Виступаючи перед юридичною громадськістю (передусім студентською), звертаю увагу, які нещасні юристи порівняно з математиками, фізиками, хіміками тощо. Представники цих професій можуть використовувати, крім слів, ще й символи: знаки додавання, віднімання, множення та ділення, кореня квадратного, кубічного, від нуля до нескінченності, інтеграла, логарифма тощо. Юристи ж можуть використовувати лише слова і нічого більше для формулювання своїх завдань, приписів тощо. Мені не відомі країни, право яких допускало б символи. Юристам не дозволено використовувати навіть знак оклику. Найімперативніший припис вони мусять формулювати спокійно, не підвищуючи голосу. Юристам не можна використовувати і знак питання, бо він символізує сумнів, незнання чи невпевненість. Якщо ж існує якийсь правовий припис, то це означає, що юристи ставляться до нього як до вже встановленої істини, щодо якої нема жодних сумнівів.

Юристи мусять володіти мовою не гірше, ніж філологи, а то й краще. Здавна відомо, що сенс вислову «Стратити не можна помилувати» кардинально змінюється залежно від коми.

Далі перейдемо до юридичних термінологічних дурниць. Деякі з них  тривалі. У статті 524 «Підстава спадкоємства» Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року йшлося: «Спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, лише коли і оскільки воно не змінено заповітом». У частині першій статті 1217 «Види спадкування» чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року зазначено: «Спадкування здійснюється за законом або за заповітом».

Звернемо увагу, що в Цивільному кодексі від 1963 року записано «за законом і за заповітом», а в Цивільному кодексі від 2003-го — «за законом або за заповітом». У першому між законом і заповітом маємо «і», а в другому — «або». І одне, й друге неправильно.

Між цими двома кодексами —  40 років. За цей час законодавець не став розумнішим. Складається враження, що спадкування за заповітом протиставляється спадкуванню за законом і що спадкування за заповітом — щось підпільне, підкилимне, таке, що відбувається поза правовим полем. Насправді ж заповіт перебуває в його межах.

Вислів «спадкування за законом» мав би право на існування, якби він стосувався конкретного закону (з певною назвою, датою і номером ухвалення). Насправді ж «за законом» означає «за законодавством» («відповідно до правопорядку»), а це у континентальній системі права неминуче означає весь масив внутрішньо створених нормативно-правових актів та ратифікованих країною міжнародних конвенцій та угод. Як виняток, джерелом права можуть бути у континенталістів і звичаї. Можна сказати й так: «за законом» — усе те, що не суперечить закону. Все, що не «за законом», суперечить закону.

Ще стародавні римляни те, що нині називається «спадкуванням за законом», називали спадкуванням без духовного заповіту (ab intestatо), а заповіт не виводили за межі правового поля. Отже, нам «спадкування за законом» слід називати, наприклад «статутарним спадкуванням», тобто таким, що централізовано встановлює держава. Термін «спадкування за заповітом» не викликає заперечень. До речі, в англійській мові заповіт називається last will — остання воля, testament.

Ще більше нині маємо дурниць із «дітьми, позбавленими батьківського піклування». Наприклад, 2016 року оприлюднено наказ Мінсоцполітики від 28 грудня 2015 року №1256 «Про ведення банку даних про дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і сім’ї потенційних усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів». Як бачимо, в назві документа згадано опікунів, але забуто опіку. Складається враження, що дітки наробили шкоди, а їх за це, замість нам’яти вуха чи поставити в куток, взяли й позбавили батьківської опіки чи піклування. До речі, чи здогадуються творці цього документа, що опіка і піклування — далеко не одне й те саме? Слід писати не про «дітей, позбавлених опіки і піклування батьків», а про «батьків, позбавлених батьківських прав», чи про «дітей, батьків яких позбавлено батьківських прав», або про «дітей, що залишилися без опіки і піклування за живих батьків».

У частині третій статті 1224 «Усунення від права на спадкування» ЦК України від 16 січня 2003 року сформульовано правильно: «Не мають права на спадкування за законом батьки дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини».

У статтях 70—76 Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР від 1969 року ситуацію розуміли правильно, тобто як покарання горе-батьків, а не як покарання їхніх дітей: батьків позбавляли батьківських прав. У нині чинному Сімейному кодексі у частині першій статтю 243 сформульовано так: «Опіка, піклування встановлюються над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування». Отже, сучасні дурниці з «дітьми, позбавленими батьківського піклування», вистрибнули із Сімейного кодексу.

З’явилося у незалежній Україні й таке поняття, як «соціальні сорти хліба». А хіба може бути хліб несоціальним чи антисоціальним? Чому б не назвати такі сорти хліба «пільговими»?

Є в нас і «соціально незахищені верстви населення». Від чого чи від кого не захищені? Від бездомних собак, котів чи офшорників? Оскільки йдеться про статок, то чому б не використовувати усталені терміни: злидарі, бідняки, середняки, багатії?

Слова юристам слід вживати правильно, а то повториться ситуація, яка трапилася після повернення Сари з поліклініки. Вона сказала своєму чоловікові Абраму: «Те, що ми з тобою думали оргазм, виявилося астмою».

Іван ДАХНО,
доктор економічних наук,
для «Урядового кур’єра»