучити», — гірко посміхається пан Вадим.

Одна надія: і по той бік лінії зіткнення людям потрібне світло. А формені куртки мають слугувати ніби паролем: у них одягнені люди мирної професії, цивільні, ті, хто може допомогти повернути цивілізацію.

Яка ціна героїчної роботи?

«Із кінця 2016 року до початку 2019-го через санкції, які НКРЕКП запровадило щодо Луганського енергетичного об’єднання і заблокувало всі рахунки, у нас була триденка, тобто працювали три дні на тиждень. Тож заробітна плата монтера становила 2800 гривень. Я, майстер, отримував до 4 тисяч гривень. Тепер ситуація поліпшилася. У нас бувають премії, зарплати значно зросли, є страховка. Але люди на роботу до нас не йдуть, розуміючи, наскільки ризикована професія. Вакансії є, а охочих працювати немає. На шахті безпечніше, ніж у нас», — визнає Вадим Дебьолий.

Новорічний подарунок та повідомлення про Катрусю

Є в майстра кілька випадків-спогадів, які для нього особливі.

У 2018 році українські війська повертали контроль над хутором Вільний. Під час боїв було перебито лінію електропередач. Але там жили й живуть люди.

Хутір Вільний — українська територія, хутір Мар’ївка — тимчасово окупована. Відстань поміж ними 50 м. А посередині стоїть трансформатор, який нафарширували свинцем і осколками до такої міри, що він став невпізнанним. Два місяці хутір Вільний (насправді то вулиця Вільна селища Золоте-4, просто так називають її в народі) жив без світла. Але наприкінці листопада 2018 року керівництво обласної військово-цивільної адміністрації ухвалило рішення відновити постачання електроенергії українському хутору за всяку ціну.

«Довго радилися і вирішили прокласти підземний електрокабель — з шахти «Родіна», і таким чином дати людям світло. Мобілізували всі сили: техніку для риття траншей надав Лисичанський водоканал, рити траншею узялися на добровільних засадах самі жителі Вільного, підключилися військові та місцеві шахтарі. Нам треба було викопати рів відстанню в один кілометр. І хоча на рівні ОБСЄ була досягнута домовленість про режим тиші, все одно це було ризиковано, — згадує Вадим Дебьолий. — Це було щось нереальне: навкруги війна, а ми риємо землю, копаємо траншею для кабелю.

Старалися з усіх сил, тож встигли на цій ділянці зробити: 31 грудня 2018 року о 16-00 на хуторі Вільному з’явилося світло. І люди побачили й почули новорічне привітання Президента України».

А ось 27 лютого 2015 року — найдорожчий для Вадима спогад.

На початку того року в прифронтовому селі Кримському два місяці поспіль не було світла через масовані обстріли.

«Нас туди не пускали, бо безперервно тривали бої. Потім усе-таки дали вікно, — згадує майстер. — Їдемо в напрямку прифронтової зони. Блокпост. Пам’ятаю, сидить там справжній козак — з оселедцем під каскою, з автоматом. Перевірив наші документи і передає військовим у бік Кримського: «Петре, до вас тут три коробочки з електриками». Для нас тоді це прозвучало, ніби труни. Серце тьохнуло.

І нас пропустили. Ніколи раніше цього села ми не обслуговували, не знали нічого про розташування тамтешніх мереж. Приїхали, а там усе розбите, опори зламані, трансформатор перекинутий, дроти перебиті. Та, як кажуть, не перший рік працюємо. Оглянули. Визначили напрямки. Насамперед треба було увімкнути 30-ту лінію, яка надавала зв’язок одному з мобільних операторів, що мав у Кримському багато споживачів: сільська рада, школа, половина жителів селища.

Було багато роботи. Але наступного дня, 27 лютого 2015 року, ми таки відновили всю лінію. Зв’язок з’явився. У мене самого нарешті ввімкнувся мобільний телефон, і я отримав повідомлення від дружини, що в нас народилася Катруся. Ось так і виходить, що я відновлював у Кримському світло, а моя донечка з’явилася на світ».

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»